…Їй – 19, і по закінченню коледжу вона відразу стає на біржу праці. Так Христина потрапляє в армію, в структурі якої ще не до кінця розібралася. Все змінює початок російсько-української війни.

У 2015-му дівчина вступає до Академії Національної гвардії України. Каже, мама переживала за те, аби її донька, котра народилася і жила у Франківську, не «зросійщилася» у Харкові, де мала навчатися. Однак побоювання були марними: Христина залишилася вірною собі. Закінчила навчання з відзнакою і отримала право вибору військової частини, де вона хотіла би служити.

А вибір впав на бригаду швидкого реагування Національної гвардії «Рубіж», яка дислокувалася у Гостомелі під Києвом. У бригаді вона навчалася і тренувалася аж до 2022-го. Була єдиною офіцеркою в батальйоні, а ще – заступницею командира мінометної батареї. А далі почалося повномасштабне вторгнення. Далі Христина очолила інший підрозділ, де виконувала обов’язки командира групи бойового забезпечення.

«Через гендерні упередження командир прийняв рішення у 2014-му жінок до бойових дій не залучати»

Христино, як ви потрапили в армію?

А насправді то був випадок. Я потрапила в армію з біржі праці, куди пішла після коледжу, і моя перша посада у війську – посада начальниці клубу, керувала культурним дозвіллям військовослужбовців.

Скільки вам було років?

19.

І це те, чого ви хотіли для себе?

Мені було цікаво, я бачила себе у роботі з людьми. Це був далекий 2013 рік, весна, ще до подій Майдану, до подій окупації Криму, до вторгнення росіян до Донецької та Луганської областей.

2014 рік все змінив?

Так, змінилося ставлення до армії. Прийшло усвідомлення, що військо – перший ешелон захисту суспільства, і що ти мусиш бути з військом і для війська.

У 2014-му армія була гола і боса. Збирали на елементарне: на форму, на взуття. Вас це не лякало?

Я якраз амуніцію і збирала, бо через гендерні стереотипи командир прийняв рішення обмежити кількість жінок, які будуть брати участь у бойових діях. У першу партію захисників, які поїхали на Схід, мене не взяли, тож я зрозуміла, що мушу робити щось важливе там, де я є, і це була взаємодія з волонтерами.

Ба навіть у 2022-му ситуація не надто відрізнялася. І ту кількість добровольців, які у перших лавах пішли захищати Київщину та Чернігівщину, також треба було у щось вдягати. І якщо ви пам'ятаєте, у перші дні повномасштабного ми також вдягали і збирали наших захисників. Бо першими цілями, по яких вразив противник, були саме склади і місця дислокації підрозділів. Підтримка волонтерів важлива як тоді у 2014-му, так і зараз в 2024 році.

Коли був перший бойовий досвід?

Власне, у 2022 році. 24 лютого я якраз була на бойовому чергуванні. У нас мала бути планова ротація на лінії розмежування в Станиці Луганській поблизу Щастя. Вночі почалася артпідготовка противника. Я працювала з інформацією, де називалися конкретні цілі, які окупанти планували обстрілювати. І одна з них – наш командний пункт.

Я розбудила хлопців, і о шостій ранку ми виїхали назустріч підрозділу вже для того, щоб об’єднатися і далі вести бій. Працювали авіація та артилерія, горіли автомобілі, одна з наших рот вступила у бій та зазнала втрат. Тільки тоді я зрозуміла, що таке справжня війна.

Але ж ви готувалися до неї?

У теорії – так. Із 2015-го і по 2021-й навчалася у Національній Академії Нацгвардії у Харкові. Бо коли мене не взяли у АТО, а потім в ООС, вирішила, що мушу отримати такі навики і такі скіли, які не дозволять командирам нехтувати моєю професійною підготовкою. Весь 2021 рік я провела на полігонах зі своїм підрозділом, ми готувалися до ескалації подій на сході України, та аж ніяк не чекали противника в Гостомелі.

Як ваші рідні поставилися до того, що ви обрали кар'єру військової?

