Великі надії чи велике розчарування? Що принесе Україні червневий саміт НАТО

Геополітика
Слова президента Зеленського про те, що Франція «підтримала ідею про надання Україні ПДЧ щодо НАТО» у Парижі сприйняли «досить нервово» - Великі надії чи велике розчарування? Що принесе Україні червневий саміт НАТО
Слова президента Зеленського про те, що Франція «підтримала ідею про надання Україні ПДЧ щодо НАТО» у Парижі сприйняли «досить нервово»
Фото: AFP

Питання про надання ПДЧ Україні буде розглядатися, але навряд чи буде схвалене

«Містере Президенте, чому ми досі не в НАТО?». Запитання, яке Володимир Зеленський віртуально адресував новообраному президенту США Джо Байдену, виглядало як навмисна провокація. Яка, втім, оживила давню і болючу для України тему. Бо якщо вступ до НАТО досі виглядає, як далека (і досі – надто туманна) перспектива, то питання приєднання до Плану дій (так зване ПДЧ) може стати реальним початком процесу вступу України в Альянс.

Більше того, це питання може розглядатися на найближчому саміті НАТО, який відбудеться уже влітку. Про це повідомив посол Франції в Україні Етьєн де Понсен в інтерв’ю «Укрінформу». «Але рішення належить до компетенції Альянсу в цілому й ухвалюватиметься саме в такому форматі», – додав він.

Варто зазначити, що ця заява дипломата прозвучала а тлі безпрецедентного нарощування Росією озброєнь поблизу наших кордонів та загострення на лінії протистояння на Донбасі, де за час проголошеного «перемирʼя» загинуло майже сто українських військових.


Дискусія про надання ПДЧ Україні загострилася через концентрацію російських військ на кордоні.Фото og.ru

Дискусія про надання ПДЧ Україні загострилася через концентрацію російських військ на кордоні.Фото og.ru

Зараз важко сказати, які цілі ставив перед собою Володимир Путін концентруючи війська навколо України та в окупованому Криму, однак йому мимоволі таки вдалося активізувати українську дипломатію на атлантичному напрямку. Деякі заяви українських представників за стилістикою вже нагадували не стільки прохання, скільки прямі вимоги якомога швидше надати план дій. Найгучніше, певно, звучав голос українського посла в Німеччині Андрія Мельника, який прямо називав надання ПДЧ історичною відповідальністю німецької держави за злочини нацистського режиму проти українського народу, а також нагадував про можливість відновлення ядерного статусу країни у випадку, якщо вона не вступить до НАТО. Про намір отримати план дій щодо членства у 2021 році на зустрічі з послами країн Альянсу говорив і міністр оборони України Андрій Таран, на думку якого «це стане практичним кроком та демонстрацією відданості рішенням Бухарестського саміту 2008 року». Нагадаємо, що тоді Україна разом із Грузією отримала перспективу членства в організації, на шляху до якого ПДЧ повинен був стати «наступним кроком».

Дві втрачених нагоди: 2006 та 2008

Практично впритул до отримання Плану дій щодо членства в НАТО Україна наближалася двічі: у 2006 та 2008 роках. Перша нагода трапилась після перемоги Помаранчевої революції, коли міністром оборони став Анатолій Гриценко, його першим заступником – Леонід Поляков, які всерйоз розглядали можливість надання плану вже під час Ризького саміту 2006 року. «У той час я, як міністр, вів переговори про це. І можу повідомити, що у 2006 році не було жодного члена НАТО, який би заперечував проти надання нам ПДЧ. Стояло лише питання у тому, чи має це відбутися на міністерській зустрічі в Нью-Йорку (в вересні 2006 року) чи на саміті у Ризі (в листопаді того ж року). Я наголошу, НАТО було готове надати Україні ПДЧ ще у 2006 році», – згадує колишній міністр зовнішніх справ Борис Тарасюк.

Однак результати виборів у березні 2006 року серйозним чином змінили розклад сил у Верховній Раді, де утворилася коаліція Партії регіонів, КПУ та СПУ. Політична криза завершилась підписанням «Універсалу національної єдності», в якому оточення президента Віктора Ющенка намагалося зберегти курс на НАТО у відповідності до чинного на той час закону «Про основи національної безпеки України» (де стратегічною метою залишався вступ до Альянсу), зробивши деякі поступки Партії регіонів (передбачивши вступ лише за наслідками референдуму).


