Ілюзія величі замінює росіянам совість і минуле

Одне з найбільших моїх військових потрясінь, як не дивно, моральне.

Як ми могли стільки років жити поряд із цими людьми? Їздити в гості один до одного... Читати одні книги? Разом випивати? У багатьох із них були родичі під Полтавою, під Мелітополем. Бабусі, до яких вони їздили на вареники з вишнями... Тітки, дядьки, брати, сестри...

Ну як? До якої міри ницості, до якого божевілля потрібно дійти, щоб, будучи родом із Чугуєва, бомбити Чугуїв і знати при цьому, що там живе твоя мати?

Шекспір відпочиває. Який там «Король Лір»? Ось трагедія людської підлості та зради!

Досі не можу зрозуміти, що спільного було з ними. Ні кровний зв'язок, ні загальний культурний простір не працював і не працює. З'їдено російською пропагандою до кісток та кісточки обгризені.

Втрата зв'язку з реальністю? А чи була вона? Чи можна обдурити багато мільйонів людей, не давши їм замість нічого, крім ненависті, калік, могил і крові? Виявляється, можна.

Ілюзія величі чудово замінює і совість, і уподобання, і минуле.

Яка бабуся із варениками? Яка рибалка на ставці з друзями чудовим полтавським ранком у щасливому дитинстві?

Прапор недоімперії над руїнами Бахмута, палаючі поля... Ви не великі, ви жалюгідні. Але вас не шкода.

Жаль, що колись ми думали, що ви свої. А ви ними ніколи не були.

Ви чекали, як чекають на ракові клітини, часу, щоб перетворитися на пухлину. І перетворилися.

Ми не були сліпими. Ми були наївними. Але дякую за терапію – пройшло назавжди.