Мішки готівки, ікони та коти. Що показала перевірка декларацій «слуг народу»

Національне агентство з запобігання корупції приступило до аналізу декларацій народних депутатів за минулий рік. Подача цієї звітності завершилася 1 квітня. Цікаво, що парламентські партії на період карантину мають право фінансові звіти в НАЗК не подавати, але самі народні депутати такої «пільги» позбавлені. Конституційний суд намагався полегшити життя народним обранцям, позбавивши НАЗК повноважень перевіряти статки нардепів та чиновників. Але після галасу, що піднявся, депутати були змушені ці повноваження агентству повернути. І знову змусити себе заповнювати «нудні» декларації, де часто-густо з’являються пікантні подробиці їхнього приватного життя. Наприклад, мільйони готівки «під ковдрою», численні дорогі аксесуари, «люксові» автівки, записані на тещ та бабусь, чи навіть… коти.

У Комітеті виборців України проаналізували декларації, подані депутатами, та виділили, зокрема, топ-10 депутатів правлячої «Слуги народу», що зберігають найбільші запаси готівкових коштів, а також тих, що придбали найбільше автомобілів за минулий рік. За кількістю придбаних автівок (74 штуки) «слуги» в десятки разів обігнали депутатів від інших фракцій.

Голова Комітету виборців Олексій Кошель у розмові з «Главкомом» розповідає, які основні висновки зроблені під час аналізу депутатських фінансових звітів, навіщо політики декларують бібліотеки та «мощі» і чому декларування не досягає цілей, заради яких впроваджувалося.

Голова Комітету виборців Олексій Кошель

– Кожна людина має право мати і готівкові, і безготівкові кошти. Це персональний вибір кожного, – розмірковує Кошель. – Але коли йдеться про політиків, то вони мають себе позиціонувати як особи, що довіряють банківській системі та тримають заощадження в українських банках. Причому не в швейцарських франках чи американських доларах, а в національній валюті. Проте вже другий рік поспіль ми помічаємо, що народні депутати провладної фракції «Слуга народу» декларують надзвичайну кількість готівкових коштів – більше 1,1 млрд грн. Минулого року це можна було частково списати на помилку молодих політиків, які не розуміли, що така кількість готівки може призвести до медійного скандалу та підвищеної уваги до них. Але ми бачимо наступну тенденцію: у нас був минулий «коронавірусний» складний рік, протягом якого кількість готівки у депутатів, хай і незначно, зросла. Тобто політики не довіряють українській банківській системі і банально відмивають та легалізують кошти.

Пам’ятаєте, був такий депутат минулого скликання, який казав, що свої мільйони заробив на продажу ялинок?

Всі депутати такі ялинки продають… Просто найпростіший спосіб легалізувати кошти – це задекларувати їх в великій кількості. Таким чином можна відмивати корупційні кошти, а парламент – це дуже вдалий майданчик для їхнього отримання. Через отримання доплат нардепам в конвертах, що відбувалося в усіх скликаннях, виплатам за певні голосування, подання депутатських запитів тощо…

Це не перше декларування депутатів цього скликання, але коли йдеться про збільшення їхніх статків у порівнянні з минулим роком, вони ж мають це якось пояснювати.

Не можу казати про всіх, можливо, хтось продав майно та таке інше. Але ми бачимо останнім часом кілька скандалів, пов’язаних з декларуванням. Якщо під час «коронавірусного» 2020 року близько ста народних депутатів «Слуги народу» дозволяли собі такі дорогі покупки як квартири, земельні ділянки, близько 70 автомобілів, а при цьому у них ще й зростала кількість готівки, це наштовхує на неприємні висновки.

Цей парламент загалом є багатшим чи біднішим за попередній?

Є б так не порівнював, бо найбагатшим парламент був тоді, коли мандат народного депутата мав Рінат Ахметов та інші представники олігархічних кіл. З кожним скликанням в парламенті починають працювати все більше «чистих політиків», а не бізнесменів, які шукають в ньому захисту. До того ж, зараз ми все-таки почали жити в режимі декларування.

Насправді, те, що ми бачимо з декларуванням автомобілів, коштів, – це верхівка айсберга, головна частина якого перебуває в підкилимному форматі. Ми пам’ятаємо всі історії, коли народні депутати проживали в цивільному шлюбі і записували на фактичних дружин свої статки та активи, а самі залишалися «чистими». Якщо зараз розслідувати кількість автомобілів та нерухомості, записаних на віддалених родичів, яких не треба декларувати, думаю, ми побачимо справжні масштаби заробітків народних депутатів.

До тих даних, що задекларували народні депутати, можуть виникнути питання у НАЗК та у правоохоронців?

Навряд чи у НАЗК виникнуть питання. Але якщо і будуть зауваження, думаю, система сама себе виправдає. Ми ж бачили скандал із фінансуванням політичної партії «Слуга народу», коли їм було призупинене держфінансування, а потім відновлене. В постанові НАЗК було чітко вказано, що вони підозрюють партію фактично у відмиванні коштів – зокрема, за завищеними цінами замовлялися соціологічні дослідження. Це – класичний механізм відмивання коштів. Тому мене, м’яко кажучи, здивувало, коли «Слуга народу» змогла виправити ці помилки і держфінансування повернула. Такі помилки не виправляються, стосовно них можна тільки відкривати кримінальні провадження. Тому я і не сподіваюся на високу ефективність НАЗК в розслідуванні справ щодо депутатів від партії влади.

