Придністровський «чорний лебідь». У гру вступають США

У невизнаному Придністров’ї 28 лютого пройшов з’їзд «депутатів» усіх рівнів. Під час заходу окупаційна адміністрація так званої «ПМР» звинувачувала Кишинів у посиленні економічного тиску й за підсумками ухвалила документ, у якому закликала Російську Федерацію вжити заходів для захисту «придністровського народу». У документі також містяться заклики до Генеральної асамблеї ООН, ОБСЄ та Червоного Хреста втрутитися у ситуацію.

Лідер «ПМР» Вадим Красносельський також, слідуючи методичці Кремля, назвав дії Кишинева «геноцидом».

Напередодні з’їзду медійний простір України, Молдови та Румунії сколихнула інформаційна хвиля повідомлень стосовно Придністров’я. Очікування щодо анонсованого з’їзду зводилися переважно до одного прогнозу: придністровські «депутати» ухвалять прохання про приєднання до Росії. Це припущення, пройшовши фільтри «зіпсованого телефона» у десятках ньюзрумів, трансформувалося у новину про подію, яка вже начебто трапилася, ще до самого з’їзду.

Проте ризики, які йдуть з Придністров’я, існували незалежно від результатів з’їзду всі ці роки, й особливо вони загострилися під час повномасштабної агресії Росії проти України. Головний з них – це військова присутність Росії на території, яка прилягає до України. Тому, зараз важливо нагадати, що це за регіон – Придністров’я, що за конфлікт триває у ньому, і яку роль він відіграє у контексті повномасштабної агресії Росії проти України.

Подробиці – у матеріалі «Главкома».

Ширма для реальних процесів

Придністровські депутати усіх рівнів, 28 лютого, зібралися на спільний з’їзд. Подія відбулася за день до звернення президента РФ Володимира Путіна до Федеральних зборів, яке заплановане на 29 лютого. Звісно, це занепокоїло, як Кишинів, так і сусідні столиці на предмет ймовірного звернення Тирасполя до Путіна з проханням визнати регіон за тією ж формулою, яка була використана Москвою для українського Донбасу напередодні повномасштабної агресії – начебто після звернення «республік». 

Сьомий з’їзд придністровських депутатів. 28 лютого 2024 року

фото: «Новости Приднестровья»

За підсумками зʼїзду депутати звернулися до Федеральних зборів російської Думи, ОБСЄ, Генасамблеї ООН та Червоного Хреста за захистом від Кишинева та його «геноциду». Саме так сформулював проблему Вадим Красносельський під час своєї промови.

Звісно, поняттям «геноцид» придністровські сепаратисти, як і їхні московські куратори, називають зовсім інші речі, ніж цивілізований світ.

З’їзд придністровських депутатів ухвалив звернення до Росії та ряду міжнародних організацій з проводу «економічної блокади», у якій Тирасполь звинувачує Кишинів

Цього разу «геноцидом» виявилася вимога Кишинева до всіх економічних агентів Молдови, якими є й придністровські підприємці, сплачувати мита. 

Власне, побоювання, що Тирасполь може щось втнути обґрунтовуються історично. Результатом передостаннього з’їзду у 2006 році було рішення про проведення референдуму у 2006 році, на якому місцеве населення вже начебто висловилося за приєднання до Росії. 

Такого роду кульбіти, як в 2006-му, так і сьогодні створюють політичне підґрунтя для загострення ситуації й відвертають увагу від основного – військова присутність РФ в іншій державі. Вона як була, так і є, а розсіювання дискусії на гібридні теми, які є ширмою для реальних процесів, лише зміщує акценти.

Важливо пам’ятати два моменти. Перший – наразі в Придністров’ї розміщені три типи контингенту: сили ОГРВ (Оперативна група російських військ), в які були трансформовані залишки 14-ї армії, так звана Придністровська армія і миротворчі сили, створені за результатом мирної угоди 1992 року, яку Москва нав’язала Кишиневу після гарячої фази придністровської війни.

Загалом, за різними підрахунками, у разі військового загострення на ділянці, де Україна з Придністров’ям мають спільний кордон, Росія з окупованого регіону могла б залучити до 20 тисяч озброєних осіб. Дискусії щодо їхньої боєздатності – це вже про інше, але в перші тижні повномасштабної агресії ми спостерігали цілу серію провокацій направлених проти України.

