Календарна реформа. Що не так з рішенням греко-католиків

Дивна країна все ж таки Україна. Нічого ніколи не робиться на всі 100.

Навіть якщо й стається якийсь прорив – то завше лишають шпаринку для «ні вашим ні нашим». Стандартом докорінних змін в Україні чомусь стають недороблені, недотиснуті, недовпроваджені 95%, аби ті нещасні 5% лишалися для звичок, для лінощів, для ретроградства, для діянь «по старинці», для можливості хімічити.

Різдво і всі нерухомі свята – з цивілізованим світом. Великдень і всі рухомі – з руским міром. Яка в тім логіка?

Залишена шпаринка «ні вашим ні нашим» – це вічна хвороба нерішучості, слабодухості, недоречної обережності. Реформа робиться або повністю, або не робиться. Цікаво, де зараз була б Україна, якби наші воїни теж діяли за принципом «ні вашим ні нашим».

Торжественно вітаю календарну реформу УГКЦ. Але вважаю її незавершеною. Новоюліянський календар є безликим і напівватним компромісом із московською духовною окупацією. Цього категорично мало. Великдень і всі рухомі свята мають бути григоріянськими, ібо ця клята клерикальна шизофренія вже істотно замахала. Невже так важко перейти на нормальний календар і мати чистий спокій?

Тепер справа за Епіфанієм. ПЦУ має довести історичне призначення Томоса як акту, який відриває Україну від путіно-кірілівського православія.

Відмова ПЦУ здійснити календарну реформу буде рівнозначна розкольництву в лоні укр. християнства на догоду ворогові. Історичне рішення вирвати укр. православ’я з орбіти москви само йде в руки. ПЦУ більше втратить пастви, коли НЕ перейде на новий календар. Адже це стало суттю війни – ламати всі зв’язки з рашкою.

Карфаген старого стилю має бути кінцево зруйнований.