Окупація Чорного та Азовського морів. Доктор юридичних наук Борис Бабін пояснює, як Україні йти в контрнаступ
«З Азовським морем Україна має діяти в односторонньому порядку. Конвенція ООН це дозволяє»
Борис Бабін – колишній представник президента України в Автономній республіці Крим, доктор юридичних наук та фахівець з морського права. Його інтерес до деокупації півострова та звільнення акваторії від російських мін, кораблів та інших «артефактів» «руського міра» глибоко професійний. Але з кримчанином Бабіним ми говоримо не лише про Чорне море. У Чорному морі Україна має цілком адекватних (і договороздатних сусідів), окрім, звісно, РФ. З цими сусідами можна і треба мати справи, розвивати співробітництво та жити в мирі та злагоді.
Інша історія – наше Азовське море. Ситуація з ним відрізняється через російську окупацію півдня та сходу України. Бабін підкреслює: статус Азовського моря регулює Конвенція ООН з морського права, ухвалена у 1982 році. Через 10 років після прийняття Конвенції, тобто у 1992-му, Україна зареєструвала в ООН вихідні лінії в Азовському морі (вихідною лінією називають ширину найбільшого відпливу вздовж берега, яку держава позначає на морських картах – авт.), які дають їй право на внутрішні води, територіальне море та прилеглу економічну зону.
Водночас на те, щоб відстояти Азовське море не де-юре, а де-факто, Україні забракло, як прийнято казати, «політичної волі». Українське керівництво весь час сподівалося домовитися про щось з росіянами, забуваючи про права, що належать нашій державі. Війна підштовхнула Київ до ґрунтовної роботи над помилками.
Пане Борисе, договір від 2003 року про спільне використання Азовського моря і Керченської протоки Україна денонсувала на початку 2023-го. Росія зробила це пізніше – у травні. В обґрунтуванні Росії йдеться про те, що «в результаті прийняття до Росії ДНР, Запорізької та Херсонської областей виникла кардинально нова ситуація навколо Азовського моря та Керченської протоки, береги яких відтепер належать лише Російській Федерації». Чому, на вашу думку, Росія чекала на такий крок аж до травня, адже «референдуми» на окупованих Запоріжжі та Херсонщині відбулися у вересні?
Питання замаху на анексію – до відповідних слідчих Міжнародного кримінального суду, Спеціального трибуналу тощо. Чому Росія заявляє про денонсацію зараз? Дуже просто, бо Україна це зробила першою і зробила це обґрунтовано. Україна припинила договір на правомірних підставах, передбачених міжнародним правом, через російську агресію.
Звісно, це можна було б зробити і раніше, і тут велике питання, чому це не було зроблено ще у 2014-му. Але на сьогодні Україна має абсолютно правомірні підстави для зупинення дії договору. А Росія продовжує перебувати у своєму класичному амплуа, перетворюючи міжнародне право на шоу та денонсуючи документи, які в принципі втратили чинність з точки зору міжнародного права після припинення їх дії з боку України.
Безперечно, будь-які рішення Росії є нікчемними з правової точки зору, але що стоїть за ним за зараз? Це ускладнює ситуацію довкола Азовського моря чи не впливає на неї ніяк?
Ситуацію ускладнює те, що узбережжя Азовського моря окуповане Росією. І це дуже погана ситуація як для України, так і для населення окупованих територій. І це той виклик, на який Україна буде реагувати усіма можливими способами, і, звісно, не лише міжнародно-правовими. З точки зору міжнародного права, слід враховувати протиправну окупацію материкових районів України у 2022 році і ведення Росією морської агресії на Азовському морі, використання його акваторій для десантів, обстрілів тощо.
Але і до повномасштабної агресії Росія окупувала іншу нашу територію – Крим, незаконно контролювала Керченську протоку, тобто вона і раніше порушувала договір 2003 року. І тут питання в тому, як на це буде, зокрема, реагувати світ не лише з точки зору безпекового виміру, але і з точки зору міжнародного права. Є відповідне провадження у міжнародному арбітражі, воно триває з 2017 року, і ґрунтується на Конвенції ООН 1982 року. Реагуючи на провадження, Росія всіляко намагалася маніпулювати нормами двостороннього договору. Міжнародний арбітраж свою позицію ще не висловив, але він обов’язково сформує приписи для України і для РФ.
