Олександра Устінова: Американці чудово розуміють, що ми можемо програти війну

Цього тижня народні депутати повертаються до сесійної зали після новорічної паузи. У нинішніх умовах її всіляко воліють не називати «канікулами». Уже кілька днів у комітетах кипить робота навколо резонансного законопроєкту про мобілізацію, який збираються виносити на голосування у першому читанні найближчим часом. Тож повернення парламентарів до активної діяльності точно не пройде непоміченим.

Фракція «Голос» є найменшою у Раді цього скликання (якщо не рахувати депутатських груп). Проте це завадило свого часу розколу цієї команди на дві частини. Одна з них збунтувалася проти голови партії Кіри Рудик та навіть створила всередині фракції окреме об’єднання «Справедливість». Утім після початку великої війни протиріччя, принаймні зовні, були зметені під килим.

Зараз головою фракції є колишня активістка-антикорупціонерка Олександра Устінова. Вона наприкінці 2021 року посунула з цієї посади Ярослава Железняка з «команди Рудик». Частину «Голосу», що орієнтується на голову фракції, недоброзичливці пов’язують з Офісом президента. Банкова нібито таким чином збирає голоси поза хиткою монобільшістю.

Устінова також входить до кола українських парламентарів, які досить багато часу проводять за океаном, де вирішується доля подальшої допомоги Україні. Наразі продовжуються напружені консультації між демократами та республіканцями щодо голосування в Сенаті за законопроєкт щодо допомоги Україні, Ізраїлю та Тайваню на загальну суму в $106 млрд. Ще в минулому році цей багатостраждальний проєкт став заручником вимог республіканців щодо змін в міграційній політиці США та безпеки кордонів, які вони хочуть бачити у пакетному голосуванні. Республіканці вимагають скорочення повноважень президента в цій сфері і зміни критеріїв, за якими мігрантам надаватиметься притулок. Демократи зі свого боку, з огляду на майбутні президентські вибори, не погоджуються йти на такі всеосяжні поступки. Страждає від такого внутрішньоамериканського «клінчу» Україна, яка конче потребує допомоги і на полі бою, і в порожньому бюджеті.

Утім вже є перші обережно оптимістичні сигнали. Так, днями президент США Джо Байден оголосив, що Конгрес досяг угоди щодо фінансування американського уряду у 2024 році і таким чином має хороші шанси уникнути призупинення його роботи – шатдауну. Така попередня домовленість мала б усунути зайву напругу при обговоренні законопроєкту щодо надання допомоги Україні.

Також із посиланням на представника республіканців у перемовинах Джеймса Ленкфорда з’явилася інформація, що вже цього тижня може з’явитися текст угоди про розв’язання проблем на південному кордоні США. Це має стає першим кроком для розв’язання «гордієвого вузла».

Голова фракції «Голос» Олександра Устінова минулого тижня перебувала у США. В інтерв’ю «Главкому» вона розповідає, які виклики постануть перед Верховною Радою цього року, чому в Америці забувають про українську війну та що може підштовхнути американських політиків з різних полюсів досягти такого необхідного виснаженій Україні консенсусу.

«Вакарчук взагалі не цікавиться життям фракції»

Більшість законопроектів, які прийматиме Рада, – військові законопроєкти і законопроєкти, що стосуються європейської інтеграції, – розповідає Устінова про свої очікування від нового парламентського року. – Серед них будуть і неприємні – насамперед, це закон про мобілізацію. Нас точно чекатиме законопроєкт про державну таємницю, про хмарні рішення – тобто все, що потрібно для того, щоб змінювати нашу армію на більш сучасну.

Також потрібно буде гармонізувати наше законодавство до певних вимог Європейського Союзу. Якщо подивитися карту реформ, яку американці надали нашому президенту, і вимоги ЄС, – то це реформування всього сектору правоохоронних органів, за винятком антикорупційних. Суспільству потрібно розуміти, що, на жаль, дуже багато реформ, яких вимагатиме Євросоюз, точно будуть непопулярними. Так само будуть певні вимоги МВФ. Якщо до цього від нас вимагали повернення довоєнних податків і податкових перевірок, то які вимоги будуть зараз – незрозуміло. Якщо підсумувати, то, думаю, десь третина законопроєктів точно буде військових, третина – євроінтеграційних і третина – загального характеру.