Людям завжди цікаві такі «дрібниці» в деклараціях можновладців як коштовні годинники, колекції вин, вартість яких може становити річну зарплату пересічного громадянина України, навіть більше. Як з цим у нинішніх нардепів?

Знаєте, політики не менш вразливі до слави, ніж поп-виконавці. І зоряна хвороба з’являється у них так само. Тому після першого року повноважень у політиків дуже швидко надуваються щоки і вони намагаються купувати дорогі годинники та автомобілі. Ми бачили історії з дорогим брендованим одягом, сумочками, які коштують набагато більше, ніж дозволяють депутатські зарплати. Але потім депутати говорили, що вони купували копії та підробки. З іншого боку, ми бачимо, як депутати, наприклад, починають декларувати свої бібліотеки: так, перший віцеспікер Руслан Стефанчук задекларував бібліотеку наукової літератури в п’ять тисяч томів. Не думаю, що наукова література радянських часів чи 90-х років є настільки дорогою, аби заносити її в декларацію. Або, скажімо, політики часто декларують ікони 19 століття, але якщо ми поцікавимося цінами на антикварному ринку, то побачимо, що ці ікони коштують в районі однієї тисячі гривень. Тобто в декларації вони не мають заноситись! Дуже часто декларують речі, аби просто додати собі статусності та показати, які вони інтелектуали та любителі української старовини. Декларації стають такою піар-метою.

Нові автомобілі задекларували дружини Миколи Тищенка (Mercedes-Benz E400, 1,3 млн грн), Юрія Корявченкова (Toyota Land Cruiser, 2 млн), Андрій Геруса (Volvo XC90, 1,4 млн), Павла Якименка (BMW X6 M50i/G06, 2,9 млн), Юрія Арістова (Porsche Macan R4 II, 2,3 млн), Олександра Завітневича (Volvo XC60, 1,5 млн). Дружина голови фракції «Слуга Народу» Давида Арахамії оформила квадроцикл вартістю 972 тис. грн та автомобіль Mercedes-Benz вартістю 1,6 млн грн.

Також народні депутати «Слуги Народу» придбали в минулому році 20 квартир (загальна вартість 16 млн грн), п’ять житлових будинків та 67 земельних ділянок. Задекларували купівлю квартири Михайло Крячко (м. Київ, 1,4 млн грн), Олексій Устенко (власність дружини, м. Київ, 5 млн грн), Павло Халімон (м. Прилуки, 395 тис. грн), Володимир Гевко (м. Тернопіль, 1,6 млн грн.), Володимир Ватрас (м. Хмельницький, 331 тис. грн., м. Хмельницький, 333 тис. грн.). Дружина народного депутата Дмитра Гуріна придбала дві земельні ділянки і дачний будинок в Росії.

Нещодавно галасу наробила історія, коли одна депутатка задекларувала кота, та ще й яскраво описала його якості. Подібний «хайп» серед депутатів був і раніше. Наскільки такі речі в деклараціях є масовими?

Це питання просто поганого смаку, почуття гумору та бажання привернути до себе увагу. Це – така сама хвороба, як залежність від «лайків» у «фейсбуці», і політики також на неї страждають. З цієї ж серії, що декларування одним депутатом минулого парламенту «святих мощів».

А як на подібні маніпуляції в деклараціях можна впливати? Аби іншого разу їх робити «неповадно було».

Я не вірю, що найближчим часом ми побачимо суттєві зміни в цьому плані. Підставою для такого песимізму є фактична руйнація законодавства щодо фінансової звітності політичних партій. Прикриваючись карантином, парламентські партії вирішили, що можуть затягувати подання звітів до його завершення. Хоча ця норма не поширюється на ФОПів та інших підприємців. Тож такі саме підходи можуть бути застосовані до звітності народних депутатів.

Але, з іншого боку, сам факт необхідності декларування залишається. І багато політиків та політичних сил, подаючи декларацію, виписують собі вироки. Виборці не залишать поза увагою інформацію про котів та величезні статки чи покупки, які зароблені в часи, коли країна ледве виживала.

І дещо відволічемося від декларування: чим, на вашу думку, завершиться історія з проміжними виборами на 87 окрузі, де провладна сила оголосила переможцем свого висуванця Василя Вірастюка і ЦВК також, але була зафіксована велика кількість порушень при підрахунку голосів?

Там відбулася масштабна фальсифікація: принаймні, щодо кількох дільниць у нас є всі підстави так говорити. Застосовувалась дуже груба кримінальна схема, коли під час підрахунку просто зникали виборчі бюлетені. Тобто в суді буде кримінальне провадження щодо зникнення бюлетенів, а не щодо підбиття результатів виборів. Тому я на сьогодні не бачу жодного юридичного механізму, яким чином можна визнати результати цих виборів.

Думаю, для всіх було б зараз краще, аби шляхом судового оскарження прийняти політико-юридичне рішення про проведення повторних виборів. Закон цього не передбачає, але в українській історії такі випадки бували. Згадується схожий приклад виборів 2012 року на 223 окрузі Києва (на ньому зійшлися «свободівець» Юрій Левченко та бізнесмен Віктор Пилипишин – «Главком»). Тоді так само зникали виборчі бюлетені і було призначене повторне голосування (на якому виграв Левченко – «Главком»). Тому президент зараз просто міг би продемонструвати позицію, яка б не руйнувала довіру до виборчої системи.

Павло Вуєць, «Главком»