Герой України Андрій Сергієнко: Дружина окупанта, якого я знищив, знайшла мене і вибачилася

Солдат Третьої штурмової Андрій Сергієнко з позивним «2.0» удостоєний найвищого звання Героя України. «За особисту мужність і героїзм, виявлені у захисті державного суверенітету та територіальної цілісності України, самовіддане служіння Українському народові», ідеться в Указі, оприлюдненому на сайті президента 30 вересня 2024 року. Нагороду боєць отримав за знищення близько сотні окупантів. Підрахувати кількість знищених окупантів вдалося завдяки зйомці відеокамери, закріпленій на амуніції під час штурмів. На одному з таких відео дружина окупанта розпізнала свого чоловіка і знайшла Сергієнка у соцмережах, аби написати повідомлення з… вибаченнями за вчинок свого чоловіка.

Вже легендарний штурмовик Андрій Сергієнко родом із села Петрушин Чернігівської області. Коли був маленьким разом про нього разом із братом і сестрою опікувалася бабуся, потім хрещена мати з чоловіком. Мати Андрія померла у 2015 році, а батька він не памʼятає. Коли почалася повномасштабна війна хлопець навчався на третьому курсі, набував фах маляра-штукатура. Однак науку завершити не судилося.

На початку великої війни Андрій відразу опинився в окупації, йому доводилося спілкуватися із росіянами під дулом автомата. Після звільнення Чернігівщини хлопець намагався потрапити до війська. Прийшов до ТЦК у 18 років, але йому відмовили. Однак спроб хлопець не припинив і у квітні 2023-го потрапив до Третьої штурмової, вивчився на стрільця-снайпера.

Воював на Авдіївському напрямку, під Бахмутом, брав участь у звільненні Андріївки, що на півночі Донеччині. Дослужився до командира штурмової групи. Особисто знищив близько сотні окупантів. У квітні 2024-го отримав важке поранення. Під час артилерійського обстрілу ворожа міна розірвалася дуже близько, серйозно пошкодивши ноги. Далі – ампутація двох ніг нижче коліна. Нині Андрій продовжує лікування і реабілітацію у столиці, вже легендарний штурмовик став на тимчасові протези і чекає постійних. Вже після поранення друзі військового склали петицію з проханням присвоєння Сергієнкові звання Героя. Ідею підтримали 25 тисяч громадян.

Андрію, від імені «Главкома» прийміть вітання із високим званням Героя України! Що відчули, коли дізналися, що вам вручать Золоту зірку?

Спочатку не повірив. Потім подивився в інтернеті, пересвідчився: дійсно, це правда. Відверто скажу, було неочікувано.

Ви зараз лікуєтеся. На якій стадії відновлення знаходитеся?

Були ампутації, потім став на протези, потім їх замінив на інші. Це механічні протези. Важко на словах передати, як призвичаююся. Зараз зробили зліпки на інші протези, приміряв їх. Надіюся, підійдуть і будуть вже не тимчасові, а постійні. Є проблема, що кістка стирчить там, де не треба, заважає протезу на лівій нозі, боляче ходити. Поки що пробуємо обійтися без операції. Якщо не вийде, робитимуть реампутацію, підганятимуть кістку. Взагалі-то у мене б уже мали бути постійні протези, але через остеофіт (кістковий виступ, який утворюється у місці прикріплення сухожилля, або зв’язки. Остеофіти характерні зокрема і для механічно пошкодженого суглоба) і попередню реампутації, процес затягнувся. 

Вперше стати на протези, як вам це давалося?

Та досить легко. Як став, а за 15 хвилин вже побіг курити на вулицю.

За чий рахунок вам поставили протези тимчасові і роблять постійні?

За державний кошт.

До того, як стати на протези, ви всюди пересувалися на кріслі колісному. Наскільки пристосований Київ для таких потреб?

Дуже об’єктивно сказати, мабуть, не можу. Бо мало де був, щоби перевірити. Торговельні центри дуже сильно розвинулися в плані інклюзивності. І пандуси є, і ліфти зручні, і ескалатори прямою доріжкою, не сходинки. А от якщо маленьке кафе, чи місце, де в принципі буває небагато людей, то так, є проблеми.

