Вселенський патріарх закликав Епіфанія міняти поведінку. Оприлюднено текст промови

Вселенський патріарх Варфоломій провів 6 січня спільну літургію з предстоятелем Православної церкви України митрополитом Епіфанієм. Під час промови патріарх закликав митрополита «шукати шляхів наближення до співєпископів в Україні через діалог і пошук спільних точок до єдності». Текст звернення опублікував сайт «Фос Фанаріу», який переклав з грецької портал «Релігія в Україні», повідомляє «Главком».

«Вітальне слово Його Всесвятості Вселенського Патріарха Варфоломія під час співслужіння з Блаженнішим Митрополитом Київським Епіфанієм у Всечесному Патріаршому храмі (Свято Богоявлення, 6 січня 2026 року)

Блаженніший Митрополите Київський і всієї України, возлюблений Брате і Співслужителю, кир Епіфаніє, разом із Вашою чесною свитою,

Високодостойні панове,

Брати-ієрархи та клірики всіх ступенів,

Возлюблені у Господі чада!

Щойно удостоївшись священного співслужіння у надприродній і невимовній глибині таїнств вічноживої жертви принесеного Агнця Божого, тобто Господа нашого Ісуса Христа, Який сьогодні просвітлює весь світ Своїм Божественним Богоявленням у водах Йордану, ми возносимо славу і велич за безмежно різноманітні Його благодіяння, явлені нам.

Благодіяння Сина і Слова Божого, що виливаються через Його Пресвятого Духа за благоволінням і волею Отця, животворять Святу Його Церкву, якій довірено спасіння вірних, оновлюють віру, зігрівають серця, просвітлюють помисли, очищають гостроти, змивають нечистоти, загоюють рани, лікують болі й страждання, розв’язують проблеми й, одним словом, сприяють спасінню людини.

Скарбницею цього пресвітлого дару і благодаті, тобто постійної присутності Пресвятого і Животворчого Духа в Церкві, є ця благочестива джерельна оселя Великої Христової Церкви, яка, попри людську неміч, щедро наповнює Вселенну Його плодами.

Ми навели ці короткі вступні роздуми, бо глибоко зворушені тим, що сьогодні святкуємо також і «суботній спочинок» структурного оновлення Православної Церкви в Україні.

«Наближається сьомий рік — рік відпущення… дай братові твоєму стільки, скільки він потребує… і нехай не буде скупим твоє серце, коли даєш йому, бо за це благословить тебе Господь, Бог твій, у всіх ділах твоїх і в усякому, до чого прикладеш руку твою» (Втор. 15, 9–10).

Минуло вже сім років, які пролетіли, мов один день, відтоді як тутешня Мати-Церква з ревністю і великим зусиллям взяла на себе відповідальність за відновлення давно спотвореного церковного стану. Сльози, труди, болі, труднощі й глибокі тривоги цілого ряду наших блаженноспочилих попередників щодо безладно й болісно сформованої церковної реальності у Вашій благословенній і багатостраждальній країні, Ваше Блаженство, стали мученицьким осадом у самому бутті Церкви.

Історичні випробування тут і там, можливо, не дали змоги своєчасно усвідомити й оцінити масштаб проблеми. Терпіння, очікування, довготерпіння, прощення, надійна витривалість і сподівання Матері-Церкви на зріліше осмислення ситуації з боку її чад — свідомо чи несвідомо — були сприйняті як байдужість, покинутість, слабкість або навіть неспроможність.

Минали роки, часи й цілі епохи, і порушення встановлених церковних меж, на жаль, багатьма почали вважатися нормою, канонічною точністю, правом або мовчазним прийняттям. Однак ті, хто так вважав, забули, що в Святій Христовій Церкві неканонічно здійснене не може бути надійною основою для його узаконення й побудови здорових і безпечних структур, які служать таїнству життя у Христі.

Свята Церква, ведена Духом, таїнственно відсікає хворе, зіпсуте і згниле та оновлює постаріле. Розв’язання безвихідних ситуацій є елементом оновлення і підтвердження церковної істини. У Православній Східній Церкві не існує безвиході й невиліковних станів, якими б болісними вони не здавалися.

Цей святий осідок – тихий, лагідний, скромний і непомітний, але сильний у Божій істині та силі, Фанар — уже понад чотириста років свідчить цю правду. Тут бездомна, за людськими мірками, Церква Христових убогих, перейшовши від слави до християнської безславності й від честі до смиренної зневаги, зцілює, просвітлює, прикрашає, піклується, впорядковує, оберігає, визначає межі, очищує саму себе, відновлюється й непорушно звіщає Євангельську віру, таку, якою її передали нам святі Отці, натхненні Божим світлом. Згідно з цією незмінною спадщиною ми діяли і у ваших справах.

Після тривалих роздумів, молитви, уважності та слухання голосу Господнього, за прикладом пророка Авакума, ми радилися, зважували, надавали можливості, закликали розділених до єдності, вичерпали всі канонічні шляхи й, зрештою, взяли на себе весь тягар відповідальності, маючи перед очима виключно спасіння вірних.

Наші мотиви, заявляємо це з повною ясністю й силою голосу, були суто церковними. Ми не поступалися доцільності й не підходили до цього питання поверхово чи легковажно, як дехто помилково нас звинувачує. Ми прийняли апеляції, подані в дусі покаяння й усвідомлення помилок, і перед тим вичерпали всі можливості для посередництва й примирення сторін.