З розумінням. Знаєте, мені дуже пощастило, справді. Старший брат мами – полковник запасу – переживав навіть, щоб я не розчарувалася. Загалом це людина, яка мене після смерті батька дуже підтримує, вірить у мене, вболіває, підказує.

«Я бачила, як ридають чоловіки. Сама завивала від болю...»

24 лютого 2022 року. Що відчуває людина, яка вперше потрапляє у справжній бій?

Все не так складно, як здається. Усі твої скіли, усі твої рефлекси зводяться до виживання. Усе фокусується у цій точці. Причому без відтінків. Або біле – коли ти живий і побратими твої живі, або чорне – коли когось поранено або вбито. Зберегти себе, зберегти свій особовий склад і виконати завдання, які стоять перед тобою в першу чергу, – ось про що ти думаєш. Рефлексувати над чимось іще немає коли.

На лінії бойового зіткнення справді простіше морально – кажу без пафосу. Нема можливості і часу себе накручувати.

А що є найтяжчим?

Втрати. Втрати своїх побратимів – немає нічого складнішого, ніж пережити це і продовжувати боротися. Тому що в якийсь момент ти розумієш, що загинув цілий Всесвіт – той, який з тобою розділяв вечерю, той, який з тобою ділився якимись враженнями, емоціями, розповідав про свою сім'ю. І цього Всесвіту не стає, а ти мусиш лишатися в живих і битися далі, бо є люди, яких ти не можеш підвести.

Це вже потім, коли випадає така можливість, ти можеш перевести дихання і дозволити собі слабкість.

(Після паузи…) Я бачила, як ридають чоловіки. Я сама завивала від болю, бо немає такої сили усвідомити, що людина загинула… У мене і досі є відчуття, що багато хто з моїх хлопців просто на вихідних, вони повернуться і будуть розказувати, як провели час вдома… Дуже важко усвідомлювати втрату.

Коли втрата стається, у наступному бою підігріває вас бажання помститися?

Підігріває любов. До тих, хто поліг. З ненавистю приходять ті, хто прийшов окуповувати. А ми робимо свою справу з великої любові. І кожного разу, коли командир віддає наказ на виконання бойової задачі, я думаю про той шлях, який прийшли мої побратими, за що вони стояли, і про те, що я не маю права зрадити їх.

Бо коли зовсім опускаються руки, приходить побратим, стукає тебе по плечі, приносить чашку чаю в своєму термосі. І ти з ним сідаєш, говориш, і стає легше.

«Кудрява» та побратими

У підрозділі працюють психологи чи військові капелани?

Хто найкраще знайде потрібні слова у потрібний момент? Хто був з тобою там, де була ти, а тому цій людині нічого не треба пояснювати? Психологи, які були з нами і є моїми побратимами, вони були в найгарячіших точках і як ніхто розуміють ситуацію. Також є однокурсники – люди, які вчилися зі мною в академії на суміжних курсах, на психологічному, зокрема, і це ті, кого я знаю особисто, і це люди, які віддані справі.

А капелани… (Пауза). Більшість капеланів зараз займається тим, що супроводжує наших бійців в їхню останню путь. Тож капеланів ми бачимо хіба що на великі свята, але за потреби можемо звернутися до них за духовною підтримкою.

Я особисто працювала з психологинею, але це потребувало дуже великого ресурсу, якого у мене, на жаль, немає. Можливо, колись потім – коли буде більше можливостей або важливіший запит.

Вивертати назовні свої внутрішні особисті проблеми, на які накладається війна, досить складно. Ми з моєю психологинею домовилися, що я до неї буду звертатися хіба що у якісь критичні моменти. Тоді буду приходити за порадою, так… А більш комплексно працюватимемо вже пізніше.

Що ви відчуваєте до ворогів?

Нічого. Це не людський ресурс. Живий противник – це інформація, яку він може надати. Це цілі, які ми можемо уразити, провівши допит полонених. Плюс це обмінний фонд. Мертвий противник – це також інформація, бо за нього можуть говорити його документи, звідки можна почерпнути дані про те, з якого він підрозділу, який період часу провів на службі, тобто можна оцінити, як часто противник проводить ротації, поповнення, як довго він їх готує.