«Я не дуже довіряю психологам»

Окрім фізичної реабілітації багатьом потрібна і психологічна. Чим держава допомагає? Хто є вашою підтримкою, як взагалі переключаєтеся?

Чесно кажучи, не маю на відповіді на це запитання. Тому що я такою допомогою від держави не користуюся. Для мене це не сильно потрібно в тому плані, що я не дуже довіряю психологам. Та й взагалі з кимось стороннім про своє не люблю спілкуватися окрім близького кола людей. Якщо в когось справді труднощі, людина починає «загинатися» під тягарем особистих ситуацій, я сумніваюся, що психолог може справді дати цьому раду. Але це суто моя особиста думка. 

Часто доводиться чути докори від військових тим, хто в тилу. Мовляв, поки ви в кіно і по кафе ходите, ми кров проливаємо. Ви як ставитеся до цивільних, які не на фронті? Всі мають воювати?

Як приїхав до Києва, нікуди не виїжджав, увесь час перебуваю у лікарні. Якщо чесно, не дуже і уваги на це звертав. Я цього не помічаю, тобто персонально на мені це інакше життя не відображається. Розумієте, у кожного своя думка, хто як вважає за потрібне, той так і діє. Я не засуджую і давати оцінки іншим не хочу.

Є голоси, політики і громадські активісти, які закликають жінок також призивати на рівні з чоловіками. Підтримуєте?

Я вважаю, що мають іти ті, хто готовий. Незалежно від статі.

Із початку повномасштабної війни, коли було багато добровольців, базова підготовка військових тривала всього кілька тижнів. Нині її терміни збільшили. Ви пішли добровольцем на війну, згадайте, як готувалися? Сьогодні ситуація в учебках краща?

Особисто я, коли прийшов, мав півтора місяця на базову підготовку, потім мав ще два місяці. Вчили виконанню конкретних задач вже на місці, на передовій. Зараз багато хто тренується, розвивається, є для цього усі можливості, треба лише бажання. Є додаткові курси з різних напрямків. І це не тільки про наш підрозділ, чи бригаду мова. Армія розвивається. З початку великої війни такого вибору напрямків для навчань не було. Думаю, на це просто часу не було, потрібно було зупиняти ворога хутчіше. До того ж я у війську не з самого початку великої війни, щоби порівнювати нинішній час з лютим чи березнем 2022-го. Пам’ятаю, після моєї підготовки був вихід на позиції, участь у штурмі, потім знову курси. Тобто навчання чергувалося з виконанням бойових задач. Був виїзд закордон на ще одні курси.

В якій країні готувалися? Порівняти ту підготовкою з українською можете?

У Латвії готувався. Дали іншу зброю, тактики роботи нові розповідали. Їх можна чергувати з нашими тактиками.

У чому «фішка» Третьої штурмової, чим відрізняєтеся від інших бригад?

Підготовка, командування, особистісний фактор на високому рівні. Боєздатність бригади набагато краща за інших. Немає недбалого ставлення до роботи у всіх. У нас у бригаді ті, хто можуть і хочуть воювати. В основному так.

Нині ви навчаєтеся у Національному університеті «Чернігівська політехніка» на спеціальність фізичний терапевт. Чому вирішили піти на терапевта? Поранення підштовхнуло, чи хто підказав?

Навчання дистанційне у нас. Просто маю ось таке поранення, тому доволі логічно було піти на терапевта. Мені запропонували, я погодився, вирішив спробувати здобути цей фах.

Але раніше ви казали, що після відновлення не проти знову повернутися до Третьої штурмової, виконувати бойові задачі. Зараз почали навчатися цивільній професії. Тобто змінили точку зору?

Це правда, що я хотів би повернутися і спробувати. А ще й квартиру потрібно купити, зайнятися цим, ремонт потім зробити. Це я умію робити, тому для мене проблем не буде. Але це все ідеї. Зрозуміліше буде потім, відштовхуватимуся від результатів лікуванні і реабілітації.

