Від сировини до доданої вартості: прихований потенціал українського агросектору

Аграрну політику часто сприймають як одну з галузей економіки, але насправді її вплив набагато ширший. Від неї залежить розвиток українських громад, зайнятість людей, продовольча безпека та економічна стійкість регіонів. Не менш важливо й те, що саме агросектор може стати одним із ключових джерел створення доданої вартості в українській економіці.

Україна має унікальний аграрний уклад, який формувався десятиліттями. Поруч із великими аграрними компаніями, які забезпечують значну частину експортного потенціалу держави, працюють великі фермерські господарства та десятки тисяч малих і середніх виробників. Саме ця модель дозволила Україні стати одним із ключових учасників світового аграрного ринку та водночас зберегти різноманіття виробництва всередині країни.

Сьогодні в Україні налічується близько 50 тисяч сільськогосподарських підприємств і близько 92% із них становлять саме фермерські господарства. Для багатьох ця цифра може видатися несподіваною, адже аграрний сектор найчастіше асоціюється з великими агрохолдингами. Водночас саме фермерство залишається наймасовішою формою господарювання в українському сільському господарстві. При цьому середній розмір фермерського господарства становить близько 650 гектарів, а частина таких господарств обробляє до десяти тисяч гектарів землі. Тобто це не дрібні підсобні виробництва, а важлива складова національної економіки.

На Миколаївщині у минулому році фермерськими господарствами було засіяно майже 400 тис га площ сільськогосподарських культур, що становить біля 40% загальної посівної площі в сільськогосподарських підприємствах області та вироблено 563 тис. тонн зернових та зернобобових культур, 107 тис. тонн соняшнику , що становить майже третину виробництва сільськогосподарських культур юридичними особами.

Однак, значення фермерства не варто вимірювати виключно гектарами чи обсягами виробництва.

Для багатьох українських громад фермерське господарство є одним із ключових центрів економічного життя. Це робочі місця, податки до місцевих бюджетів, підтримка соціальної інфраструктури, замовлення для місцевого бізнесу та можливість для людей працювати й будувати майбутнє там, де вони народилися і живуть.

Війна ще раз продемонструвала важливість цієї галузі для держави – попри всі виклики аграрний сектор продовжує залишатися одним із драйверів української економіки. За підсумками першого кварталу 2026 року валовий внутрішній продукт України скоротився на 0,6 відсотка, водночас індекс виробництва сільськогосподарської продукції зріс на 1,2 відсотка.

Водночас ситуація всередині самого аграрного сектору виглядає не настільки однозначною. Великі аграрні підприємства за цей період збільшили виробництво на 9,2 відсотка, а виробництво в особистих селянських господарствах скоротилося майже на 16 відсотків.

Ці показники демонструють, що можливості адаптації до воєнних викликів для різних категорій виробників суттєво відрізняються.

Доступ до логістики, кредитних ресурсів, портової інфраструктури, елеваторних потужностей та інших інструментів розвитку для великих компаній і невеликих фермерських господарств часто є нерівномірним. У результаті фермери, які становлять основу аграрного укладу країни, нерідко опиняються у складнішій ситуації.

Особливо гостро ці проблеми проявляються на прифронтових територіях.

Аграрії Миколаївщини добре знають ціну роботи на землі в умовах війни. Частина території області перебувала під окупацією, значні площі земель були заміновані, аграрна інфраструктура зазнала руйнувань. Регіон зіткнувся з проблемою втрати зрошення, від якого залежала значна частина сільськогосподарського виробництва.

У таких умовах собівартість виробництва зростає, ризики збільшуються, а можливості для інвестицій скорочуються. Водночас саме фермерські господарства часто не мають тих фінансових резервів, які дозволяють безболісно проходити через подібні кризи.

Тому питання підтримки фермерства сьогодні виходить далеко за межі аграрної політики та стає питанням економічної стійкості держави.

Я переконаний, що сьогодні головне завдання держави полягає не лише в тому, щоб допомогти аграріям пройти складний період війни. Ми повинні створити умови, за яких фермерські господарства матимуть можливість розвиватися, інвестувати та планувати свою діяльність на роки вперед.

Фермер повинен бути впевненим, що може залучити фінансування, оновити техніку, розширити господарство, знайти працівників та планувати свою діяльність не від сезону до сезону, а на багато років вперед. Так само важливо, щоб люди, які десятиліттями працюють на своїй землі, мали можливість залишатися її господарями, викупати землю, яку обробляють, та розвивати власну справу.

Окремий підхід потрібен для територій, які живуть і працюють поруч із війною.

Для фермера на прифронтовій території ризики починаються задовго до виходу техніки в поле – це питання безпеки людей, замінованих земель, пошкодженої інфраструктури, складної логістики та доступу до фінансових ресурсів.

Тому підтримка фермерства на таких територіях не повинна розглядатися виключно через призму аграрної політики. Йдеться про збереження економічного життя громад, робочих місць, доходів місцевих бюджетів і можливості для людей залишатися та працювати на своїй землі навіть у найскладніших умовах.

Коли ми говоримо про продовольчу безпеку держави, її основу складають конкретні люди, які продовжують працювати попри війну, ризики та невизначеність. Тому підтримка фермерства сьогодні є питанням не лише розвитку аграрного сектору, а й економічної стійкості України в цілому.

Але підтримка фермерства сама по собі не може бути кінцевою метою. Не менш важливо зрозуміти, яким ми бачимо розвиток галузі в майбутньому і яке місце вона має займати в економічній моделі країни після війни.

Я переконаний, що Україна повинна поступово переходити від експорту переважно сировинної продукції до виробництва товарів із високою доданою вартістю. Це стосується і аграрного сектору. Чим більша частина продукції перероблятиметься всередині країни, тим більше робочих місць, інвестицій та податкових надходжень залишатиметься в українській економіці. Тому аграрний сектор має розвиватися паралельно з переробкою, сучасною логістикою та експортною інфраструктурою.

Особлива роль у цій трансформації належить українському Півдню. Саме тут поєднуються великі аграрні території, промисловий потенціал, транспортна інфраструктура та вихід до світових ринків через морські порти. Тому після війни Південь має всі передумови для того, щоб стати одним із ключових центрів економічного зростання України, де поряд із виробництвом сільськогосподарської продукції розвиватимуться її переробка, логістика та нові виробництва.

Майбутнє України залежить не лише від масштабних інвестиційних проєктів чи темпів відбудови. Воно залежить і від того, чи зможемо ми не просто зберегти сильне фермерство, а створити умови для його розвитку, модернізації та інтеграції в нову економічну модель країни.

Фермерство – це робочі місця, розвиток громад, продовольча безпека та економічна стійкість держави. Тому його підтримка є інвестицією не лише в аграрний сектор, а в економічну стійкість і майбутнє України.

І якщо ми говоримо про довгострокову модель розвитку України, агросектор має стати не лише джерелом сировини, а одним із драйверів створення доданої вартості, розвитку громад та економічного зростання країни.