Але на сьогодні, через те, що договір 2003 року після рішення Верховної Ради України припинив свою дію, статус Азовського моря визначається виключно Конвенцією ООН з морського права 1982 року як невід’ємної частини Світового океану. Азовське море – не озеро, Азовське море є частиною морських вод і, відповідно, на нього поширюється Конвенція 1982 року.
Чи не задовго триває розгляд справи – з 2017 по 2023 рік?
На жаль, це звичайна практика – міжнародні суди тривають довго, і щодо морських питань зокрема. З самого початку всі дослідники попереджали, що цей процес тривалий, і це по-перше. А по-друге, його результат матиме значення не стільки для агресора, бо агресор все одно не дотримується норм міжнародного права, але для України і для міжнародної спільноти, для відповідних подальших кроків для примусу агресора до дотримання певних норм.
А тому рішення суду буде мати значення якраз для післявоєнного врегулювання, адже після деокупації територій України – й материкових земель і Криму – ми все одно будемо на Азовському морі з кимось межувати. І тут якраз рішення міжнародних арбітражів щодо цього моря нам явно не завадить, бо нам все одно необхідно буде вибудовувати якийсь формат співіснування з тими державними утвореннями, які виникнуть на Азовському морі – там, де зараз територія РФ.
А яким може бути цей формат співвіснування? Скажімо так: що буде оптимальним для України?
Оптимальним варіантом є саме базування на Конвенції1982 року. Запровадження режиму вод Азовського моря як територіального моря, виключної економічної зони і дотримання статусу міжнародної для Керченської протоки. Росії за її імперських амбіцій це було невигідно, бо вона прагнула перетворити Азовське море на зону власного контролю, а для цього вичавити з Азовського моря судноплавство третіх країн, тримати під контролем транзит до Каспійського моря. Для цього Росія і просувала концепцію Угоди 2003 року, котра була підписана Україною під тиском, після інциденту довкола острова Тузла. Це був нерівноправний договір, вигідний, по суті, лише РФ, а не Україні.
Крім того, РФ з самого початку після підписання договору 2003 року і до окупації Криму так і не виконала дві ключові умови цього документа. Перше – це розмежування Азовського моря між Україною та Росією, а друге – визначення режиму Керченської протоки. Ані перше, ані друге Росія за 10 років після підписання договору і його ратифікації сторонами не зробила, свідомо затягуючи та ухиляючись від цього рішення.
Ви слушно згадали про транзит. Так, захопивши Азовське море, росіяни отримали безпечний транзит військових і цивільних суден через Азовське море з Каспію і з Волго-Дону. Що говорить з цього приводу міжнародне право? Чи підпадають такі дії під визначення злочину?
Ну, по-перше, ніхто не заважав Росії робити там транзит раніше. До 2014 року Росія абсолютно спокійно використовувала Азовське море для будь-яких перевезень. Бо самі по собі морські перевезення в мирний час – це нормальне явище. Єдине питання, яке залишалося неврегульованим, це питання проходу суден Керченською протокою. У випадку його вирішення діяв би принцип дзеркальності, тобто російські судна користувалися би свободою судноплавства. Тобто насправді, якщо брати реальний інтерес, скажемо так, не імперіалістичного Кремля, а просто російських морських перевізників, то всі подальші агресивні дії РФ ніяк не вирішували та не «спрощували» ці питання.
Росія до 2014-го і так мала все, що їй потрібно?
Саме так. Мала і свободу судноплавства, і свободу транзиту. Але всього цього Росії виявилося замало. Бо вона завжди хотіла використовувати Азовське море не просто як акваторію, а як знаряддя морської агресії проти України та третіх держав. Саме тому вона і просувала таку політику. І питання тут не у свободі судноплавства для російських суден, а для суден, які йдуть під прапором третіх країн – і от цю свободу Росія на Азовському морі протиправно обмежила.