Ще один аспект – Ковбасна. Село поруч з кордоном з України, в якому розташовується найбільший склад артилерійських боєприпасів у Східній Європі. За два роки повномасштабної агресії навколо Ковбасної курсувало багато розмов: що там зберігається і як все це можна було б використати. Варто згадати, що у 2019 році міністр оборони РФ Сергій Шойгу здійснив візит у Придністровʼя, в рамках якого заїхав перевірити ці склади. 

Сергій Шойгу та на той момент президент Молдови Ігор Додон під час зустрічі у Кишиневі, в 2019 році

фото з відкритих джерел

«У Колбасній щось є, але...», – так відреагував нещодавно спікер молдовського парламенту Ігор Гросу на питання «Главкома» про ці арсенали і можливість використання цих запасів Україною.

Питання боєприпасів критичне не тільки для України. Коли це стосується радянських калібрів, очевидно, що це предмет інтересу Росії також. Інше питання, що Росія не має сполучення з Придністровʼям, й програма мінімум Кремля у Молдові – створення хаосу на політичному рівні в рік президентських виборів.

Розхитування внутрішньої ситуації в Молдові через провокації в Придністров’ї може мати комплексний ефект, як на ситуацію в Молдові, так і Україні. Якщо для Кишинева дестабілізація полягатиме у підриві проєвропейського курсу, який втім політично монополізувала нинішня президентка Молдови Майя Санду для своєї передвиборчої програми, то для України розхитування ситуації всередині Молдови може загрожувати торговому шляху, який тепер також проходить територією Придністров’я.

Події ж на польському кордоні свідчать, наскільки була б бажаною для Кремля ізоляція України з боку сусідніх країн. До слова, сам факт, що територією Придністров’я проходить важливий для України транзитний коридор сам по собі свідчить, що в Тирасполі в Росію не надто і поспішають.

Усе це підвищує увагу до «ПМР».

І саме тому напередодні з’їзду, який пройшов 28 лютого, у Тирасполі відбулися без перебільшення історичні зустрічі. За ними можна прогнозувати наслідки й припускати, які міжнародні гравці тепер залучені в остаточне вирішення придністровської проблеми.

Фактор США

У переддень анонсованого зʼїзду депутатів в придністровських ЗМІ зʼявилася цікава новина: «Президент Придністровʼя Вадим Красносельський зустрівся з американським дипломатом Крістофером Смітом».

Cкріншот сайту «Новости Приднестровья»

Містер Сміт не просто собі «американський дипломат», він – представник Держдепу США з політики щодо Східної Європі в Бюро Європи та Азії. Чиновник такого рівня особисто приїхав у «невизнаний» Тирасполь. У опублікованому пресрелізі окрім згадок про «економічну блокаду» робиться цікавий акцент на трансформації переговорного майданчика.

«Вадим Красносельський наголосив на значущості діалогу зі Сполученими Штатами як спостерігачем у складі [переговорного] формату «5+2» (формат врегулювання придністровського конфлікту, де Кишинів та Тирасполь виступають, як сторони конфлікту, Україна, Росія та ОБСЄ, як посерденики, а ЄС та США, які приєданлися у 2003 році, виступають спостерігачами – «Главком»)... Він також зазначив, що вважає актуальним формат «Постійної наради...» і взаємодію на рівні «1+1» (прямий діалог між Тирасполем і Кишиневом), – йдеться на сайті придністровських новин.

Переговорний процес у форматі «5+2» після повномасштабного вторгнення Росії в Україну набув замороженого стану, оскільки в ньому беруть участь і Україна, і країна-агресор – Росія. У нещодавньому інтерв’ю для «Главкома» спікер молдовського парламенту Ігор Гросу зазначив, що реабілітація переговорного формату, «було б подаруном для країни-агресора, тому про це мова не йде».

А от реінтеграція «1+1», де немає Росії, а де є тільки Тирасполь, Кишинів, а тепер й містер Сміт – це вже цікаво. Очевидно, що кураторство реінтеграції, яке здійснювали європейці, зокрема, через ОБСЄ, перейде до Сполучених Штатів Америки.