Збереження курсу на членство в НАТО передбачалося «Універсалом національної єдності», однак прем’єр Янукович проігнорував взяті на себе зобов’язання (Фото 4studio.com.ua)

Збереження курсу на членство в НАТО передбачалося «Універсалом національної єдності», однак прем’єр Янукович проігнорував взяті на себе зобов’язання (Фото 4studio.com.ua)

«Відбулися тектонічні зміни, коли прем’єр-міністр Янукович поїхав до Альянсу і повідомив, що народ України не хоче ПДЧ», – згадує Тарасюк. Візит Януковича до Бросселю на засідання комісії «Україна-НАТО» відбувся у вересні 2006 року і перевершив найпесимістичніші прогнози. Український премʼєр не тільки відмовився від плану дій щодо членства, він закликав взагалі відділити питання співробітництва з НАТО від перспектив членства у Альянсі і фактично заморозити стосунки на тому етапі, на якому вони перебували перед Помаранчевою революцією. Експерти одразу зауважили, що премʼєр таким чином порушив отримані перед візитом президентські директиви, політичні домовленості, в тому числі передбачені в Універсалі, і чинне українське законодавство (вже згаданий закон про основи нацбезпеки). На що команда Януковича відповіла, що в парламентсько-президентській країні саме Кабмін несе відповідальність за зовнішню політику, а населення не готове до вступу до НАТО. Нагадаємо, що на той час у Криму відбувалися організовані Партією регіонів мітинги проти спільних військових навчань, а міські ради, в яких однопартійці Януковича складали більшість, оголошували себе «територіями без НАТО», створюючи відповідну телевізійну картинку. Однак вже в листопаді 2007 року Януковичу довелося іти у відставку і, як здавалося, в України знову зʼявилася атлантична перспектива.

Дійсно, вже у січні 2008 року до НАТО президент Віктор Ющенко, премʼєр-міністр Юлія Тимошенко і голова Верховної Ради України Арсеній Яценюк звернулися з листом до генсека Альянсу Яапа де Хооп Схеффера, в якому заявили, що Україна розраховує на приєднання до плану дій щодо членства в НАТО під час квітневого саміту альянсу в Бухаресті. Тертя, що існували на той час між українськими політиками, знайшли відображення і в цьому документі. Зокрема за наполяганням Юлії Тимошенко до нього внесли поправку про те, що остаточне рішення про вступ буде прийматися на всеукраїнському референдумі. Згодом про те, що «питання вступу до НАТО розділяє українське суспільство» вона скаже ще не раз.

«Єдність» гілок влади проіснувала всього декілька днів. Якщо міністр іноземних справ Володимир Огризко передав листа генсеку Альянсу 21 січня (в цей час Тимошенко в Москві проводила переговори з Путіним), то вже 28 січня премʼєр-міністр під час відвідин Брюсселю фактично дезавуювала свій підпис. Не дивлячись на директиви президента Віктора Ющенка, прем'єр Тимошенко не зустрілася ні з генеральним секретарем НАТО, ні з членами Північноатлантичної ради, як наслідок – спільне засідання Північноатлантичної ради по Україні не відбулося також.

На той час Тимошенко активно готувалася до президентських перегонів, намагаючись залучити на свій бік скептично налаштованих до НАТО виборців Сходу, паралельно шукаючи підтримку з боку Кремля і тестуючи формат «широкої коаліції» з Партією регіонів, демонструвати євроатлантичні симпатії в таких умовах було явно недоречно. Хоча на відміну від прямолінійного Віктора Януковича Юлія Тимошенко опиралася вступу до НАТО більш елегантно. Замість різкого заперечення в риториці Тимошенко зʼявилися заклики до створення так званої «Європейської системи безпеки», яка зводилася до зменшення американського військово-політичного впливу на континенті і заміну його російським. «Якщо проект «Європейської системи безпеки» й має якусь перспективу, то лише як оформлення перемоги Росії у новій холодній війні. Тому сьогодні ці розмови звучать у самій Європі все більше як очевидно проросійські», – писав тоді аналітик Володимир Горбач.

А вже через кілька місяців, з нападом Росії на Грузію, питання про «Європейську систему безпеки» закрилося остаточно, як і перспективи України на ПДЧ в 2008 році. Хоча у декларації саміту залишилась згадка про те, що Україна та Грузія стануть членами Альянсу, а надання плану дій буде кроком на шляху до нього. Очевидно, що всі ці метання українською влади в Альянсі добре памʼятають і візьмуть до уваги при оцінці українських перспектив цього року.

