Чому Україна продає титан до Росії?

Всі дивуються, як так трапилось – продаємо титан через посередників в РФ.

А там роблять з цього титану ракети та літаки.

Україна контролює 20% світових запасів титану, а в Росії, незважаючи на її величезні природні багатства – дефіцит цієї сировини.

Насправді, це яскравий приклад нашої безголовості стосовно розвитку національної економіки.

Адже український титан міг би стати основою для розвитку потужного титанового промислового кластеру з виробництва титанової губки та готових виробів.

Зокрема, 3D-друк з титанового порошку.

Це збільшує рівень доданої ввртості у десятки разів.

Є можливість створення кластеру первинного алюмінію: з глинозему до металу та літаків.

Чи літієвий кластер – видобування літію, акумулятори на запорізькому заводі, електромобілі на ЗАЗ-і.

Звичайно, не Таврії, а провідних автомобілебудівних компаній, яких можна було залучити у якості інвесторів.

Чи урановий кластер: видобування, збагачення, власні ТВЕЛ, утилізація.

Чи мікроелектронний кластер на базі наших мегаполісів, політехнік та наукових інститутів.

Тобто додана вартість нашого найціннішого скарбу – людського потенціалу.

Кожний з цих кластерів, якщо вертикально вибудовувати технологічні ланцюжки доданої вартості – це десятки мільярдів доларів капіталізації, мільйони робочих місць, включаючи суміжні галузі, великі зарплати та достойні пенсії як похідна від складності та доданої вартості ВВП.

Але все це або доведено до банкрутства (уран), або знищено (ЗАЛК), або передано росіянам (миколаївський глиноземний), або олігархам (титан), або засекречено (літій).

А після війни – цілком можливо перейде транснаціональним компаніям.

Коли ми будемо експортувати сировину і залишатись із сплюндрованою екологією.

Жебракуємо, сидячи на мільярдних скарбах....

То, що ж ми за народ такий?!

Причина – у рентій, сировинній, корупційній моделі економіки, що породжує клас рентоорієнтованих політичних еліт.

Створювати проблеми, сидіти на потоках та знімати ренту – ось їх кредо.

Натомість, у нас немає девелоперських політичних еліт, що створюють умови та фактори розвитку і зацікавлені у цьому.

Як вийти з цієї інституційної пастки – ця апорія займає мої роздуми останнім часом.