Серед «загальних», наприклад, з того року після першого читання завис резонансний закон про заборону церкви з центром управління в державі-агресорі. Спікер обіцяв остаточно винести його на голосування на початку року. Це реально?

Мені хочеться, щоб стосовно церкви в найближчі місяці ми законопроєкт таки ухвалили, бо «Голос» дуже довго збирав підписи для того, щоб змусити винести його в зал. Ще таке у нас було з законопроєктом щодо легалізації медичного канабісу. Найцікавіше, що винесення цих законопроєктів до зали не хотіли одні й ті самі люди. Насправді я хочу вірити, що законопроєкт про московських попів таки буде проголосований, тому що це є вимогою суспільства. Зараз ключове – правильно комунікувати його з нашими міжнародними партнерами. Бо я знаю, як зараз дуже потужно працює Росія, особливо в Сполучених Штатах, розповідаючи, що в нас релігійні гоніння. Натомість ми зараз працюємо, було навіть декілька поїздок наших священників в Вашингтон з поясненнями, що в нас немає гонінь. У нас взагалі унікальна країна, де президент – єврей, міністр оборони – мусульманин, в нас поруч стоять православні й католицькі храми, синагоги й хочуть будувати мечеті. Тому насправді треба більше доносити, що в нас країна не просто мультикультурна, а мультирелігійна, і в нас ніколи не було на цьому ґрунті жодних питань.

А цього розуміння на Заході ще нема?

Дивіться, вони відкривають закон і читають про релігійні організації. І треба пояснювати, що мова йде не про церкву, а про ФСБ. Ми їм наводимо статистику, скільки в нас московських попів вже зараз сидять за допомогу росіянам. Крім того, наводимо приклади, скільки Росія розбомбила церков, скільки вона вбила наших попів і скільки зараз наших капеланів на фронті щодня виконують свої обов’язки. До мене особисто декілька разів з Сенату зверталися з проханням роз’яснити цей законопроєкт, і я розумію, що це постійна рутинна робота, яку потрібно робити. Бо це питання будуть використовувати, особливо серед республіканців, які є більш релігійними, консервативними, їхній електорат частіше відвідує церкву. Тобто, з одного боку, нам треба обов’язково цей законопроєкт ухвалити, з іншого – пояснювати на міжнародній арені, що це взагалі не про церкву.

Минулого року Верховна Рада, треба віддати їй належне, прийняла багато чого корисного. Але складалося враження, що депутатів монобільшості буквально дотискали, особливо щодо таких непопулярних серед них законах, як про PEP. На ваш погляд, наскільки цього року буде складно вибивати з депутатів необхідні голоси, особливо коли рік починається законопроєктом про мобілізацію, манера внесення якого в Раду мала вигляд «підстави» для нардепів та дуже їх обурила?

Я не є членом комітету з питань оборони, не була на закритих слуханнях, але закон про мобілізацію точно буде непопулярним і точно викличе шквал обурення. У нас, на жаль, зараз склалася ситуація, що дуже багато законопроєктів, які голосуються, не є популярними – те ж повернення податкових перевірок. Мені як депутату досить важко було ухвалити це рішення, але це – вимога МВФ. І якщо я не проголосую, ми не отримаємо наступний транш грошей. З іншого боку, деякі опозиційні фракції не голосували й казали: «Нехай весь бруд бере на себе влада».

Те саме буде стосуватися мобілізації. Залужний відкрито сказав, що потрібно ще 500 тис. людей на фронт мобілізувати, і десь цих людей потрібно брати. І потрібно зараз буде дуже сильно все зважувати. Я, наприклад, дуже підтримую справедливі норми щодо демобілізації через 36 місяців. Але деякі не підтримую – на кшталт мобілізації з третьою групою інвалідності, тому що підхід має бути дуже індивідуальним.

Мова навіть не тільки про цей, а про всі непопулярні закони, яких, як ви кажете, буде дуже багато. Чи вистачить у влади сил їх проводити через Раду?

Особисто я голосую так, як вважаю за потрібне. Тому що було важко пояснити нашим американським партнерам і МВФ, чому в нас ФОПи платять 2%, а американці, у яких куди більші податки, мають фактично сплачувати за нашу війну. Повернення довоєнного рівня податків було дуже непопулярним рішенням, і в нашій фракції думки розділились. Дехто вважав, що опозиція не має за таке голосувати і брати на себе цей «бруд». З іншого боку на кону стояла допомога міжнародних партнерів. Відповідно в «Голосі» голоси розділилися десь 50 на 50.

