Завершення війни. Що не так з позицією Заходу

Не знаю як у кого, а особисто у мене уже немає жодних моральних сил читати аналітику та інші публікації від західних журналістів та різноманітних експертів щодо «врегулювання» російсько-української війни.

Для прикладу візьму публікацію, що вийшла сьогодні на поважному ресурсі Foreign affairs. Автор, наче, теж досить поважний. Пітер Шредер – екс-аналітик ЦРУ.

Сенс статті простий і виражений у назві. «Путін ніколи не здасться в Україні». У публікації є цікаві ідеї. Ну як цікаві – цікаві для американського дискурсу. Мовляв, сподівання адміністрації Байдена, що якщо добре натиснути на бункреного, то той зрозуміє, що воювати йому «не вигідно» і почне шукати шляхи виходу з війни, виявилися марними. Хоча російська агресія проти України західним політикам може видаватися «нераціональною», але кремлівський вождь від неї не відмовиться. Він буде продовжувати війну за підкорення України, вважаючи цю боротьбу екзистенційною.

Думка, загалом, справедлива. Щоправда важко погодитися з причинами цієї «екзистенційності» для Шредера. Вони полягають у тому, що бункрений дід нібито бачить загрозу перетворення України на «антиросійський бастіон». Де він бачив таку загрозу 2014 року, коли починав агресію, не зрозуміло. Але американці, як я бачу, просто органічно не спроможні казати про російський імперіалізм як підвалину усього.

А далі починається найцікавіше. То який рецепт є у автора? Що він пропонує? Він каже, що «переконати» бункерного діда піти з України не вдасться як і укласти якусь більш-менш прийнятну угоду щодо врегулювання, тому треба його «перечекати».

Як перечекати? Шляхом зниження інтенсивності бойових дій і угоди з агресором, аби менше витрачати ресурсів на війну. Далі – звичні для американців та західних аналітиків спекуляції щодо «збереження життя цивільних» і т.д.

Але тут виникає просте запитання. Ви щойно казали про те, що кремлівський вождь ніколи не відмовиться від війни за Україну. І тепер ви хочете його «стримати» якимось черговим папірцем? Ви ж самі кажете, що він все сприймає як екзистенційну війну, головну війну власного життя, заради чого можна витрачати всі можливі ресурси. Але пропонуєте «зменшити інтенсивність війни» та «зменшити витрати на війну американських ресурсів».

Як казав персонаж одного відомого голлівудського фільму: «Чудовий план. Надійний як швейцарський годинник».

Ну ок, ви підпишете щось з кремлівським диктатором. Він, може, щось і зменшить у плані інтенсивності, але лише для того, щоб зібрати більше ресурсів та завдати нового удару. І що робити з цим ударом? Теж чекати?

Оскільки автор свідомо відмовляється від серйозних згадок про російський імперіалізм, то він вважає, що як тільки бункрений дід помре, або «піде» (а чого йому, власне, треба йти?), то одразу можна буде переходити до «політичного врегулювання», яке буде вимагати від усіх «компромісів». Чого вони там всі вважають, що в оточенні нинішнього правителя буде досить адекватних людей для нормальної розмови – окрема тема.

Ну і повторення традиційних американських мантр, що «росіян не можна перемогти». Куди ж без них. Цікаво, а якщо спробувати їх перемогти? Ніхто ж досі не намагався, бо перемогти противника, маючи заборону на удари серйозною зброєю по його території, це таке собі завдання.

Але повертаючись до публікації. Такого на Заході виходить багато. Люди постійно займаються псевдоаналітичною спекуляцією на темі «україно-російського врегулювання», навіть не намагаючись серйозно зануритись у тему.

Бо якщо б вони занурилися, то зрозуміли, що шляхи є лише два. Реальних, а не удаваних.