Чорне і Азовське моря використовуються Росією в тому числі і для обходу санкцій. Їхні судна, заходячи чи виходячи з закритих портів, відключать АІS (система в судноплавстві для ідентифікації суден, їх габаритів, курсу та інших даних за допомогою радіохвиль) і потрапляють у «мертву зону», де можуть перевантажувати, наприклад, крадене зерно або підсанкційну нафту. У дослідженні Financial Times було пораховано: протягом перших трьох місяців 2023 року було зареєстровано 1753 пропуски у системі моніторингу на 586 суднах. Це нібито може стати об’єктом 11-го пакету санкцій ЄС. Наскільки це реально?
Росія і справді досить часто вимикає систему моніторингу, і це є діями з метою уникнення контролю за порушення нею в першу чергу українських санкцій. Її судна або дійсно заходять у закриті порти Криму, або ж на них здійснюється перевантаження вантажів, які до 2022 року виходили з окупованих Росією кримських портів, а після 2022-го – ще й з Бердянська та Маріуполя.
Тобто тут злочинним є не стільки саме вимикання системи, скільки приховування інших злочинів, а саме незаконного судноплавства. Хоча і саме вимикання цих систем є порушенням міжнародного морського права і становить загрозу морській безпеці. Крім того, Росія вдавалася ще й до втручання у систему моніторингу, вмикаючи штучно створений сигнал, щоб не тільки приховати свої судна, але й показати кораблі інших країн, які у цей час були у Чорному морі, з іншими, ніж у реальності, координатами. І це робилося як з метою приховування власних злочинних дій, так і з метою перешкоджання мирному судноплавства третіх країн, а також України.
Це, звісно, є порушенням міжнародного права, але тут Європейський Союз першу чергу розглядає протиправний захід російськими суднами у кримські порти, а також у порти Бердянська та Маріуполя. А також – перевезення підсанкційних вантажів, приміром, тієї самої нафти, не за тими цінами, які встановила санкційна політика. Тобто ЄС розуміє, що якщо Росія вимикає системи моніторингу, вона це робить не просто так, а з метою обходу санкцій. І якраз 11-й пакет, яким Євросоюз пропонує державам-учасницям зміни щодо власного кримінального законодавства, насамперед спрямований не на встановлення нових станцій, а на забезпечення ефективних механізмів протидії обходу попередньо встановлених санкційних механізмів.
Кораблі, які затонули під час Другої світової війни, досі впливають на моря та океани. Минуло вже майже 80 років, а вони і дотепер становлять загрозу морським екосистемам, забруднюючи довкілля. Про стан Чорного та Азовського морів після російської навали годі й казати. Чи є в України шанс змусити Росію компенсувати нам екозбитки?
Дивіться, є різні категорії затонулих об'єктів. Якщо вже заглиблюватися в історію, то в Чорному морі можливі передусім поховання хімічної зброї – на суднах чи в цистернах. Вони там, ймовірно, є з часів Другої світової, і зараз злочинні дії російського Чорноморського флоту можуть спровокувати витік цих речовин. Але це не головне зло, яке несе російська морська агресія для екосистеми. Бо від агресії в першу чергу страждають морські ссавці, тобто дельфіни, від масового використання росіянами і систем радіоелектронної протидії, і гідроакустичних систем, а також від вибухів. Є відомості, що поголів’я чорноморських дельфінів скорочується на тисячі.
Також дуже небезпечним є мінування в акваторії морів. А ще вкрай небезпечним є той факт, що, можливо, Росія тримає на своїх суднах ядерну зброю, і через російську недбалість вона може потрапити у акваторію. Так, як це було, наприклад, із крейсером «Москва», звідки росіяни не змогли нічого евакуювати і котрий так само перетворився на дні на дуже небезпечний об’єкт з точки зору екології. Відповідальність за це лежить винятково на агресорові. Ну і нарешті, фундаментальною загрозою для Чорного моря став підрив росіянами Каховської ГЕС.