Як після всіх скандалів і розколу «Голосу» можна позиціонувати вашу невелику фракцію у Раді?

Ми всі голосуємо однаково. У нас буває дуже багато суперечок, навіть  розбіжностей всередині, ми можемо сидіти годинами й сперечатися – як було у питаннях повернення податків і перевірок. Так само щодо продажу землі у нас різні є думки...

У принципі, «Голос» себе позиціонує як конструктивну опозицію, тому що не голосувати просто тому, що ми – опозиція, ми не можемо. Вважаю, що ми не маємо права не голосувати, наприклад, за бюджет. Бо якщо в нас не буде ухвалений бюджет, то не буде чим платити військовим і чим воювати. І якщо раніше опозиція не голосувала за бюджет і ми за нього не голосували, то тепер, під час воєнного стану, ми не маємо права таке собі дозволити. Якщо раніше за голосування за бюджет роздавали якісь «плюшки» у вигляді «соцеконому» (коштів на соціально-економічний розвиток округів – «Главком») чи ще щось, то зараз всі розуміють, що це – виключно питання збереження держави.

Є більш приземлена версія вашої конструктивності. Ті ж колеги з опозиції натякають, що частина «Голосу», яка на вас орієнтується, перебуває у дуже тісних відносинах з Офісом президента. Тому не відмовляє йому, навіть коли дехто з монобільшості вагається.

Мені дуже цікаво слухати про те, що ми «продались Офісу». Коли Олексій Гончаренко розказує, що Устінова через це поїхала в США, тоді як справжню опозицію не випускають, а вже через два дні він пише пости з Вашингтону. У мене тоді питання виникає: так а хто кому продався? Якщо подивитися кількість закордонних та оплачених відряджень, то я і десятої частини стільки не їжджу, скільки «справжні» опозиціонери. І уявляєте – ці «справжні» опозиціонери в бюджетному комітеті отримували «соцеконом»! А мені казали, що «соцеконом» – це не для опозиції. Тому все це йде від бажання окремих політичних сил забити за собою статус єдиної опозиції. Це – саме ті сили, які знищували нас на виборах, розказували, що ми тут нетрадиційних цінностей, за нас не можна голосувати. Такі брудні методи мені важко коментувати.

Як зараз приймаються рішення у «Голосі»? Чи є якась загальна дисципліна?

Ми за кілька днів до засідання парламенту проводимо засідання фракції, де обговорюємо першою чергою ті законопроєкти, які викликають питання і можуть бути досить дискутивними. Всередині фракції депутати поділені на групи. Наприклад, я є в групі, яка відповідає за правоохоронну і судову систему.

Ми намагаємось у 90% випадків голосувати одностайно, але якщо у людини є своя критична окрема думка, вона може не голосувати з усіма. Вона про це відразу повідомляє на засіданні фракції. Наприклад, наші мажоритарники не хотіли голосувати й не голосували за законопроєкти стосовно оподаткування. Прямо казали, що не зможуть пояснити це своїм виборцям на округах.

Чи помітний зараз той розподіл, що був колись, – ті, хто за офіційну голову партії Кіру Рудик, і ті, хто проти?

Кіра дуже-дуже рідко за останніх півтора року з’являється в парламенті. Нема в нас такого, бо війна якось більш-менш об’єднала. Всі розуміють, що в нас є інший ворог і ми маємо конструктивно працювати.

А Святослав Вакарчук якось цікавиться життям фракції зараз?

Ні. Взагалі.

«Україна вже не є в Конгресі США ані суб’єктом, ані об’єктом переговорів»

Ви часто буваєте в Штатах, звідки вся Україна цього місяця чекає хороших новин про голосування в Сенаті за допомогу нам. За вашою інформацією, наскільки активно та продуктивно під час новорічних канікул тривали перемовини між американськими політичними таборами?

Насправді перемовини ще не закінчилися, і рішення щодо ухвалення законопроєкту, на жаль, немає. А часу для обговорення лишилося обмаль, тому що в лютому починається обговорення американського бюджету. І це буде набагато страшніше для нас, тому що увага переключиться з України на внутрішні проблеми. Зараз ми в патовій ситуації: на кону стоїть майбутнє президентство у США. Демократи розуміють: якщо вони зараз дадуть задню щодо кордону, Байден може програти вибори. А республіканці не готові голосувати Україну без питання кордону. І взагалі будь-що голосувати. Відповідно зараз обидві сторони мають трохи поступитися і демократи мають знайти якесь формулювання, яке вони зможуть продати своїм виборцям. Якщо вони цього не зроблять, то грошей не буде.