Сам формат «5+2», де гарантами виступають, перш за все, Україна та Росія, має довгу історію трансформацій, і ретроспективне занурення в етапи формування цього майданчика може підтвердити, що США переберуть на себе неформальну відповідальність за придністровський «діалог»

Переговорний процес розпочався ще у 1994 році після того, як двома роками раніше 21 липня 1992 у Москві президент Росії Борис Єльцин, президент Молдови Мірча Снєгур, у присутності лідера придністровських сепаратистів й першого керівника майбутньої квазіреспубліки підписали так звану мирну «Угоду про принципи мирного врегулювання збройного конфлікту в Придністровському регіоні Республіки Молдова».

Угода була підписана після гарячої фази придністровської війни 1992 року, яка розпочалася після того, як під час надзвичайного з’їзду депутатів усіх рівнів, учасники проголосили декларацію про незалежність та створення «Придністровської молдовської республіки».

У 1997 році в Москві було укладено Меморандум про принципи нормалізації відносин між Республікою Молдова та Придністров’ям, в якому сторонами конфлікту вже фігурували Молдова та Придністров’я. Водночас Росія разом з Україною та ОБСЄ поставили свої підписи як посередники. Україна та РФ з того часу визначалися, як гаранти виконання досягнутих домовленостей. Так з’явився переговорний формат «3+2».

У 2005 році формат був розширений до «5+2», коли Євросоюз та США приєдналися до майданчика врегулювання як спостерігачі. З того часу переговорний механізм набув вигляду «Постійної наради з політичних питань у рамках переговорного процесу з придністровського врегулювання» у форматі «5+2», який формально діє і сьогодні, хоча політично і реально він ніколи не був ефективним і реалістичним. Особливість «придністровських» угод полягає в тому, що в той час, як придністровська війна начебто розгорталася між Кишиневом та тираспольськими сепаратистами, головний мирний договір Кишинів чомусь укладав із Москвою. Росії з самого початку вдалося нав’язати Молдові переговорну рамку, де стороною конфлікту визнається маріонеткова адміністрація в Тирасполі, насправді, підконтрольна Кремлю.

Фактор України

До візиту американського чиновника, у лютому відбулася ще одна цікава зустріч. Лідер придністровських сепаратистів Вадим Красносельський зустрівся у Тирасполі із послом України з Надзвичайних доручень Пауном Роговеєм.

Посол України з Надзвичайних доручень Паун Роговей та придністровський лідер Вадим Красносельський під час зустрічі у лютому 2024 року

«Україна виступає виключно за мирне врегулювання придністровського питання зі збереженням суверенітету і територіальної цілісності Молдови в її міжнародно визнаних кордонах. Водночас Київ рішуче реагуватиме на будь-які провокації, спрямовані і на втягування придністровського регіону у війну Росії проти України, і на дестабілізацію ситуації в Молдові загалом», – заявили в МЗС України.

Також за підсумками зустрічі було анонсовано, що українська сторона відкриє в Придністровʼї виїзне консульське представництво. Очевидно, що такі рішення не приймаються без попередніх оцінок органів безпеки обох країн й не прозвучали б без згоди на те офіційного Кишинева, тому є підстави вважати, що ситуація перебуває під контролем.

Молдовський контекст

Нинішній контекст навколо зʼїзду придністровських депутатів буде зрозумілішим, якщо подивитися на події навколо окупованого регіону у динаміці останніх місяців. Почнемо з того, що у першу чергу впливає на долю самого Придністровʼя як анклаву.

По-перше, наміри України про припинення транзиту російського газу своєю територією, зокрема, й в окупований Росією молдовський регіон. Тразит припиниться з наступного року. Всі 30 років окупації Тирасполь отримував газ безплатно і це було головною економічною запорукою існування квазіреспубліки та тиску на Кишинів.

Схема виглядала так: на безоплатному газові трималося виробництво дешевої електроенергії Молдовською ГРЕС у Придністровʼї, яка постачалася на підконтрольну територію Молдови – на правий берег за дешевим тарифом. Тобто, Кишинів отримував електроенергію за значно нижчими цінами, аніж ринкові, що обумовило не просто енергетичну залежність, а цілу політичну конфігурацію, яку неможливо було розірвати без відповідних репутаційних та рейтингових втрат, на які у молдовському політикумі так ніхто й зважився.