Давайте на цьому зупинимось детальніше.
Каховська ГЕС вимила в Чорне море мільярди тонн прісної води, як то кажуть, поза графіком та позапланово, дуже раптово. Це істотно вплинуло на солоність води і на відповідні хімічні властивості акваторії. І крім того, цей викид води містив величезну кількість органіки – йдеться про органічні речовини біологічного походження, які потрапили в море, та ще й у теплий період року. А це означає новий істотний ризик для балансу Чорного моря.
Чому? Та тому, що Чорне море унікальне. Воно має сірководневий шар – на відміну від інших морів світу. І на глибині понад 100 метрів Чорне море не має біологічного розмаїття, бо там є сірководневий шар. І саме притік величезної кількості прісної води, притік величезної кількості органіки може істотно і негативно вплинути на те, як підніметься рівень сірководню у Чорному морі. Це величезна небезпека, але зрозумілішою вона стане не за день і не за два. Відмоніторити це можна буде вже наступного року.
А зараз жодні міжнародні інституції не мають доступу до Чорного та Азовського морів? Хоча питання, мабуть, риторичне…
Тут є декілька факторів. Звісно, Росія не впускає жодні міжнародні моніторингові місії і незалежних екологів третіх країн на підконтрольні їй території та акваторії, зокрема, і на окуповані. Водночас щодо цих територій діють механізми супутникового моніторингу, на сьогодні вони більш-менш ефективні, і є процеси моделювання… Тобто на сьогодні казати, що світ не знає загалом, що там робиться, не можна. Світ може дізнатися за багатьма факторами, що відбувається в акваторії Азовського моря.
Щодо Чорного моря так само, ну і плюс – майже половина акваторії Чорного моря, в принципі, більш-менш доступна для дослідницьких суден третіх країн, тому тут можна брати зразки, можна проводити експедиції хоч якісь, хоча б в обмеженому форматі. Міжнародне товариство має механізми контролю, і вони будуть застосовані як окремими державами, так і інституціями, тож тут я тотального песимізму не маю.
З досвіду Другої світової: як відбувається розмінування морів? Цікавить не технічна сторона справи, а правова. Хто організовує та бере на себе відповідальність за процес?
Ну, я так скажу: якраз ці процеси в міжнародному праві практично не регламентовані. Це питання безпекове, і воно – більше до військових, це вони будуть визначати відсотків так на 90%. Бо міжнародне право лише містить певні заборони та обмеження, наприклад, що не можна мінувати, не можна застосовувати плавучі міни, а можна якірні тощо. А все решта – механізми розмінування та інші моменти – будуть встановлені та реалізовані через угоди з нашими партнерами, при цьому у цих угодах останнє слово буде за військовими.
Ми вже торкнулися питання того, яким має буде правовий статус Азовського моря після війни. І в контексті цього ви згадували суб’єкти права, які можуть утворитися на місці нинішньої Російської Федерації. Але безвідносно до того, розпадеться Росія чи ні, вона сама або її правонаступники можуть виявитися абсолютно не договороздатними. Що робити, якщо потенційні візаві за столом переговорів не йтимуть на конструктивний діалог?
Саме тому, як я казав, найбільш оптимальний варіант для Азовського моря – це Конвенція 1982 року, яка відкидає потребу у будь-яких інших угодах. Україна могла би вже у 1992-му впорядкувати режим Азовського моря. А всі ці розмови про те, що нам начебто обов'язково треба домовлятися з росіянами, вони завжди поширювались агентами Кремля. І через таку половинчасту позицію суди України і досі розглядають питання щодо спільного рибальства на Азовському морі за угодою 1993 року, і навіть сьогодні окремі українські посадовці кажуть, що ця угода колись була начебто необхідною, але це не так.
