Навіщо Трампу закон про «пекельні санкції» саме зараз

Основна економічна модель Трампа, з якою він йшов на вибори, – це система імпортних мит, за допомогою яких планувалося зібрати $500 млрд для часткової компенсації дефіциту федерального бюджету США, який сягнув $2 трлн.

Модель мит Трампа була розроблена його радником з економіки Стівеном Мірреном, який написав відому статтю «Методологічні рекомендації щодо вирівнювання дефіциту торговельного балансу».

Крім того, система мит – це інструмент тиску на Китай і країни Глобального Півдня. Але механізм мит Трампа «зламався» і «зламав» його Верховний суд США, який скасував низку введених імпортних тарифів і зобов’язав казначейство повернути імпортерам $200 млрд.

У Трампа ще залишається тимчасовий механізм мит: у рамках захисту національних інтересів, антикризового реагування тощо. Але це все механізми, обмежені в часі терміном до трьох місяців, низка з яких вимагає згоди Конгресу.

Питання мит як частини податкової системи країни – це прерогатива парламенту, а американський президент має лише інструментарій постійної та тимчасової «митної ініціативи». Але для протистояння з Китаєм потрібен системний механізм, який не залежить від парламенту та суду.

Трамп має виглядати на переговорах із Сі Цзіньпіном сильною фігурою з широким інструментарієм тиску на Китай, а не президентом, мита якого проти Піднебесної скасовує його ж Верховний Суд.

Саме тому Трамп вирішив «упакувати» тему мит у санкційну історію для отримання двопартійної підтримки в Палаті представників. Демократи, до речі, чудово розуміли суть цього фінту Трампа, але не могли не голосувати за «пекельні санкції» – їх би не зрозуміли власні виборці напередодні виборів.

Тобто Трамп отримував ідеальний варіант:

• демократи голосують за закон, і він отримує найширший інструмент застосування антикитайських санкцій без схвалення Конгресу та без ризиків скасування мит Верховним судом;
• демократи не голосують, і Трамп звинувачує їх у лицемірстві та в таємному «підіграванні Путіну».

При цьому Трамп явно поспішав – новий склад Палати представників після виборів міг скластися не на користь республіканців, і демократи могли запропонувати свій варіант закону з більшими повноваженнями парламенту, а не президента.

Чому закон ухвалили саме зараз?

Очевидно, що це зроблено напередодні візиту Сі до США, який відбудеться 23–25 вересня. Тепер у Трампа, нарешті, є козирі в рукаві (на відміну від двох попередніх зустрічей) – принаймні, він так вважає. Російську нафту купують переважно три країни: Китай, Туреччина та Індія. Але основний обсяг нафти надходить саме до Китаю.

Крім того, Індія та Туреччина особливо не чинитимуть опору, а ось Китай у контексті подій на Близькому Сході вже залежить від поставок російської нафти. Але вся суть того, що відбувається, полягає в тому, що й питання нафти в цій історії – лише привід.

Трамп, найімовірніше, не змушуватиме Китай повністю відмовлятися від поставок російської нафти, йому потрібно від Пекіна щось інше, набагато важливіше для США.

Якщо поглянути на структуру промислового розвитку в США у 2026 році, можна побачити серйозний структурний дисбаланс: значне зростання передових галузей (ШІ, електроніка, авіація, космос) і застій у традиційних галузях (автомобілебудування, хімія, переробка тощо).

Глобальний поділ праці побудований таким чином, що інноваційні галузі економіки США залишають собі, а «брудні» – переносять до країн Глобального Півдня, зокрема до Китаю.

Америка не прагне залучатися на своїй території до складного технологічного циклу видобутку рідкоземельних елементів, хоча такі проєкти вже запущено.

Для США вигідно залишатися в старій парадигмі глобального поділу праці: максимізувати власну валову додану вартість і мінімізувати чужу. Але така парадигма може функціонувати лише в рамках однополярного світу.

А от якщо Китай – твій суперник, то віддавати йому виробництво основної лінійки комплектуючих, споживчих та промислових товарів – вельми ризиковано.

Тому завдання США – змусити Китай відмовитися від глобальних амбіцій: від претензій на лідерство у сфері штучного інтелекту, від інвестицій у фундаментальну науку, від інноваційних енергетичних проєктів, від планів побудови нової євразійської реальності. І повернути КНР у формат «глобальної мануфактури». Але для цього потрібен потужний і довгостроковий інструмент тиску та кілька виправданих приводів.