Жодних емоцій я собі не дозволяю. Ненависть надто затратна емоція.

«Яка різниця, чоловік ти чи жінка? Є наказ – виконуй»

Жінка в чоловічому оточенні, в чоловічому середовищі – наскільки це складно?

Я можу говорити лише про свій особистий досвід і мушу визнати, що мені пощастило. Якщо до повномасштабного вторгнення я зіштовхувалася з якимись кричущими стереотипами, які не повинні були б мати місце у ХХІ столітті, то зараз ми відходимо від них.

У моєму підпорядкуванні були чоловіки віком від 18 до 55 років, і я не мала жодних непорозумінь лише через те, що я – жінка. Вони довіряють мені, я довіряю їм, і це історія про репутацію, бо я у кожен конкретний момент беру на себе відповідальність за їхнє життя. І вони це прекрасно розуміють.

Тому з особовим складом чоловіків, які були моїми підлеглими, проблем не було. Є, знаєте, таке батьківське, достатньо тепле бажання вберегти тебе від небезпеки. Але, знову ж таки, коли ми говоримо про активні бойові дії, про динаміку, яка змінюється щогодини, то тут гендерні ролі відходять на другий план – треба просто виконувати завдання.

Бо яка тоді різниця, чоловік ти чи жінка? Є наказ – виконуй.

Тобто слів «не буде баба мною командувати» ви не чули?

Це нонсенс. Є командир і є наказ. Якби хтось таке сказав, це було б відмовою від виконання наказу – порушенням закону.

Ви – майор. Який відсоток жінок в українській армії дослужилися до звання, скажімо, вище лейтенанта?

Цього не скажу, бо подібною статистикою не володію. Зустрічала, мабуть, сотні жінок у званні лейтенанта і вище.

Тобто так і до генерала можна дійти?

Ні, не зовсім. Тобто, звісно, теоретично така можливість є, але у нас небагато жінок, які займають командні посади рівня рота/батальйон/бригада. Я не знаю жодної жінки, яка на даному етапі є командиром батальйону. А без таких посад дуже складно пройти по командній ланці до умовного генерала. Хоча жінки-генерали у нас є, командувач Медичних сил ЗСУ та двоє жінок генералів у СБУ, наприклад.

Головнокомандувачки бракує…

Ну так… У Канаді он очільницею Збройних Сил стала жінка – генерал-лейтенантка Дженні Керіньян. Але це в країні, яка не веде активні бойові дії.

Але знаєте, у нас стереотипи щодо жінок руйнуються безпосередньо на полі бою, тому я бачу ширші можливості для жінок як в армії, так і у цивільному напрямку.

Мобілізованих машиністів метрополітену спробували замінити на жінок, так цей експеримент практично провалився. Стажерки жалілися на сексизм…

Такі упередження будуть подолані практикою. Коли одна, друга жінка вивчиться – вони покажуть на власному досвіді, що жінці це доступно. Доступно бути машиністкою потягу, та й загалом ким завгодно. А коли жінок стане більше у всіх професіях, умови праці точно покращаться. Так що й чоловіки будуть у виграші.

Якщо у військовому підрозділі опиняються дві жінки або кілька жінок, між ними виникає конкуренція?

Це вже мізогінія – якщо кілька жінок збираються разом, то це обов’язково ядуче жіноче кодло? Ще один стереотип… Насправді особисто я намагаюся підтримувати жінок, які стали на дорогу військової служби, тому що вона достатньо складна і терниста. А коли в тебе є хороша менторка-наставниця, котра може тобі підказати, як в тій чи іншій ситуації діяти, то це навпаки буде про розвиток, а не про деградацію.

«Про сексуальні домагання чула, але не стикалася. Завжди буду на боці жертви»

Христино, така от неприємна тема – сексуальні домагання в армії… Ви стикалися?

Я – ні.