В односторонньому порядку Україна має право – згідно із тією ж Конвенцією 1982 року – впорядковувати всі питання, по’вязані зі своєю частиною моря. А от яка це частина, знову таки визначає згадана конвенція. Україна у 1992 році визначила на Азовському морі вихідні лінії, а після цього слід було робити наступний крок – маю на увазі визначення територіального моря, виключної економічної зони, охорону кордонів і, відповідно, встановлення визначеного правового режиму.
Повторююся: абсолютно все це Україна може робити в односторонньому порядку. А щодо Керченської протоки, то до окупації Криму Україна через географічні особливості контролювала обидві боки судноплавного ходу Керченської протоки. І якби тоді Україна мала послідовну та обґрунтовану позицію щодо міжнародного режиму протоки, протиставити їй було б нічого. Бо наша держава нічого не порушувала і могла би фактично контролювати Керч-Єнікальський судноплавний канал.
Чорне море не перебуває під юрисдикцією однієї держави чи групи держав, воно є відкритим для міжнародного судноплавства відповідно до положень Конвенції ООН. При цьому Чорноморські протоки контролює Туреччина відповідно до Конвенції Монтре, прийнятої у 1936-му. Документ давній, але актуальний. Завдяки йому Туреччина припинила прохід Чорноморськими протоками військових суден третіх країн. Зокрема, і російськими військовими кораблями. Водночас країни НАТО (крім Румунії та Болгарії) наразі також не можуть ввести свої судна у Чорне море, бо Туреччина заблокувала відповідний прохід. Як слід модернізувати цю концепцію під потреби сьогодення?
По-перше, ця Конвенція діє насправді так, як цього хоче Туреччина. Якщо копирсатися юридично – шукати, хто і коли її ухвалив, хто до неї приєднався (Україна, до речі, ніколи не ратифіковувала Конвенцію Монтре, як і Грузія), то треба розуміти, що документ був підписаний ще до Другої світової війни. Ми маємо щодо нього обов’язки у частині правонаступництва СРСР – у тій мірі, у якій це не суперечить національним інтересам.
Так ось, питання в тому, що цей документ історичний, і він застосовується тому, що так бажає Туреччина, і тому, що інші держави з цим погоджуються. Тобто тут така саме ситуація, як і з Азовським морем: хто контролює протоки, той і є головним гравцем. На сьогодні Туреччина більш-менш послідовно заявляє про дотримання Конвенції Монтре. Так, звісно, це в першу чергу стосується національних інтересів самої Туреччини. Нам це в частині обмеження руху суден держави-агресора вигідно, але не забуваймо, що росіяни зловживають та маніпулюють конвенцією.
Вони проводять через Босфор, наприклад, допоміжні судна для свого флоту як начебто не військові. Крім того, Росія має ще внутрішні судноплавні шляхи, і вона може перекидати хай і не найбільш потужні, але середні та дрібні військові судна. Бо Конвенція як така не обмежує військово-морську присутність у Чорному морі, вона встановлює режим користування протоками. І якщо протоки не використовується, дія Конвенції не застосовуються.
І тому на сьогодні, я так дуже обережно про це скажу, до кінця цієї війни практична ситуація з протоками не зміниться, а далі дуже багато залежатиме від умов капітуляції РФ.
Власне, саме завдяки тому, що діє Конвенція Монтре, повідомлення про атаку на російський корабель «Іван Хурс» виглядало як фейк, адже Туреччина не впускає і не випускає кораблі Росії з Чорного моря. Але якою могла бути мета такої провокації?
Я не знаю, навіщо Росія через свою пропаганду вигадує чудовиськ. Не знаю, навіщо вона вигадує, що «Іван Хурс» проходив Босфор. Звісно, що ніхто Босфор не проходив. І тут справа не в юридичних нюансах – не у тому, що Туреччина забороняє прохід суден під час війни, що є Конвенція тощо, бо Росії байдуже до конвенцій – питання в тому, що пройти для військового корабля Босфор непоміченим фізично неможливо. Протока прекрасно моніториться, і спростування цього факту було того ж дня.
