Миротворці у рясах зрадників

Пригадується сюжет з класичної стрічки «Хрещений батько». Перед смертю старий дон говорить синові, що той, хто запропонує йому домовитися із ворогом – є зрадник.

Саме так сприймаю намагання деяких діячів, у тому числі релігійних, зараз «примиряти» Україну з Росією. А по суті – здати нас людоїдам в надії, що їх вони точно не будуть їсти.

Вже писав про це, але мабуть варто знову нагадати.

Чому так багато «друзів України» хочуть, щоби ми «сіли з росіянами і домовилися»?

Бо більшість з них виросли та сформувалися як особистості тоді, коли вони знали лише поняття «Росія» та Soviet Union. В тому світі не існувало України. Тому для них внутрішньо легко сприйняти ідею, що світ може бути стабільним і «без України ВЗАГАЛІ». Бо коли вони були молодими – так і було. Війни «не було» (ну «десь там», у Вʼєтнамі, Гондурасі, Анголі чи Афганістані, але не у Європі). Із Москвою співіснували, торгували.

Для них внутрішньо Україна – приблизно те саме, що для Чемберлена і Даладьє Судети та Чехословаччина, «невелика ціна» за «мир».

Мюнхенська угода 1938 року. На фото Даладьє, Гітлер та Муссоліні

фото: wikipedia.org

До речі, обидва до останнього намагалися «не допускати ескалації», навіть після нападу нацистів на Польщу – дивіться опис «Дивної війни», або «Сидячої війни» (фр. Drôle de guerre, англ. Phoney War, нем. Sitzkrieg).

Втішає лиш те, що прихильників таких ідей – меншість. Бо все ж таки історія здатна хоч чомусь, та й навчити.