Хто після Столтенберга, або Яке майбутнє у НАТО

Попри принципи рівності та солідарності, які є визначальними для Альянсу, США все ж таки грають «першу скрипку». Заслужено. Якщо починати робити висновки з війни, то один можна сформулювати вже зараз – без США та їхньої лідерської ролі нічого поки що не працює.

Можливо, у майбутньому це зміниться, але на сьогодні це так. І додатково до «першої скрипки» США ще мають роль диригента, і ніхто це не ставить під сумнів. Генсек НАТО не визначає політику Альянсу, але його роль важлива – він чи вона (хоча за всю історію НАТО жінка його не очолювала, таке бажання всередині НАТО існує, і воно стає все більш наполегливим) мають тримати весь Альянс разом, як єдину потугу. Це нетривіальний виклик і для нього потрібні нетривіальні люди.

Традиційно посада генсека НАТО закріплена за європейськими країнами. Ця традиція корисна, але не зовсім справедлива, адже, наприклад, це створює майже непереборну проблему для Христі Фріланд або інших представників Канади. Неписані правила іноді працюють краще за формальні.

Єнсу Столтенбергу продовжували термін вже три рази. Цілком заслужено, адже він продемонстрував здатність вести Альянс вперед, не втрачаючи його солідарності. Він заслуговує на повагу і вдячність з нашого боку. Але факт залишається фактом – знайти нового генсека не просто.

Формальних критеріїв немає, але це має бути відома політична особистість, яка могла б на рівних контактувати з главами держав та урядів. Вона має сприйматися однаково позитивно і в США, і в Європі.

Останнє продовження терміну перебування Столтенберга ще на рік декому здається реальною проблемою для НАТО, але це перебільшення. Достойних кандидатів достатньо. Міністр оборони Великої Британії Бен Воллес та прем'єр-міністр Данії Метте Фредеріксен, без сумніву, також достойні, їхні кандидатури називалися найбільш часто. Лондон навіть намагався лобіювати Бена Воллеса – без успіху.

Але я ризикну сказати, що Вашингтон визначився з фаворитом, і європейці не будуть заперечувати.

Це може бути президентка Єврокомісії Урсула фон дер Ляєн. У неї склалися добрі відносини з американцями. Вона була міністром оборони Німеччини й розуміється на безпекових і оборонних темах, хоча дехто в Німеччині не вважає її найкращим міністром оборони, але це звісно суб'єктивно.

До речі, фон дер Ляєн була одним з двох міністрів в уряді Ангели Меркель, що була хоча б на словах готова говорити про збільшення безпекової допомоги Україні і про зброю. Я це добре пам'ятаю і ціную. Наразі це звучить само собою зрозуміло, але не тоді.

Продовження на рік терміну перебування на посаді для Столтенберга дозволить Урсулі фон дер Ляєн «добути» свій термін на посаді президентки ЄК. Урешті-решт, звільнення з цієї посади відкриє нові можливості для кадрових пасьянсів при формуванні нової Єврокомісії і Ради ЄС наступного року після європейських виборів. Чи складеться ця мозаїка, ми побачимо вже доволі скоро.

Чи буде фон дер Ляєн не тільки прийнятною, але й позивною для нас генсекретаркою – моя відповідь на це питання однозначно – так. Ми всі розуміємо, що у прийнятті ключових рішень вона без союзників нічого не зробить. Однак в питаннях перспективи членства в ЄС теж рішення було за країнами-членами і теж був потрібен консенсус.

Однак особиста роль пані Урсули, її наполегливість і навіть креативність – поза питанням, і за це маємо їй дякувати. Будемо раді завдячувати їй за наше членство в НАТО. Думаю, тоді вона в Україні стане популярнішою за Бориса Джонсона. Його прізвище вже живе в нас у назвах тістечок і не тільки. Для неї теж щось придумаємо.

Насамкінець серйозна нота – питання НАТО для нас питання життя і смерті. У буквальному сенсі. У 21 столітті ще ніхто не робив спробу змінити геополітику і стати членом ЄС та НАТО, коли до 2014 року нас переважно вважали пострадянським простором. Для того, щоб стати історією успіху і прикладом для 21 століття, нам потрібні союзники: країни, але насамперед люди – фанати та симпатики України.

Новий генсек НАТО має бути саме таким. Для нього наш вступ до НАТО має стати місією – політичною та особистою. На фоні дискусій та результатів саміту НАТО у Вільнюсі це питання майже сховалося в тіні, але для нас воно багато значить. Історію роблять люди, геополітику теж – власне це одне і теж.