Мирний саміт у Швейцарії. Чому він так бентежить Росію та Китай?

Я думаю, що треба розібратися з усіма тими тілорухами, які зараз відбуваються у контексті підготовки до мирного саміту у Швейцарії.

Думаю, усі бачили звернення українського президента Володимира Зеленського із запрошенням на саміт для лідерів Китаю та США. Що це було і навіщо?

Треба відзначити, що хоча чимало-то сумнівається в ефективності і «серйозності» швейцарського саміту, але тут можна піти від зворотного. Росіяни чимало вкладаються у те, щоб знизити ефективність (або і зірвати) цей саміт. Про формат цього зриву можна поговорити дещо нижче, але факт лишається фактом. Їх саміт реально бентежить. А нещодавно компанію у метушні довкола саміту почали складати і китайці. Навіть якусь спільну «мирну» декларацію з бразильцями склали, де, власне, нічого нового немає.

Росіяни працюють у звичний спосіб. Прямий тиск на держави, де у них є певний вплив. Інформаційна війна, складовою якої стали: роздування теми з «нелегітимністю» Зеленського, кампанія «великий наступ на Схід України», вкидання «альтернативних планів», зокрема, т.зв. «Стамбульських домовленостей».

Чому вони дістали опудало «Стамбульських домовленостей»? Думаю, відповідь проста. Їх можна спробувати представити у якості якогось «мирного плану», який начебто було схвалено різними сторонами. І це при тому, що самі домовленості так і не були остаточно затверджені і у тексті купа «білих плям», які передбачалося потім заповнити під час зустрічей на рівні президентів.

Зараз росіянам конче потрібен якийсь «мирний план», на який можна було б посилатися, бо самі вони жодних «мирних планів» не оприлюднювали, говорячи лише про «переговори» на основі «реалій».

Тепер вони розуміють, що за підсумками швейцарського саміту може з'явитися якийсь альтернативний мирний план, схвалений десятками держав. І це буде не чернетка чогось недописаного, а щось цілком матеріальне.

Розуміють це і представники Китаю. Вони останній рік, після оприлюднення власного «мирного плану» (який взагалі не план, а декларація), намагалися грати у гру «нейтральна сторона – потенційний посередник», паралельно підтримуючи росіян.

Очевидно, тепер виникне запитання. Якщо ви – за мир, то чого не берете участь у мирному саміті? Вважаєте, що має брати участь російська сторона? Ну вас же ніхто не примушує щось схвалювати чи підписувати. Можете взяти участь в обговоренні? Не хочете, то може ви і не так сильно за мир?

Там, до речі, з'явився новий претендент на участь у саміті миру та представництво на ньому інтересів «Глобального півдня». Мова про Індію, яка уже заявила про участь у швейцарській конференції. Індія і за мир, і у саміті братиме участь. А що ж Китай? А для Китаю ситуація досить двозначна, і вона їм явно не подобається. Тим більше, що їх, на відміну від росіян, запрошували. Це робив особисто Зеленський.

Тепер щодо США. Нещодавно там підтвердили участь у саміті, хоча щодо рівня представництва поки що інформації не було. Зрозуміло, що там теж відбувається своє протистояння концепцій та підходів. Старий підхід «Україна має не програти» все більше і більше дискредитує сам себе, що зрозуміло багатьом американським політикам. Зараз він уособлюється у забороні використовувати американську зброю для ударів по військовим об'єктам на російській території. Абсурдність цієї спроби грати з росіянами у шахи стає все більш і більш зрозумілою.

Ясно, що у Вашингтоні не відмовилися від концепції «Україна не повинна програти», «росіяни не повинні перемогти», десь там щось має заморозитися, хтось має піти на поступки. Важливо, що у Білому Домі постійно підкреслюють, що «Україна сама має визначати, коли починати переговори». Це дуже лукава позиція, бо, формально віддаючи всі рішення Україні, вони постійно намагаються управляти цими рішенням через військову та іншу допомогу для України, аби потім оголосити будь-яку «заморозку» просто суверенним українським рішенням.

Тому вони уникають конкретики, уникають певних зобов'язань, аби потім, у потрібний момент, просто дистанціюватися від усіх рішень, і перекласти усю відповідальність на саму Україну. Ми, зрештою, все це пам'ятаємо по «Мінським домовленостям», де «гарантами» (які насправді нічого не гарантують) були Франція і Німеччина, і США взагалі не було навіть і поруч, але це не заважало Вашингтону щось казати про виконання цих домовленостей.

Зрозуміло, нам треба затягувати Вашингтон у площину конкретики. Чи можна це зробити? Нічого простого у цьому немає, але тут на допомогу може приходити активізація політичної боротьби у самих США. Зокрема, питання дозволу завдавати удари по території РФ у Конгресі підняли республіканці. І тут може бути широке поле ситуативних союзів.

Саміт миру – це спроба вивести обговорення мирних ініціатив на рівень глобальної дипломатії. Не кулуарних обговорень топдержав, не незрозумілих «планів» від спеціально-найнятих росіянами експертів, не декларацій та чернеток похованих раніше переговорів. А щось справді глобальне, яке потім можна було б пред'явити усім, хто б цього забажав.

Показово, що росіяни дуже багато ресурсів витрачали і витрачають на дискредитацію української позиції. Мовляв, вона нереалістична, все погано і т.д. Але за підсумками саміту буде уже не українська, а консолідована позиція. Позиція багатьох, які опонують окремі держави. Які, виходить, самі «проти миру»?

Це все, звісно, досить схематично, але загальна логіка зрозуміла. Росіяни, залишаючись агресорами, витратили купу ресурсів на створення іміджу «миротворців». І зараз результати цих зусиль вислизають. Звідси ледь не історичний крик про «готовність замороження» – просто аби ввести в оману та «розхолодити» світ.

Це складна дипломатична гра, у якій ще буде багато проміжних позицій та результатів, вона не обіцяє швидкої дипломатичної перемоги, але вона точно може зірвати не один план ворогів, що уже немало.