Бо примирення вимагає виходу з упертої впевненості, що лише одна сторона володіє абсолютною істиною. Церковний досвід навчає, що для досягнення рівноваги потрібні жертви. У церковному житті справедливість завжди на боці загубленого:

«Не здорові потребують лікаря, а хворі… Я прийшов кликати не праведників, а грішників до покаяння» (Мт. 9, 12–13).

Церковне розуміння справедливості відрізняється від світських систем. У нашій вірі сильним є слабкий, той, хто визнає свою помилку з сокрушеним серцем і щирим прагненням повернення:

«Надломленої тростини не зламає і тліючого гнота не загасить… доки не утвердить суд на землі» (Іс. 42, 3–4).

Усвідомлюючи все це, ми простили тих, хто діяв безладно, і відновили церковний порядок в Україні таким, яким він був визначений Великою Христовою Церквою до його порушення.

Ми неухильно дотримувалися голосу святителя Василія, який відтоді став дороговказом для Церкви:

«Бо я переконаний, що завдяки тривалішому співжиттю та безсуперечливому спільному вправлянню, і якщо ще щось потрібно буде додати для яснішого виявлення, Господь, Який усе співдіє на добро тим, що люблять Його, дасть це».

Ми не віддали переваги, як дехто негативно нам закидає, «людям зі схизм». Адже:

«Наголос на схизмі – це сильна назва звинувачення. Бо коли ціле розділяється на багато частин, воно не лише не стає «багатьма», але й саме «одне» гине».

Навпаки, шануючи вже розхитану церковну ієрархію в Україні, ми покликали до єдності лише єпископів, що перебували там, — за іменем їхніх єпархій — для утвердження єдності та обрання або підтвердження першого серед них, при цьому, безумовно і нерозривно, враховуючи й тих, хто щойно був відновлений у церковному спілкуванні як єпископи, колись обрані в умовах розколу.

Відчуття самодостатності ієрархічної більшості та переконання у власній перевазі, на жаль, не стали добрим порадником для розвитку подій. Уперта відмова з їхнього боку прийняти цілющий засіб «апеляційної» відповідальності Архієпископа Константинополя — зшивати розірване і піднімати впале — є, по правді, тонким і надзвичайно чутливим пунктом, або, точніше, каменем, об який у цій справі стикаються раціональне мислення та духовне, натхненне Святим Духом, церковне бачення.

Ніби-то поставлена проблема «повноцінності» хіротоній тих, хто походить зі схизм, є приводом і завуальованим прикриттям відмови визнати священно-канонічну першість, яка упродовж віків здійснюється через жертовність і труди Архієпископа Константинополя.

Питання про відновлення та доповнення того, чого бракує, без жодної окремої літургійної формальності для клириків, які прийшли зі схизми, є здавна вирішеним: достатньою є сама благодать, що таїнственно діє в священному співслужінні, немов «найпотаємніша молитва».

Подальший розвиток подій відомий і болісний. Ми не бажаємо сьогодні наголошувати та входити в усю складність цього питання, зважаючи і на нинішній воєнний стан, що триває. Про нього ми молимося Миротворцю Господу, щоб Він схилив серця сильних цього світу до думок і рішень, які зупинять і припинять звіряче та нелюдське лихо війни.

І ми знову, як і багато разів, закликаємо ту шановану ієрархію, що залишилася в Україні під проводом митрополита Онуфрія, переглянути свою позицію. Закликаємо самих себе і одне одного до невпинної молитви насамперед за церковне примирення. Беззастережно засуджуємо крайнощі, звідки б вони не походили. Радимо державним органам утриматися від втручання у внутрішні церковні справи.

Ще раз даємо можливість і запрошуємо до єдності тих, хто залишився осторонь, і, зрештою, з відвагою просимо прощення, якщо через наше смиренне мовчання ми дали декому враження, що з нашого боку була якась інша – людська, а не церковна – перспектива щодо всієї проблеми.

Ваше Блаженство! Велика Христова Церква, згадуючи сьогодні цю «суботню» річницю – надання з її боку інституційного підґрунтя через дарування автокефального устрою та підписання тут відповідного Томосу – звертає до Вас щирі материнські настанови. Вона вказує, отже, шлях: повністю виснажувати себе у ділах миру; виходити на площі й вулиці, щоби кликати дітей Божих на трапезу Його Царства; шукати шляхів наближення до співєпископів в Україні через діалог і пошук спільних точок до єдності; просвічувати паству правдивими аспектами й виявами цієї справи.

Ми певні, що здобутий Вами досвід сприятиме знаходженню виходу і доведе, хто прагне миру «що перевищує всякий розум», а хто – небажаної нетерпимості та смути.

Якщо так учинимо, буде велика радість і на небі, і в Соборному Тілі нашої Святої Православної Церкви, яке з очікуванням і надією чекає примирення та співдії у Святому Дусі між тими, що розділені.

А ми, у цій Материнській Оселі, що вміщає Вселенну, очікуємо добрих звісток про початок нового періоду у ваших справах.

А наостанок вітаємо народ України, що тяжко страждає від війни, та бажаємо йому миру і Великого Милосердя від Христа Спасителя, Який сьогодні хрестився в Йордані».

Нагадаємо, Вселенський патріарх Варфоломій співслужив з митрополитом Київським і всієї України Епіфанієм на свято Богоявлення у Фанарі. Ця спільна божественна літургія у шанованій патріаршій церкві Святого Георгія є подією особливого церковного значення, що підкреслює літургійну спільноту та єдність між Вселенським патріархатом та Православною церквою України.

Після завершення святкової літургії та великого славослів’я Вселенський патріарх очолив чин великого освячення води. Продовженням урочистостей стало традиційне освячення вод затоки Золотий Ріг на набережній Фанару, яке предстоятелі також проведуть спільно.