Прихильність молдовського суспільства до Росії формувала російська пропаганда, а наратив про дешевий газ був одним з основних. Проросійські телеканали цей «привілей» підсвічували, ставлячи громадянам Молдови у приклад придністровців: мовляв, ось вони люблять Росію, за що, відповідно, і отримують цей газ. Зважаючи на не найвищий, м'яко кажучи, рівень життя в Молдові, це «зерно» падало на сприятливий ґрунт. «Дешевий газ» став переконливим аргументом для виборців у Молдові на користь Росії. 

Звісно, технічна сторона питання складніша й охоплює набагато більшу кількість вигодоотримувачів, включно з Україною, але припинення транзиту газу Придністров’ям фактично ставить хрест на подальшому існуванні «республіки» у нинішньому статусі, і це – найголовніше. 

Таким чином, у Придністровʼя залишається без 10 місяців, як і у чинної влади Майї Санду, бо вона, якщо й переобереться цього року на другий термін, наступного – під час парламентських навряд чи знову матиме більшість депутатів, як нині.

До енергетичного виміру питання додався цього року й суто економічний. З 1 січня 2024 року почали діяти нові положення нового Митного кодексу Республіки Молдова, які застосовуються для економічних агентів обох берегів Дністра, тобто й окупованого Придністров’я, яке всі ці роки експортувало продукцію, як молдовський виробник, але не сплачувало при цьому до бюджету Республіки Молдова податки. Разом з цим сепаратисти користувалися усіма преференціями вільної торгівлі із ЄС. Ці нововведення Кишинева викликали начебто шквал невдоволень у Придністров’ї, де була зрежисована навіть протестна акція, але насправді невдоволення полягає в тому, що це торкнеться, перш за все, контрабандних потоків.

Передвиборча перспектива

І ось тепер варто поглянути на ситуацію у Молдові з передвиборчої перспективи. У 2024 році у країні пройдуть президентські вибори, а у 2025-му – парламентські. Президентка Молдови Майя Санду, вона також неформальна лідерка партії «Дія та солідарність», що нині має монобільшість у парламенті, залишається фактично єдиним проєвропейським кандидатом на виборах у Молдові. І монополізація теми євроінтеграції було мало не пріоритетною лінією її команди протягом усієї каденції.

У контексті молдовських виборів, Придністров’я, з одного боку, використовувалося для скупки голосів, проросійськими силами й було інструментом Москви для інфільтрації антиєвропейських наративів у молдовську політику. Така придністровська пропаганда здебільшого полягала у нав’язуванні Кишиневу «безкоштовного російського газу» й, як наслідок, енергетична тема завжди домінувала й утримувала потенційного молдовського лідера у сфері залежності від Москви.

За попередніми прогнозами місцевих оглядачів, Санду, ймовірно, отримає другий президентський мандат, але от більшість в парламенті 2025 року – вже навряд. Тому у 2025 році може скластися вибухова ситуація, яка значною мірою залежатиме, чи зможуть малі проєвропейські партії мобілізувати проєвропейського виборця, в той час, коли пропрезидентська парті я «Дія та солідарність» втрачає підтримку, але залишається єдиним серйозним політичним проєктом на проєвропейському спектрі.

Таким чином, враховуючи і внутрішньополітичні чинники, і припинення транзиту газу, низькі шанси на потужне представництво партії президента у наступному складі парламенту, чинна влада Молдови має тільки рік, для радикального розв'язання придністровської проблеми. Лише рік, для економічної та політичної інтеграції регіону.

І, ймовірно, у цей рік лідерство за безпеку Східного флангу перебере на себе США, а роль України у вирішенні придністровської проблеми стане ключовою. Й це, зокрема, влаштувало б, як і Кишинів, так і Бухарест – найближчих сусідів Молдови по той бік Пруту.

Але що завтра скаже Путін під час свого звернення до Ради Федерації? Наразі, російський МЗС заявив, що інтереси жителів Придністров’я є їхнім пріоритетом.

Отже, чи стане Придністров’я знову гарячою точкою, ми дізнаємося вже за лічені години.

Маріанна Присяжнюк, для «Главкома»