Ракети ATACMS: чому я більше не чекаю дива

Будь-яку інформацію про надання/ненадання нам АТАСMS я, надалі, ані сприймати, ані, тим більше, аналізувати не буду. І не лише тому, що це уже перетворилося на знущання з тих мільйонів, які вимушені напружено спостерігати за цим збоку. Політикам, задіяним у процесі, мабуть, таке дається легше: їм відомі подробиці. Єдине, що з названого приводу відчуваю особисто я: ніякого відношення до так званого «недопущення ескалації» це не має. Про справжню причину гидотної та образливої для українців тяганини, можливо, ми дізнаємось після війни і тому я буду вважати, що зараз вона ні на що не впливає, проходить для мене фоном.

Так само, я більше не буду намагатися розібратися, що означає загадкове, алогічне словосполучення «частковий успіх». Відтепер для мене це звучить так: «не стало гірше».

Перемога – вона залежить не від того, годі виглядати у новинній стрічці її вісників, або ж «чорних лебедів» для ворога. Перемога, передусім, залежить від двох чинників: наша мужність і наше терпіння. На фронті і в тилу. Навчімося не чекати щодня всім народом переможних новин. Інакше ми не витягнемо – нас випалять емоції. «Мужність і терпіння» стають у ряд вирішальних чинників Перемоги саме у тилу – це стало очевидним у сучасній війні. Адже зневіру і безнадійну втому соцмережі розносять нині із швидкістю радіохвиль, знесилюють, забирають основне – віру.

Росіяни уміють терпіти? Українці мають бути терплячішими. А сила у нас є. Переможемо.