Росія 4 червня відновила реєстрацію суден в рамках зернової угоди, але з порушенням алгоритму: росіяни вперед пропускають судна, які прибувають пізніше, тоді як деякі кораблі чекають по три місяці. Як ви прокоментуєте ігри, в які грає Росія?
Для цього, щоб це коментувати, треба знати набагато більше: щодо судновласників, відповідних фрахтів, контрактів та інтересів усіх залучених сторін. Але що я хотів би сказати принципово: Росія навіть не приховувала – вона планує вимагати від України, і, власне, вже вимагає, відновлення роботи аміакопроводу «Тольятті – Одеса» і, відповідно, відновлення терміналів припортового заводу, які би завантажували судна аміаком. Це була їхня вимога, і вони на якомусь етапі навіть припинили це приховувати, та заявляли про це публічно.
І от якраз в рамках тиску на Україну було припинено інспектування агресором судів, які заходять в порт «Південний». Пізніше вони їх ще й у порт Одеси, здається, не пускали. І все це було пов'язано із шантажем щодо аміакопроводу. А коли Україна не пішла на шантаж Росії, її диктатор знову почав анонсувати припинення зернової угоди. У них, звісно, щодня нові марення, але всі ці речі виглядають досить симптоматично.
А як би ви прокоментували роль Туреччини у зерновій угоді?
Туреччина у зерновій угоді має багато власних вигод. Це і політичні вигоди дуже великі, бо фактично Туреччина стає гравцем, який певною мірою модерує експорт українського зерна. А експорт українського зерна, наприклад, до Північної Африки та Близького Сходу є для країн цих регіонів вкрай важливим питанням. Тож Туреччина може використовувати і цей важіль у власних зовнішньополітичних проєктах. Ну і звісно, це бізнес. Бо за нинішніх умов турецькі судновласники також заробляють на відповідних перевезеннях. А відтак – як на це не глянути – зернова угода для Туреччини дуже вигідна, і тому вона не матиме у найближчому майбутньому жодних підстав, щоб припиняти її дію.
Міни, якими Росія наповнила Чорне море, опиняються біля берегів Туреччини, Румунії, Болгарії. Навіщо РФ «дражнить» країни НАТО?
У російській морській агресії фактор не лише злочинних задумів, але й недбалості досить значний. Міни агресора зносить, ці міни неякісні, міни застарілі, а їм все одно байдуже до наслідків. Вони завжди потім будуть обвинувачувати Україну. Це вже стандарт – їхні брехливі злочинні обвинувачення.
На сьогодні, до речі, після підриву Каховської ГЕС досить багато російських мін змило з Лівобережжя Дніпра. Це трохи інші міни, не великі морські міни, які Росія ставила в Чорному морі, а саме міни, для, скажемо так, річкових операцій, протидесантні міни, і вони також зараз дрейфують до Чорного моря, створюючи величезну небезпеку для судноплавства.
Після війни у Перській затоці говорилося про те, що НАТО має переглянути підходи до безпеки у цьому регіони, аби розташовані там країни не страждали від терористів. Тим часом ще 13 жовтня 2022 року ПАРЄ ухвалила резолюцію про визнання Росії терористичним режимом. Отже, виходом до Чорного моря володіє в тому числі й найбільший терорист в історії людства. Що має зробити НАТО, міжнародні організації, аби убезпечити від нього решту країн?
Це питання дуже-дуже багатовимірне. Якщо ми будемо відштовхуватися від законів війни, то маємо більше оперувати категоріями військових злочинів, які Росія вчиняє у наших акваторіях. Якщо ми кажемо саме про безпеку судноплавства, то маємо оцінювати шкоду, яку завдано мінами, які залишає Росія. Словом, підхід може бути багатогранним. Як реагуватимуть на це цивілізовані країни? Гадаю, що передусім санкціями. Як реагуватиме на це бізнес? Звісно, він потерпатиме від тих ризиків, які спіткали судноплавство. Не можна сказати, що міжнародне співтовариство негнучке і воно не реагує. Ні, це не так. Процеси йдуть, а Україна зі свого боку має докласти максимум зусиль, щоб вони йшли і надалі.
