Ігор Кондратевич: Дико і смішно, що так багато людей сподівається на одного Трампа…

14 жовтня 2023 року старший лейтенант Ігор Кондратевич, який командував підрозділом у складі десантно-штурмової роти, разом з побратимами успішно форсували річку Дніпро та висадилися у населеному пункті Кринки, що на Херсонщині.

«Під час боїв морські піхотинці зайняли плацдарм та перші будинки у Кринках. Надалі підрозділу під його керівництвом вдалось розширити плацдарм для висадки наступних штурмових груп 35 окремої бригади морської піхоти та вчасно і повністю виконати поставлене завдання, завдаючи відчутних втрат ворогу», ідеться у повідомленні на Facebook-сторінці 35-ї бригади морської піхоти імені контрадмірала Михайла Остроградського.

Ігор Кондратевич – професійний військовий. На війні – від початку повномасштабного вторгнення. Брав участь у звільненні Херсона, Нескучного, Макарівки у 2023 році. Нині Кондратевич – один із перших Героїв України, удостоєних найвищого звання вже у 2025 році.

В інтерв’ю «Главкому» Ігор Кондратевич розповів про операцію у Кринках, що тривала дев’ять місяців у 2023-2024 роках, і про яку майже не повідомляли ЗМІ. Герой України також оцінив підготовку наших військових у країнах НАТО, визнав брак командирів середньої ланки та описав прийнятний для нього варіант завершення російсько-української війни.  

«Перші декілька місяців нашої операції у Кринках ворог не володів обстановкою»

Від імені «Главкома» прийміть вітання із високим званням Героя України! Золоту зірку Героя ви отримали саме операцію у Кринках? 

Не можу вам сказати. Це командування подає, приймає рішення щодо нагородження й визначає, за що саме давати нагороди.

У дописі Facebook 35-ї бригади ідеться якраз про операцію ЗСУ на лівому березі окупованої частини Херсонщини. Що було найбільш критичним для вас і вашого підрозділу у цій операції? 

У кожній операції свої моменти, свої нюанси. Чи є велика різниця на воді, чи на суші? Знаєте, навіть зараз на сухопутній ділянці може бути такий відрізок місцевості, через який дуже тяжко пересуватися навіть на броньовій техніці. Нас дуже сильно виручали дрони з доставкою провізії і боєкомплектів. Солодощі, каву, газові балончики для приготування їжі і питну воду нам так доставляли, велика кількість пакунків була. Тобто навіть якщо хлопці були довший від запланованого часу на позиціях на лівому березі Дніпра, то все, що було потрібно, у них було.

Доводилося чути думку, що ціль максимум операції на лівому березі Дніпра, у Кринках, був вихід до Криму. А яка задача стояла перед вами і вашим підрозділом, вона корегувалася з часом?  

Наш підрозділ мав висадитися на березі населеного пункту і зайняти там певні рубежі, певні будинки, певні траншеї та окопи.

Кринки так і не були повністю звільнені. Не було наказу, чи можливостей це зробити? 

Дійсно, повністю цей населений пункт звільнено не було. Але врахуйте, що Кринки доволі великі, тобто витягнуті, довжина десь 12 км. У деяких місцях було всього дві, чи три вулиці, а у деяких місцях була одна довга вулиця. Тобто населений пункт дуже-дуже сильно розтягнутий. 

Коли ви заходили, у Кринках залишалися місцеві мешканці?  

До початку операції ми проводили розвідку дронами. Велику кількість людей бачили. Що зі сторони Тягинки, Токарівки, Понятівки, що зі сторони окупованих Козачих Лагерів і Кринків. Там дуже велика кількість місцевого населення жила через малу інтенсивність бойових дій. Намагалися навіть деяких жінок евакуювати, які ховалися по підвалах.

Відомо, що багато військових, які брали участь в операції у Кринках, готували у Великій Британії. Що побратими кажуть, вони були задоволені рівнем підготовки? 

Скажу вам суто свою особисту думку. Будь-яка підготовка в країнах-членах НАТО доволі слабка порівняно з тією підготовкою, яку можуть організувати наші війська для наших підрозділів. Я суджу за тим, що сам бачив і бачу на місці ведення бойових дій. Війська країн-членів НАТО не брали участі в таких масштабних бойових діях, які зараз у нас є, у них об’єктивно немає великого досвіду. Якщо і є досвід якихось локальних воєн, то він невеликий. Саме тому я скептично ставлюся до навчань в Італії, Франції, Британії та інших країнах. Не бачу я в цьому набуття якогось сильного професіоналізму, якого ми не зможемо набути безпосередньо тут в Україні.  