Якщо у моєму оточенні щось подібне трапиться, то я однозначно буду відстоювати жінку… Ми на лінії зіткнення перебуваємо в обмежених умовах, спимо поруч з чоловіками пліч-о-пліч в сусідніх спальниках, і коли ти відчуваєш небезпеку, яка походить від людей, що поруч з тобою, це дуже заважає виконувати завдання. Такі моменти повинні бути проговорені та миттєво усунуті командирами безпосередньо на місцях.

Українські жінки готові до масової мобілізації – якщо у ній виникне потреба?

Думаю, що не готові. Та й не мобілізація тільки жінок нам потрібна – потрібна мобілізація всієї країни. Маю на увазі те, що усім чоловікам дали можливість підготуватися, пройти строкову службу, то у жінок такої можливості не було, хіба що десь якісь поодинокі військові кафедри… Про якість підготовки на цих кафедрах я навіть не буду говорити, бо ми всі прекрасно розуміємо, наскільки вона була недостатньою для повномасштабних військових дій.

Саме тому зараз впроваджена базова військова підготовка, яку продовжили до півтора місяця для того, щоб підготувати особовий склад до сучасної війни. І коли ми говоримо про загальну мобілізацію жінок, мова має йти в першу чергу про інструмент, який держава повинна надати для цього.

Я проводжу диференціацію за іншою ознакою – не статевою. Більш вмотивованою буде та людина, котра долучилася до армії добровільно. А оскільки у нас немає примусового призову жінок в ЗСУ, оскільки всі вони – добровольці, то у них, відповідно, й вмотивованість вища, аніж у чоловіків, які уникають служби. Але хороший воїн той, який розуміє чому він долучився до війська.

Що у вашому наплічнику з суто жіночих, не військових речей?

Був блиск для губ. Але це у перші дні повномасштабного вторгнення. Я ним так і не скористалася, він мені радше нагадував про попереднє життя… Я взагалі не поціновувачка косметики, і якщо користуюся нею в умовному Києві, так це винятково для настрою...

Ще у мене по всіх кишенях розпихано прокладки і тампони, тому що я не можу розрахувати, коли у мене почнеться цикл, і тримаю все це напоготові. Ну і вологі серветки обов'язково… А ще – таблетки від циститу, він у мене хронічний через часте переохолодження, і у холодну пору року загострюється.

«В умовно тиловому Києві косметикою користуюся задля настрою…»

А як щодо форми? Якийсь час тому обговорювалася проблема виробництва форми, яка б враховувала анатомічні особливості жінок. То як – пошили?

Я знаю, що є зразки жіночої форми, яку дещо модернізували під тілобудову жінок. Але ми мусимо створити форму «унісекс», яка підходила би як чоловікам, так і жінкам. Також є потреба у можливості розпаровувати комплекти та обирати одяг за розміром. Це коли розмір штанів не відповідає розміру верху. У мене особисто верх – 44-й, а у стегнах я маю 46-й, тож я мушу розпарувати комплект, щоб почуватися комфортно.

Так само й з плитоносками та бронежилетами – треба враховувати те, що об'єми грудей у жінок різні. – Загалом у мене – середньостатистична тілобудова солдата-дрища, а от дівчата дуже часто стикаються з тим, що йде навантаження на грудну клітину через не відповідність бронежилета анатомії.

Чого зараз найбільше бракує в армії жінкам?

Багато-багато дронів та артилерійських снарядів 152-155-го калібру.

«На війні є місце всьому, і коханню також»

Ми з вами познайомилися на форумі жіночого лідерства, де було чимало жінок із гарними зачісками на 15-сантиметрових підборах. Я спостерігала за вами і не могла зрозуміти, які емоції у вас викликає це дійство… Вам хотілось у той, їхній світ?

Серед жінок, про яких ви кажете, було багато керівниць, і підбори, зачіски та макіяж – для них такий саме дрес-код, як для мене військова форма. Я ж вважаю, що перебуваю на своєму місці, і не відчуваю потягу долучитися до цієї сфери. Я також можу дозволити собі умовний парад, тобто посидіти у хорошому закладі у хорошій сукні…

Я взагалі вважаю, що ми мусимо цінувати те, що маємо, і жити у нинішньому часі, але з усвідомленням того, що в Україні триває війна. Ми не можемо відкладати на потім те, що відбувається зараз, бо у нас – одне життя, і прожити його треба гідно. Якщо не дозволяти собі певного надміру, то чому б й ні?