Боєць Третьої штурмової Віктор Розовий після важкого поранення і відновлення повернувся до роботи редактором у Лізі сміху, займається тим, чим до служби. У вашій бригаді хтось допомагає побратимам з пораненнями прилаштовуватися до життя?

В основному головна допомога – від Патронатної служби бригади, з облаштуванням, пошуком роботи, оформленням документів. Насправді у всіх по-різному, кожна ситуація індивідуальна. Тобто комусь бригада помагає, хтось обріс зв’язками під час війни, може самостійно впоратися зі своїм подальшим облаштуванням, побратими допоможуть.

«Дивні вони, люди у Росії»

Що для вас буде перемогою у війні з Росією?

Коли зможемо показати, хто сильніший, добитися справедливості. Повернути контроль над нашим кордоном, показати, що росіяни зганьбилися на весь світ. Можливо, після цього щось зміниться у їхній країні.

Ви раніше ділилися досвідом спілкування з російськими полоненими. З ваших слів, вони якісь  зомбовані, не розуміють, за що воюють. Щось може змінити цей стан?

Паралельно з цим я ще спілкуюся з російськими діючими військовослужбовцями, які на різних територіях перебувають. То вони так відверто і кажуть, що не розуміють, заради чого Росія воює з Україною.  Хтось з них іде воювати заради грошей, хтось заради понтів, є різні індивіди. Ті, кого змусили піти воювати, легше ідуть на те, щоби здатися. Так само роблять ті, хто йде за гроші. У той же час страх потрапити у полон у них більший від страху смерті на полі бою. От такі парадокси. Неодноразово ми з побратимами спостерігали, як вони гранатами себе підривали.

Брак ротацій, відпочинку вливає на військових. Є чимало публікацій у західній пресі про те, що ситуація стає все гіршою і Україна надалі не зможе довго упиратися Росії. Ви спілкуєтеся з побратимами. Що кажуть вони?

Звичайно, якщо без ротацій, можна не витримати просто фізично, відпочинок потрібен. Щодо того, скільки ще є сил, то скажу, що війну передбачити неможливо. Тобто як вона раптово почалася, так само різко може і завершитися. Але може завершитися і через 10-15 років. Все залежить від того, хто буде при владі у Росії і що цим людям стукне в голову.

Але ж воює не Путін, а російський народ…

Насправді по-різному кажуть. Я чув, у Росії кажуть, що Путіним керує ФСБ, тому він змушений виконувати їхні забаганки. Яких тільки думок там немає. Думаю, той факт, що їхні рідні гинуть, калічаться з часом додасть розуміння, що насправді відбувається. Не так давно мене знайшла в інтернеті дружина одного зі знищених мною росіян. Причому написала через рік після загибелі чоловіка. Вона перепитала, чи її чоловік дійсно вже «двохсотий», чи ні. Далі вона почала вибачатися за те, що чоловік зробив. Цікаво, що вона дуже довго своє повідомлення друкувала, нібито хотіла висловити щось більше, ніж у підсумку написала. Ну і більше нічого не писала далі, я також. Просто відповів, що надіюся, що їхні «оболтуси» більше до України не полізуть, інакше їх чекає та сама доля, що і її чоловіка. Дивні вони, люди у Росії.

Чи бачите ви про проблему в тому, що між мотивованими добровольцями і тими, хто потрапив на війну, бо їх зловили і насильно привели до війська, є велика різниця?

Знаєте, людина на словах може бути мотивованою. Але потім попаде у перший же бій, і скаже, що я більше не можу. Все дуже індивідуально і часто не залежить від того, чи була людина мотивованою до того, як пішла у бій. Інстинкт самозбереження є у всіх, але не всі можуть себе опанувати. З іншого боку, коли людина довго воює, у неї якраз зникає інстинкт самозбереження і вона може наробити помилок. У мене були випадки, коли мене декілька разів могли вбити. Бо коли ідеш, зациклений на чомусь одному, не зважаєш на дрібниці, які можуть стати фатальними.  

Які поради маєте, як уникнути таких помилок, як взяти себе у руки?

Бути уважними. Але кожен учиться на своїх помилках.

Михайло Глуховський, «Главком»