При цьому вони чудово розуміють, що ми можемо програти війну. Тому що після останніх візитів в Київ міністра оборони Ллойда Остіна і високих генералів всі в курсі, наскільки скрутною є ситуація на фронті і що Росія не зупиниться. Зараз всі нарікають на республіканців, а я кажу, що демократам теж треба сідати за стіл перемовин. І насправді Байден хоче домовитися, але в його партії людей, які хочуть домовитися, – меншість. Як правило, це люди з тих «сек’юрних» (захищених, надійних) округів, де 100% виграють демократи. Більшість же – поки що ні.

Насправді перемовини почались тоді, коли Зеленський приїхав до Байдена і сказав, що Україна без США програє війну. І тоді американський президент дав доручення голові демократів в Сенаті Чаку Шумеру сідати за стіл перемовин. Зараз за цим столом три людини: один незалежний сенатор, один демократ і один республіканець. І вони намагаються знайти якийсь компроміс. Кожен розуміє, що це – питання майбутніх президентських виборів і, до речі, вже восени цього року знову будуть проміжні вибори до Конгресу. Тобто це все дуже принципово.

Видання Bloomberg повідомило, що перемовини в Сенаті затягуються, і через це спікер Палати представників Майк Джонсон вимагає прямих контактів з Байденом. Тобто вже така важка артилерія має піти на ці переговори. Це ознака глухого кута чи нормальний робочий процес?

Насправді те, що спікер зацікавлений в тому, щоб провести наше питання,  – дуже добре для нас, тому що з його попередником Кевіном Маккарті у нас були проблеми. Зараз склалася ситуація, коли президент хоче, спікер хоче, а в Конгресі немає консенсусу. Тому що всім потрібно йти на вибори і всі хочуть залишитися при владі. Це досить унікальна ситуація, коли топи хочуть, але не на все можуть вплинути.

Я особисто говорила з великою кількістю республіканців, які дуже нас підтримують. Наприклад, це конгресмени з колишніх військових. Для них питання кордону – це був ключовий «коник», з яким вони йшли на всі вибори. Просто більшість республіканців сидять в штатах, які межують з Мексикою. Ключовий електорат Республіканської партії – люди, які заробляють фізичною працею, а нелегальні іммігранти – прямі конкуренти їм. Відповідно республіканці захищатимуть свій електорат і будуть будь-що намагатися зупинити незаконну імміграцію.

Що можна виділити з хорошого: зараз у нас трохи виросла підтримка серед республіканського населення. Що б там не говорили, що Зеленський погано з’їздив у Штати, в України за місяць підтримка зросла на 10%. Тобто зараз 63% виборців республіканців вважають, що Україну треба підтримувати так само або більше. Насправді це дуже хороші показники, тому що після, як вважають американці, невдалого контрнаступу і після Ізраїлю інтерес до нас і підтримка серед населення почали падати. А політики ж – заручники населення: що воно скаже – те вони й будуть ретранслювати. Тому, звісно, добре, що піднялася наша підтримка серед населення, але щодо питання кордону республіканці не поступляться. І тут треба якраз переконувати демократів, щоб вони йшли на якісь компроміси і домовлялися.

Але республіканці можуть торгуватися щодо міграційних правил скільки завгодно, а підтримка Україні потрібна вже зараз.

Аж до виборів можуть тягти. У 2019 році Трамп пішов навіть на те, що зробив шатдаун в Америці, коли Конгрес не проголосував виділення коштів на укріплення кордону. Країна просто півтора місяця сиділа без грошей: державні службовці не отримували зарплату – це був хаос! Ви собі уявляєте, що в Україні не платяться зарплати держслужбовцям, правоохоронцям і т.д.? Це був би для нас, мабуть, колапс і люди б з вилами вже стояли під Верховною Радою і Офісом президента. А в США пішли навіть на такі заходи, щоб показати, наскільки для них це принципове питання. Тому і зараз вони не відступлять і демократи можуть довго розказувати, що в усьому винні республіканці, але, якщо не домовляться з ними, то нічого не буде.