Що для вас надмір?

Для кожного це своє. Те, що для когось є нормою, для мене буде дикістю. Скажімо, парфуми за 10 тисяч – такі гроші краще зекономити і передати на підтримку армії, адже саме вона виборює зараз свободу на рубежах нашої держави і не дає противнику просуватися вперед. Я ніколи не матиму претензій до людей, які живуть своє життя, бо воно у нас одне, але при цьому залишаються з нашим військом.

Але ж ви погодитеся з тим, що в нашій країні зараз два світи – світ війни і світ миру? Світ війни – це той, де ви, а світ миру – це розвеселе життя у тиловому Києві, про який – якби не повітряні тривоги – й не скажеш, що це столиця держави, яка веде війну?

Ні, неправда. У нас один світ. В умовно-тиловому Львові нещодавно загинула родина Базилевичів… І скрізь є ті люди, які розуміють, що в Україні триває війна, і ті люди, які таке розуміння зумисно відкидають.

Інша справа – хабарники, які отримують гроші від тих, хто прагне уникнути мобілізації. Саме ті, хто наживається на загибелі сотень українців, і створюють ефемерне розділення на нібито різні світи.

Про ухилянтів. Що ви – жінка – відчуваєте до таких чоловіків?

Напевно, жалощі. Як і до всіх малодушних та слабких людей, які не зуміли переступити через свій страх і долучитися до чогось важливого, фундаментального. Адже зараз твориться історія для всіх наступних поколінь. І якщо ми програємо війну, то знову проживатимемо голодомори та окупацію, нищення нас як народу з усіма нашими традиціями і надбаннями.

А ми ж тільки зараз почали повертатися до свого! До колискових, до колядок, які забороняв СРСР, до 12 страв на Різдво… Ми такі різні й такі українські насправді… За це нас і намагається знищити або асимілювати Росія… Тому люди, котрі намагаються уникнути боротьби… Що ж, вони мають кволі душі.

А з іншого боку, коли я бачу здорових таких татуйованих чуваків десь в ресторані, а поряд зі мною побратим, якому дали п’ять днів відпустки, то я собі думаю: а раптом вони теж у відпустці? Раптом вони такі ж саме мої побратими, яких я просто не знаю? І які просто зайшли собі у захищеному ними ж Києві випити доброї кави…

Чим для вас була б перемога?

Перемога – це навіть не вихід на позиції 2014-го або 2022-го. Це створення таких умов для Росії, за яких вона не буде мати спроможності окуповувати наші землі та застосовувати проти нас зброю. Але це можливо лише тоді, коли наша наша армія буде підсилена наскільки, що ми зможемо давати відсіч на адміністративних кордонах нашої держави. Але ми розуміємо, що зараз у нас таких сил і спроможностей немає, і тільки світова спільнота може економічно та дипломатично тиснути на Росію, не давати їй об'єднуватися з іншими тоталітарними країнами.

Ми зараз Росію об себе стираємо, але дотиснути її самотужки не зможемо, тому що ми також виснажуємося.

Насамкінець про особисте. Ви в армії у кого-небудь закохалися?

Не скажу (сміється).

Добре. Тоді зайдемо з іншого боку: чи задумувалися ви про родину і чи взагалі є можливим поєднання військової служби та родини, а тим паче поєднання родини та війни – причому саме для жінки?

Колись мене питали, чи є на війні місце для любові, і я сказала, що на війні є місце всім емоціям. Я бачила, як щасливо об'єднуються пари, і насправді я вірю, що все можливо, коли люди дивляться в одному напрямку і рухаються пліч-о-пліч. Так, морально буває важко бачити близьку людину у такій саме небезпеці, у якій перебуваєш ти. Але я переконана, що у будь-якому випадку ми повинні закохуватися, повинні любити і жити, усвідомлюючи, що у нас одне життя і дуже важливо його не проґавити.

Наталія Лебідь, «Главком»