Що зараз представляє собою Чорноморський флот Росії, який базується у Криму? Ідеться про те, що російські війська переносять центри забезпечення Чорноморського флоту з Севастополя до Новоросійська, і це пов’язано зі значними проблемами окупантів з логістикою та забезпеченням боєприпасами в окупованому Криму.
Про Чорноморський флот агресора можна говорити у широкому військовому сенсі. Бо флот – це не лише кораблі, це і берегова інфраструктура, це всілякі засоби протиповітряної оборони, це морська піхота – дві бригади, 810-та та 126-та, тобто «севастопольська» та «кримська», які воюють проти України. А якщо взяти корабельний склад, то він базується передусім на Севастопольській базі та на базі в Донузлаві. Вони мають там відповідну логістику і розгорнуті берегові бази зберігання, а також доволі значну інфраструктуру, яку Чорноморський флот мав за радянських часів.
Але логістичний фактор тут дуже простий. Для того, щоб забезпечувати флот усіма засобами його діяльності, тобто паливом, боєприпасами тощо, росіянам потрібна залізниця. А єдина залізниця до Криму йде через незаконний «Кримський міст», і зараз росіяни, прораховуючи логістику, дійсно більше спираються на Новоросійську базу, де у них немає ніяких проблем із залізницею. «Кримський міст» як передумову злочинного забезпечення Чорноморського флоту слід враховувати обов’язково, але це вже розмова до військових.
Але, припустимо, що завтра – перемога і завершення війни, а частина кораблів Чорноморського флоту РФ так і залишилася у вже деокупованому Криму. Україна може робити з ними все, що вважатиме за потрібне? З точки зору міжнародного права, це – наші кораблі?
Думаю, що за підсумками деокупації Криму значна частина кораблів ЧФ вже не матиме формату боєздатних одиниць. Тут йдеться не стільки про експлуатацію залишених військових кораблів, скільки про подолання наслідків окупації – демілітаризацію, розмінування та інші моменти, які визначатимуть формат існування регіону, адже останні роки Крим використовувався як величезна військова база російської армії. І, звісно, що такий формат носив характер не лише війни проти України. Агресор традиційно розглядає кримські бази як важіль впливу у чорноморському басейні, а в України – зовсім інші плани, аж ніяк не імперські.
Ваш оптимізм щодо небоєздатності російських кораблів після поразки Росії у війні та деокупації Криму поділяємо, але вони є нашим майном?
Власне, поки йде війна, будь-яка ворожа техніка, захоплена ЗСУ, є нашим трофеєм. І немає різниці між кораблем окупантів у Криму та БТРом агресора, «затрофеєним» десь на материковій Україні.
І наостанок. Яким ви бачите найоптимальніший формат використання Чорного моря після війни? Тут все складніше, адже діє чинник відразу кількох причорноморських держав, але таки спробуємо намітити орієнтир.
Це дуже складне питання, як ви правильно сказали. Тут вже від України, по-перше, залежить менше, але, по-друге, зважаючи на те, що, окрім України, є й інші цивілізовані причорноморські країни, можливості для діалогу відкриваються ширші. З точки зору нашої взаємодії з нашими, крім Росії, сусідами, стратегічних проблем у взаєминах немає, тож можуть бути і відповідні двосторонні домовленості, і колективні угоди. Блок питань щодо Чорного моря добре врегульований міжнародним правом. І єдиним викликом тут буде якраз питання специфіки Чорного моря за умов демілітаризації РФ чи інших держав, які виникнуть на її території.
Наталія Лебідь, для «Главкома»
- Рада зупинила дію договорів із РФ про співпрацю в Азовському морі
- Росія хоче розірвати угоду з Україною про використання Азовського моря
- Дрони атакували російський корабель «Іван Хурс»: з’явилося унікальне відео
- Буданов: Від російського Чорноморського флоту залишилася тільки назва
- Розблокування морських портів знизить залежність України від зовнішнього фінансування – нардеп
Коментарі — 0