Чи ще можлива розбивка пакету, де Україна об’єднана з усім іншим, чи ця опція вже лишилася у минулому році?

Для нас було дуже важливо, щоб це був один пакет – Україна, Ізраїль, кордон і Тайвань. Тому що фактично таким чином можна зібрати максимальну кількість голосів. Розбивати було ризиковано, бо тоді б проголосували за Ізраїль, а за нас – ні. Зараз, коли дійшло вже до цих перемовин і законопроєкт лежить на столі, не думаю, що його будуть переподавати. Хоча і не виключаю такого.

Ми ж не кажемо про виділення якихось божевільних грошей. З тих $62 млрд допомоги, про які йде мова, судячи з останніх цифр, які зайшли в Сенат на голосування, реальних грошей для України – трошки більше $30 млрд, інше – гроші на американську військову індустрію і т.п. На самому початку йшла дуже велика дискусія, чи варто нам виділяти гроші саме на бюджетне фінансування, тому що Америка щомісяця виділяла $1,1 млрд на підтримку нашого бюджету. Проти цього було багато республіканців, і ми дуже боялися, щоб пакет по допомозі Україні не розглядався окремо, тому що його б точно зрізали. Бо населення з меншим доходом, яке підтримує республіканців, не розуміє, чому воно повинно платити зарплати нашим вчителям чи пенсії нашим пенсіонерам. І нам доводилося дуже довго їм пояснювати: якщо Україна не зможе втриматись і не буде платити ці базові соціальні виплати і зарплати, то в нас буде колапс держави. Для того, щоб їх платити, нам просто треба буде забирати гроші з армії. І на них цей аргумент справляв враження.

Крім того, коли називаєш суму в $200, яку отримують наші пенсіонери, вони починають інакше на це дивитися, бо спочатку просто не розуміли, про які суми йде мова. Наразі це фінансування залишено, для Америки це – невеликі гроші: у них тільки військовий бюджет, який вони проголосували – $1 трлн. Тобто ми зараз говоримо фактично про 0,1% їхнього військового бюджету, навіть не загального. І це на рік. Тобто зараз все вперлося виключно в політичне питання.

«Люди думають: якщо війна пішла з тєліка – то все!»

А що робить українська сторона у цей надважливий момент? Чи ми ще на когось можемо впливати?

Нам треба зараз, по-перше, переконувати демократів, щоб вони пішли на якісь поступки, і, по-друге, переконувати американське населення, що якщо Україна програє, їм доведеться воювати в Європі. Відповідно населення тиснутиме на політиків. Згадайте, що американський політикум на початку війни не хотів нас підтримувати сильно. Нам казали, що все – евакуюйте президента, спікера, формуйте уряд в екзилі і ніхто навіть не хотів накладати ембарго на російські газ і нафту. І виключно через те, що 70% населення Америки підтримувало Україну, а в них на носі були вибори в тому ж році, політики зрозуміли, що треба щось робити.

Працювати з населенням дуже важко, і нам треба змінювати підхід. Якщо в перші два місяці війни 90% новинних сюжетів тут було про Україну, то зараз це один сюжет на день. Воно вже настільки для них замилено… Для мене було великим шоком, коли я зустрічалася з секретарем штату Техас, яка щиро здивувалася, що у нас досі літають іранські дрони і російські ракети! Ми їм почали розказувати, як у нас бомблять садочки, школи, церкви… Люди думають, що якщо це пішло з тєліка – то все! Як ми самі свого часу, коли починалась війна в Сирії, на початку фокусувалися на цьому, а потім ти вже не гуглив, аби дізнатися окремо, що там відбувається.

Так і зараз: люди щось знають в загальних рисах, але не розуміють, що відбувається. Я з квітня говорю, що нам треба їздити в регіони, працювати там з людьми, opinion-лідерами, з церквами. Тому що якщо взяти республіканські консервативні штати, то церква в них – це opinion-лідер номер один. І священник у великій церкві має іноді набагато більший вплив, ніж місцевий конгресмен. Тому треба з цими людьми працювати, щоб вони впливали на своїх же політиків на національному рівні й казали: нам треба підтримувати Україну. Інакше програє Америка, цивілізований світ, і все одно доведеться воювати.

А хто цією «роботою з людьми» займається? Є якась постійна українська делегація?

