«Шевченківські фейки». Що задумав ворог?

А тепер, любі друзі, поговоримо про т.зв. «шевченківські фейки».

Це явище трохи іншої природи, ніж приписувані Ленінові чи Черчілю цитати про інтернет. Склепані в стилістиці малописьменного графомана й вкинуті в мережу як буцімто належні перу ТГШ, з припискою, для заохоти поширювачам, в дусі «ах як актуально, і справді пророк!», – це не просто «розвод лоха», це ще й спеціалізоване «опускалово х@хла» за старим імперським рецептом: як казав персонаж Тургенєва, нема нічого простішого, ніж бути малоруським поетом – напиши «грає-грає, воропає», х@хол прочитає й заплаче! Ги-ги.

За кожним таким фейком стирчить морда якого-небудь умовного майора ФСБ, який разом з колеґами регоче, аж за живіт держиться, з того, як легко йому вдалося вчергове обдурити тупих х@хлів і вказати їм на їхнє місце біля параші: оце вам ваш Шевченко, кугути! «Дурак і п'яніца» (с), як 170 років працьовито намагалась довести охранка руцями своїх найманих працівників, від нєістового Віссаріона до бідолашного Бузини. І є різні, в т.ч. доволі витончені способи «закріпити» цю інформацію вам у свідомості в неподразливий спосіб, сказати б – «удушіть Шевченка посрєдством об'ятій» (с).

Не забуваймо, спецоперація «Шевченко», почата охранкою 5 квітня 1847 р. на дніпровській переправі, звідтоді ніколи не припинялась. І нинішній розгін чергового бездарного віршилища під Шевченковим іменем теж навряд чи випадковий. Минулого тижня в глобальній презентації української культури трапилась подія, на жаль, не завважена нашими ЗМІ, а дарма: New Yorker, вперше за всю свою історію, надрукував вірш Шевченка («І небо невмите, і заспані хвилі...», переклад Аскольда Мельничука). Через кілька днів після цього й помчало по мережі чергове «грає-грає, воропає» (з прив'язкою до іпсошного «война вигодна олігархам, а простим людям нєчєво дєліть», тобто ціль два в одному). Совпадєніє?.. А чи, може, комусь в раші аж так від того Нью-Йоркера запекло, що треба було притьмом примочку класти?..

Ще раз: Шевченко переміг імперію. Імперія цього йому ніколи не пробачить – поки вона є, її від нього корчитиме. «Будете вы хрипеть, царапая край матраса, /Строчки из Александра, а не брехню Тараса», – розлючено кричав на нас майже-таксюрівським фальцетом покійний Ося Бродський, і в цьому питанні його інтеліґентські очочки цілком накладались на майорську пику. За деякими свідченнями, за ці жахливі рядки він заплатив у долі дуже недоброю власною смертю, навіть «без матраса», – але наступників це не зупиняє, і охочих поглумитися з Шевченка не меншає.

Поки які-небудь арестовичі нашіптують свої антиукраїнські методички саймонам шустерам, інші в цей час нашіптують редакторам ARTE та ін. впливових західних медій, що той хвалений Шевченко, між нами кажучи, гімно поет був, але в українців у каноні, бо писав по-українському (якби щоразу, коли в мене західні журналісти перепитували, чи це правда, я сповіщала про це на фб, ви б уже досі знудилися читати).

Я не знаю способу, яким можна навчити недосвідчених людей відрізняти брехню від правди, тархун – від «Вдови Кліко», а «Бідняк плаче, багач скаче» (чи що там іще насочиняли штатні й позаштатні сотрудники під Шевченковим іменем) – від «І небо невмите, і заспані хвилі...». У мене нема на те рецепту. Я тільки знаю, що відчуття стилю в умовах інформаційної війни рятує від дуже багатьох пасток. Стиль, холера, стиль: як би не маскувалась чекістська гопота, як би не кувала собі голосочок, як у казці про вовка й козенят, – стиль обов'язково їх видасть.

Формуйте в дітей відчуття стилю. Ставте їм Баха. І читайте Шевченка.

Шануймося.