Між Байденом та Сі Цзіньпіном. Мрії Путіна розбиваються об реальність

Минулого тижня знову заговорили про поляризацію світу. Але різні країни бачать цю поляризацію по-своєму.

На вихідних новий-старий очільник Китаю Сі чітко окреслив цю вісь: Пекін – Вашингтон.

І з однієї сторони, для нас в цьому є краплина позитиву (якщо у протистоянні наддержав в принципі вишуковувати щось добре). І ця «краплина» – в тому, що Росію навіть Китай вже не розглядає як супердержаву. А це означає, що Росія стає для Пекіна тим само, чим для Москви раніше було «ЛНР» і «ДНР» – тобто таким собі проксі-утворенням, які можна використовувати для боротьби з Заходом.

І якщо раніше «холодна війна», або протистояння між авторитаризмом і демократією, проходило по лінії СРСР-США, то тепер, як би не пижилась Росія, для неї місця за столом світових гравців немає.

Саме цей фактор – впевнений – заганяє Путіна в агонію, у якій він хоче стати хоча б третім за столом лідерів. Саме тому він відшуковує контакти на зустріч з Байденом і Сі Цзіньпінем.

Бо його позиція: поділ зон впливу без Росії – неможлива. Іншими словами, він з останніх сил бореться за те, щоб його не «списували», намагаючить об‘єднати навколо себе якомога більше залежних країн, підтримкою яких він може «торгувати» перед США і Китаєм.

Але аналізуючи останні демонстративні жести, до яких вдаються лідери навіть раніше дружніх до РФ країн, у Путіна виходить не дуже. Нагадайте, коли раніше йому доводилось чекати двосторонніх зустрічей так, як це відбувається на двох поспіль форумах – в Самарканді та Астані. Особливо в контексті того, що Росія активно брала участь в організаціі цих форумів. Я вже не кажу про досить різкий виступ президента Таджикістану Рахмона, який став публічним ляпасом імперцю Путіну, вказавши, що не треба ставитись до його країни виключно як до трудового і сировинного придатку.

А голосування в ООН, яке сталося теж минулого тижня, продемонструвало, що об‘єднуватись навколо Росії, яка сама прискорює свій занепад, ніхто особливо не поспішає.

Мій прогноз: Путін намагатиметься усіма методами «пролізти» на саміт «Великої двадцятки», який відбудеться наступного місяця. Для нього це останній шанс показати свою значимість. Але є відчуття, що його за цим столом уже не хочуть бачити. Саме тому на випередження він вже заявив, ніби сам ще не визначився, їхати йому чи ні. Насправді, він мріє туди потрапити. Мріє сидіти з лідерами країн G-20, мріє бути легалізованим. Мріє «продати» своїй аудиторії своє визнання.

І останні обстріли Києва, останні чергові заяви про ядерку, останні погрози – це дійсно від бессилля. Бо якщо навіть кияни, прокинувшись сьогодні і почувши вибухи, через кілька годин поїхали на роботу, то що вже говорити про світ, який готовий до того, щоб викреслити Путіна з історії? Зрештою, і його співучасників. Як внутрішніх, так і зовнішніх.

Тепер думка світу майже консолідована, хоч ще до кінця і не артикульована – московський Карфаген має бути розрушено.

Час, терпіння, витримка і холодний розум грає на Україну. Ми переможемо!