У нас немає постійної делегації. Я просто сама часто їжджу через те, що в мене дуже хороші зв’язки, і американська сторона постійно запрошує на різні івенти, конференції. Я використовую цей час, аби займатися адвокацією України. Останній раз мене запрошували на випуск програми Flex для дітей, які живуть і вчаться за кордоном. Я взяла собі три дні за свій рахунок, тому що відрядження не можу оформити, і ці дні ходила по Конгресу та спілкувалася з конгресменами. Я ж ще заступник голови Групи дружби з Америкою, і через те, що перший місяць війни просто безвилазно сиділа в Вашингтоні, у мене сформувалися досить непогані зв’язки з Конгресом.

Це ваші особисті зв’язки, а МЗС як зараз себе поводить?

Тут є наш посол Оксана Маркарова, але після того, як приїжджав президент, ми вже зробили все, що могли. Зараз республіканці сприймають це вже як тиск на них, кажуть: ідіть говоріть з демократами, чого ви до нас прийшли? Протягом цього тижня треба, щоб вони самі між собою сіли і домовилися. Ми не є навіть не те що суб’єктом, навіть об’єктом переговорів! Об’єктом є стіна з Мексикою, і перетискати нам теж не треба.

Як ми до цього працювали? Їздили, коли нам були потрібні конкретні види зброї, ті ж касетні боєприпаси. Ми це робили тихо пів року. Я була дуже сильно розчарована, коли один з наших опозиційних народних депутатів вийшов на CNN і розповів про перемовини по касетних боєприпасах публічно, тому що це сильно вдарило по цих перемовинах всередині. Тому що і я, і посольство робили це без публічності і самі американці на той момент просили, щоб це було непублічно. До речі, в першу чергу демократи виступали проти надання нам касетників, тому що Байден під час виборчої кампанії казав, що треба повністю заборонити протипіхотні міни. Я переконувала конгресменів якщо не підтримувати, то не блокувати це питання… Бо важко, коли ти приходиш до конгресмена-колишнього військового, а він тобі говорить: «Я в Афганістані на такій міні підірвався». Але ми довго після цього дискутували, я пояснювала, що в нас немає інших варіантів, і ця людина більше це питання не блокувала.

Зараз теж не можна говорити, про яку зброю йдуть перемовини? Чи лише про ту, про яку і так відомо?

Зараз ключове – це ракети Atacams на 300 км дальності, а не тільки на 165 км, які нам надали. Нам треба більше комплексів Patriot і ракет. Зараз йдеться в першу чергу про локалізацію виробництва і розширення виробництва в Сполучених Шатах, тому що зброї мало. Тут вже питання йде навіть не про новітні технології. Тобто є декілька питань: пришвидшення навчання пілотів та якнайшвидша передача нам літаків F-16 і надання нам новітнього озброєння – у першу чергу, Atacams на 300 км.

Наскільки нам заважає той факт, що Байдена як кандидата в президенти від демократів ще не затверджено, і поки незрозуміло, чи буде затверджено? Чи бачать соратники в ньому, зважаючи на поважний вік, беззаперечного лідера, чи приглядаються до інших варіантів?

Я впевнена, що він буде балотуватися, точніше, він сам про це заявив. У демократів просто нема альтернативи. От у республіканців є велика кількість людей, які незадоволені Трампом. Вони вважають себе консерваторами, конституціоналістами і не люблять Трампа за те, що він посягнув на Конституцію. Тому вони готові розглядати інші варіанти. Спочатку там Рон Десантіс вистрелив, зараз Ніккі Гейлі дуже непогано набирає бали – наприклад, у Нью-Гемпширу за праймеріз вона вже майже догнала Трампа. А Гейлі, до речі, дуже нас підтримує і критикує Трампа за те, що він не хоче підтримувати Україну.

У демократів я ж не бачу поки що нікого, хто навіть заявляв би про те, що буде серйозно створювати конкуренцію діючому президенту. До Байдена, у принципі, немає питань. Єдине, яке всі ставлять, стосується його віку. Але Трамп – не набагато молодший. Боюся помилитися, але середній вік в Сенаті – точно вище 70. Тут досить патріархальне все: навіть місце сенатора передається у спадок, якщо він помирає. Тоді до наступних виборів сенатором стає його дружина. Це трохи архаїзм для нас, але так воно працює.

Павло Вуєць, «Главком»