Я особисто не брав участі у закордонних навчаннях, але я спілкувався з людьми, які приїжджали з Італії, з Британії, спілкувався з тими, хто їздив туди вже з нашим бойовим досвідом. Тобто я не вважаю таке навчання золотим якимось граалем.

Але беззаперечно те, що зброя західна нам потрібна. Що саме з такої допомоги найбільше знадобилося для виконання задач на лівому березі Дніпра? 

Ми виконували задачі, використовуючи різні човни, різного характеру там були у нас, зокрема Bark. Були броньовані катери, на яких підрозділи військово-морських сил транспортували особовий склад з берега на берег.

Як ворог реагував на українську операцію, адже відомо, що перші декілька місяців це було для окупантів несподіванкою?

Якщо взяти перші декілька місяців, то проти нас стояли на лівому березі ворожі мотострілецькі підрозділи. Вони були дуже непідготовленими, аби чинити опір. Мені здається, це були новосформовані підрозділи, тому і не підготовлені. Вони стояли довго без руху, у них не було ротацій. Вони просто жили в цих окупованих селах на лівому березі, якесь там бойове чергування несли в окопах, траншеях, не маючи інтенсивних бойових дій. Перші декілька місяців нашої операції вони не володіли обстановкою. У них не було особливо багато дронів, аби розвідку проводити, нормальних засобів зв'язку не було. Були такі приклади. Наші хлопці просунулися, зайняли якийсь будинок. А ворожі солдати могли вночі до нього прийти з пакетом провізії, з цигарками з намаганням залізти у вікно. Бо вони просто не розуміли, що будинок давно зайнятим нашими. Тобто, обізнаність в противника була слабка. І так тривало не день-два, а кілька місяців. Та пройшов час і ворог почав підтягувати доволі велику кількість бригад морської піхоти. Наприклад, підрозділи 336 бригади морської піхоти, спецпризначенці ДШВ, у них це ВДВ називається. Також 45-та їхня бригада. Це доволі сильний противник. З літа 2024-го 76-та дивізія ВДВ їхня теж зайшла на позиції на лівому березі. Тобто ворог почав діяти, аби повернути ці території під свій контроль. 

Чи відбувалися ротації з нашого боку? Наскільки річка була перешкодою цьому?  

Ротації відбувалися. Але через те, що противник постійно підтягував все більше і більше артилерії, дронів, проводити її було чим далі, тим складніше. На початках, тобто у перші місяці операції ротацію проводили кожні 5-7 днів. Далі терміни збільшувалися.  

Вирішальну роль, як на мене, зіграв січень 2023-го року, коли річка замерзла. Нашим підрозділам стало складніше заходити на лівий берег Дніпра, натомість противник зміг встановити певний контроль, навіть, уже над частиною правого берега. Тобто, почав активно діставати дронами, з яких скидав боєприпаси. Також ворог частково контролював трасу М-14. Після цього пішов перелом. 

Ви самі родом з Миколаївщини, розкажіть трохи про себе, де навчалися? 

Так, я народився у Первомайську, на Миколаївщині. Там же закінчив 9 класів у Третій загальноосвітній школі. Потім закінчив Первомайський медичний коледж. У 18 років, після закінчення коледжу, я підписав контракт зі Збройними силами. У Первомайську був пункт постійної дислокації 40-ї артилерійської бригади. Підписав контракт на три роки, брав участь в АТО неподалік Маріуполя. Після цього, влітку 2016 року я вступив до Військового інституту танкових військ у Харкові. На факультет військової підготовки, спеціальність – РХБЗ (війська радіаційного, хімічного та біологічного захисту), тобто вивчився на військового хіміка. У 2021 році закінчив навчання, у званні лейтенант продовжив свій шлях військового. 

Тобто зараз ви служите не за фахом?  

Так. Хоча у 2023 році я був командиром взводу РХБ-розвідки, також виконував завдання як вогнеметник. Але потім я подався у 137-й окремий батальйон військової піхоти на посаду заступника командира штурмової роти десантників. Після цього пішов на підвищення, перевівся до 35-ї бригади, став у ній командиром першого батальйону другої роти морської піхоти. 

«У багатьох підрозділах командири середньої ланки – люди, які не вчилися у ніяких військових інститутах»

Проходили додаткову підготовку на морпіха?

Ні. Написав рапорт і перевівся. Я ж закінчив військовий навчальний заклад, вже мав підготовку, є базова освіта офіцера. Звісно, у морській піхоті є свої особливості роботи, пристосовуєшся, вчишся.