Шлях один. Зібрати саміт НАТО і запросити туди Україну. Провести ратифікацію цього запрошення. Підняти український прапор у Брюсселі. Звісно, протягом цього процесу буде дуже багато російського смороду. Будуть ганяти ядерні боєголовки з російських до білоруських областей, будуть страшно погрожувати з трибуни ООН. Можливо, навіть знімуть мультик, як ядерні ракети падають на Вашингтон. Але якщо на все це не зважати, то результат буде такий самий, як і у всіх випадках, коли росіяни одержували рішучу відсіч – вони просто тихо «відповзають». Бо немає у них сил і ресурсів для військового протистояння такого роду. Все, що у них є, воює в Україні, а власне російську територію немає кому прикривати, окрім як переляканим «строковикам». Заляканих більше «ахматівцями», ніж НАТО.

Є другий шлях. Він набагато гірший, бо вимагатиме багато ресурсів, значно складніший та дорожчий. Він полягає у тому, щоб дати Україні всю можливо зброю, з якої можна буде прострілювати хоча б європейську частину російської території. Щоб на кожен удар ракетою по українському місту такий самий удар був по російському місту, але, звісно, краще, щоб не такий, а потужніший. Щоб на кожну знищену ТЕЦ палало хоча б 2-3 російські НПЗ. Це буде найпереконливішим аргументом від будь-яких спроб порушувати будь-які гіпотетичні домовленості. Ну і в такому стані, звісно, сяк-так можна було б «перечекати» бункерного діда, а у спадкоємців останнього було б значно менше аргументів, аби не шукати «політичного рішення».

Але, звісно, у США не шукають і не будуть шукати простих шляхів. Вони запасуться червоною фарбою, аби і далі малювати «лінії». Бо як без ліній. Просто зупинити диктатора-злочинця? Ні, це не їхній метод. Все треба максимально ускладнити, затягнути, зробити максимально кривавим і безглуздим. А потім почати «пошук виходу».

Вчора та сьогодні всі обурювалися урядом Монголії, що не заарештував одного відомого всьому світу військового злочинця. Не знімаючи відповідальності з монгольських правителів, важко чекати від них історичних кроків у момент, коли на такі історичні кроки не спроможний цілий «Захід». Ми ж розуміємо, що візит до Монголії – це просто ляпас «Заходу». Мовляв, дивіться. Вас уже ніхто не слухає, ніхто не поважає, ваші «цінності» – порожній звук. І, власне, це правда. Не поважають. І це факт. І цей факт не «перечекаєш».

Світовий порядок руйнується, все валиться, міжнародні організації перетворюються на клуб несмішних клоунів, а поважна організація НАТО думає: можна збивати священний російський дрон, який влетів на їхню територію. Чи, може, не треба гарячкувати?

Але це я трохи відволікся. Всі апологети «заморозок» та «перечекань» не хочуть помічати очевидного факту. Російський режим встав на шлях руйнації світового порядку, і він цим активно займається. І буде займатися надалі. Не можна «вимкнути» путінський режим на 10-15 років, поки там усі не помруть.

Тим більше не зрозуміло, а що у цей час робити українцям? Підозрюю, що «переїхати усім до Маямі і чекати смерті бункерного діда» серед варіантів немає? То що тоді пропонується? Сидіти під ракетно-бомбовими ударами поки на «Заході» будуть за всім цим процесом спостерігати з великим інтересом?

У нас дуже люблять критикувати Джейка Саллівана. Я не маю найменших намірів його захищати. Але ми повинні розуміти, що сам Салліван – це не якесь «хтонічне зло», а просто продукт певної системи, яка формує певну модель мислення. Вони, загалом, там усі такі самі. Бо формувалися у одному середовищі, звикли до одних і тих самих реакцій на виклики. Є винятки, але вони губляться на колективному тлі. Чим більше я читаю, тим більше я це все розумію. Всі ці догмати про «ескалацію» вони ж не на порожньому місці виникли. І уявлення, що немає нічого страшнішого за цю саму «ескалацію». Хоча навіть наша війна доводить, що страх ескалації явно страшніший за саму ескалацію, бо страх ескалації – це величезні жертви, геноцид та просто руйнація світового порядку.