У нас війна зараз не добровольців здебільшого, а мобілізованих. Тобто всі ці люди з нуля навчалися. Тобто якщо я мав знання з інституту, то люди, які приходять, свої перші знання отримують на тренуваннях, на полі бою. Є новоприбулі люди в армії без бойового досвіду, яких призначають на посади командирів взводів, командирів рот. Все тому, що командирів бойових на всіх не вистачає через великий розмір нашої армії. Тобто, у багатьох підрозділах командири рот, командири середньої ланки – це люди, які не вчилися у ніяких військових інститутах, вони лише закінчували військові кафедри. От їх і призначають на керівні посади. Це є в багатьох бригадах морської піхоти, у сухопутній піхоті так само, у десантно-штурмових військах так само.

У нас зараз багато військових, які отримали звання молодшого лейтенанта вже під час великої війни і були підвищені на посадах. Це люди, які розуміють, що таке поле бою, що таке війна. Вважаю, що це правильний підхід, коли довіряють, підвищують до керівників підрозділів тих, хто не з чуток, не з теорії знає про війну. 

Але можуть бути і інші приклади. Військовий, який чотири роки провчився в одеській Військовій академії, має одразу офіцерське знання молодшого лейтенанта. А військовий, допустимо сержант, який у військових навчальних закладах не вчився, але отримав звання того ж молодшого лейтенанта вже під час великої війни. І він може мати набагато більше досвіду через те, що працював на війні уже три роки. 

Тобто армію поповнюється командирами з освітою на рівні військової кафедри, але без досвіду. І вони мають командувати тими, хто не перший рік воює. Часто виникають конфлікти на цьому ґрунті? Як їх правильно вирішувати?

По-різному вирішуються. Має бути повага до командирів без досвіду бою, слід допомагати таким людям. Звичайно, можна відразу того молодого лейтенанта, який прийшов з цивільного життя, заклювати, сказати, що він ніде не воював, ми не будемо тебе слухати, саботувати. Але ж наша головна ціль – вигнати з країни ворога, а не конфліктувати. І ми маємо одне одного підтримувати, допомагати, розвиватися, рухатись в правильному напрямку. Не від хорошого життя до армії приходять командирами люди без бойового досвіду.  

У нас усе чітко працює. У мене у підрозділі дуже багато старших людей, які підлеглі. В управлінні роти є люди, яким по 45-55 років. Вони багато повоювали і прекрасно розуміють, для чого вони сьогодні тут перебувають. Якщо говорити про середній вік у нас, то це десь 40 років. Молодих мало. 

Перед початком вторгнення західні ЗМІ, розвідки активно попереджували, що війна от-от почнеться. Натомість українська влада заспокоювала людей. Кому ви на той момент довіряли? 

Я особисто до останнього думав, що велика війна не почнеться. Чомусь в мене була впевненість у тому, що отой олігархат, який сидить у владі у Росії, не проявить бажання воювати, бо є що втрачати – великі статки, адже десятки років грабували Росію. Думав, що вони дорожитимуть тим, що можуть кататися вільно по світу, жити закордоном у віллах. Але сталося не так, як гадалося. 

Щодо нас, то ми підрозділом готувалися, військові мають готуватися завжди. Розуміли, що може щось початися. Я на момент початку великої війни служив не у бойовому підрозділі. Тому ми розуміли, що якщо щось почнеться, нам потрібно буде переміститися для виконання завдань в інше місце. Почалася велика війна з того, що розбудив побратим. Я думаю, чого він хоче, адже так рано, ми мали вставати о 8:00. Це було у населеному пункті Антонівка, Донецька область. Зараз Антонівка окупована вже. 

Після того, як прокинувся, подзвонив батькам, дружині, вмовив її, вона в Одесі тоді перебувала, щоби вона поїхала до моїх батьків ближче до центральної України. Далі до роботи, почав адаптуватися під нові реалії.  

Військові за три роки з обмеженою ротацією дуже втомилися. Керівництво країни каже про складнощі з мобілізацією. Як за цих умов полегшуєте життя підлеглих?

Я завжди стараюся зробити максимально зручні умови для життя, побуту бійців. Наприклад, ми жили у певному населеному пункті. І в цьому населеному пункті для життя організували усі умови. У будиночку теплому зажди були дрова привезені, завжди було що їсти, військові самі їжу готують, постійно світло було, підключений інтернет. На базі контейнера були душові, були пральні машини. Тобто було все, аби закрити базові потреби, аби людина нормально відпочивала, наскільки це можливо.

До того ж у селі був магазин, де можна було скупитися. Тобто ми робимо усе, аби військова людина не переймалася, в яких умовах вона митиметься, речі зможе випрати, де взяти дрів і т.п. Якщо хтось з бійців попросився на декілька днів виїхати у прифронтові міста, бо дружина до бійця, чи дівчина приїхала, і якщо є можливість відпустити, то чому б і ні. Відпочив декілька днів і повертається до нас.  

«Є люди, які прийшли з інших підрозділів до мене після СЗЧ»

Проблема СЗЧ. У вас у підрозділі вона є? Як вирішуєте? 

Дуже мізерна кількість людей була у нашому підрозділі, яка вдалася до самовільного залишення частини. За весь час моєї служби буквально декілька випадків. 

І як завершилися ті історії? Люди повернулися, чи зникли з кінцями? 

Ні, не зникли. Але й не повернулися. Якщо людина, що була у мене, вдалася до СЗЧ, то я не сильно хорошої думки був про цю людину. Так, були ті, що казали, що хочуть повернутися. Але я казав: вибачайте, хлопці. Сказав, що знаю, що вони і надалі не виконуватимуть бойові завдання, далі варитимуть воду, розповідатимуть, що у них щось болить, що хтось образив тощо. Знаю випадки, що люди поверталися із СЗЧ до іншого підрозділу, де змогли себе реалізувати. Тобто може людина не тягнула службу у підрозділі штурмовиків, а ось тримати ефективно оборону в якійсь бригаді на відносно стабільній лінії фронту зміг. От особисто у мене були люди, які прийшли з інших підрозділів до мене після СЗЧ. Тепер вони працюють з нами, усе нормально. Різні бувають ситуації, різні причини, чому вдаються до СЗЧ. 

Яка ситуація з озброєнням? Чого найбільше бракує вашому підрозділу?

Та взагалі ніяких проблем немає. Всього достатньо як для піхоти. Хіба що бувають затримки тимчасові з доставкою чогось. Але потім підвозять, зокрема з країн колишнього соцтабору (з Болгарії, Чехії, умовно). У цих країнах багато збереглося як радянських боєприпасів зі старих часів, але і зараз виготовляються ті, що підходять до радянського озброєння, яким ми користуємося. Нещодавно розпакував боєприпаси для РПГ-7, так вони 2023 року виготовлення. 

Яким ви бачите завершення війни і яким воно буде прийнятним для вас? З побратимами на цю тему спілкуєтеся? 

Буває, я просто жартую над цим: «Трамп прийде – порядок наведе». Ось так. Насправді це для мене якось дико і смішно одночасно, що така велика кількість людей сподівається на одну людину, що вона прийде і зможе вирішити такий глобальний конфлікт, який триває, по суті, 300 років. Бо ми з моск-ми саме стільки воюємо. І він одним помахом руки вирішить усі наші проблеми з ними? Я у це не вірю.

У нас же впродовж всіх років незалежності люди міняли президентів, сподіваючись, що новий буде кращий за попереднього, щось змінить. Але потім розчаровувалися. Я вважаю, що потрібно починати своє життя самому змінювати, щоби щось змінювалося, а не сподіватися на когось, на якогось політика, тим паче не нашого, а іноземного.

«Перемога буде, по суті, днем жалоби»

То все ж, що для вас стане перемогою?  

«Перемога» – дуже складне і тяжке питання. Перемога буде, по суті, днем жалоби. Багато козаків, царство їм небесне, вже ніколи не повернуться з війни додому живими. Я вважаю, що ніхто не має морального права пити шампанське, кричати у повний голос що от ми щось там перемогли. Адже ми втратили і втрачаємо кожен день найцінніше – людей, золотий фонд нашої нації.  

Щодо завершення війни, на мою особисту думку, то воно відбудеться не завдяки діям винятково на полі бою. Думаю, завершенню війни передуватиме ряд якихось подій глобального характеру. Але нам, перш за все, потрібна стійкість на полі бою – втримувати те, що в нас зараз є, наскільки можливо. Слід стабілізувати лінію фронту і далі тримати, максимально намагатися знищувати ворожу техніку і особовий склад противника.

Росіяни за будь-яких розкладів довго і у великих обсягах не зможуть відновлювати ту кількість танків, БТРів, які вони втратили. Складно їм і піхоту відновлювати. Бо піхотинець – це навчений військовий, а у них з цим деградація відбувається. Завершення війни буде нелінійним, бо ситуація не стала. Бачите ж, зараз наші українські дрони, наші ракети вже з’являються, вони мають впливати більше на полі бою. Можливо, у Росії десь спалахнуть якісь локальні конфлікти... Все це цілком реально.

Михайло Глуховський, «Главком»