Підготовча робота Володимира Зеленського

Тема членства у Північноатлантичному Альянсі була присутня протягом всього нещодавнього візиту Володимира Зеленського до Франції, під час якого український президент заявив, що гостро хоче «почути конкретику» щодо дати набуття ПДЧ і розраховує, що це станеться на саміті у червні. «Там ми обовʼязково будемо чути, чи є такий сигнал, і від яких країн конкретно», – сказав Зеленський.

Останнє питання дійсно є фундаментальним, оскільки наявність консенсусу щодо України серед країн-членів НАТО залишається під питанням. Це розуміють і в Офісі президента, це саме згадав і сам Володимир Зеленський у зверненні з нагоди річниці створення Організації північноатлантичного договору. «Розраховую на підтримку союзників у наданні ПДЧ Україні. Армія України сильна і продовжує необхідні реформи», – сказав тоді глава держави. Але хто такі наші союзники в НАТО? Це, без сумніву, країни Балтії, Польща, Румунія. Після французького вояжу Зеленський почав зараховувати до прихильників ідеї ПДЧ для України і Францію.


Володимир Зеленський зараховує до прихильників ПДЧ для України і президента Франції (фото пресслужби президента України)

Володимир Зеленський зараховує до прихильників ПДЧ для України і президента Франції (фото пресслужби президента України)

Оптимізм Володимира Зеленського не поділяє колишній заступник міністра закордонних справ України та колишній постійний представник України при Європейському союзі Костянтин Єлісєєв, на думку якого слова Зеленського про те, що Франція «підтримала ідею про надання Україні ПДЧ щодо НАТО» у Парижі сприйняли «досить нервово». «Не таємниця, що будь-яка зовнішньополітична перемога кується на внутрішньополітичному ковадлі. Жодний дипломат не приведе іноземного інвестора, допоки не запрацюють справедливі суди, а членство в ЄС і НАТО залишатимуться примарною мрією, поки союзники і партнери не переконаються у дієвості верховенства права і демократії в Україні», – вважає він.

Партнерство замість плану?

Оскільки спроможність симпатиків України переконати інших членів альянсу залишається під питанням, то і винесення українського питання на розгляд саміту ще не означає його схвалення. Чи буде такий розвиток подій програшем України? Швидше за все ні, хоча дехто й спробує трактувати ненадання ПДЧ, як поразку української дипломатії. Про це говорить і французький посол Етьєн де Понсен, на думку якого просування до надання плану дій «наразі не має нагальної терміновості», а словами дипломата завданням України на сьогодні є виконання програми Партнерства розширених можливостей, до якого вона приєдналася у червні минулого року.

Нагадаємо, що на сьогодні Україна є одним із шести партнерів з розширеними можливостям поряд з Австралією, Фінляндією, Грузією, Йорданією і Швецією. Кожна із цих країн дуже різна, кожна моє свою специфіку і свої індивідуальні стосунки з НАТО.

Серед українців участь у партнерстві викликає побоювання щодо того, чи не є воно способом замінити ПДЧ і тримати нашу країну на порозі вступу до НАТО нескінченно довго. Самому Північноатлантичному Альянсу довелося виступити з відповідною заявою про те, що статус України як партнера з розширеними можливостями не впливає на рішення щодо членства в НАТО, а в рамках партнерського статусу союзники по альянсу планують підтримувати Україну в її зусиллях щодо проведення реформ, у тому числі у сфері безпеки і оборони та боротьбі з корупцією.

«Програму розширених можливостей недоречно сприймати як альтернативу ПДЧ, вона передбачає розширення формату співпраці з Альянсом, а не його згортання. Наприклад, таку програму отримала Австралія. За деякими компонентами вона забезпечує їй змогу діяти як член НАТО, зокрема тісніше співпрацювати в аспекті розвідки. Ця країна отримала змогу обіймати деякі посади у штаб-квартирі НАТО або в командній структурі Альянсу і може долучатися до спільної науково-дослідної роботи», – вважає заступник голови Комітету Верховної Ради України з питань національної безпеки, оборони та розвідки Мар’яна Безугла.

Фактично, за ті кілька місяців, що залишилися до саміту, навряд чи варто розраховувати на серйозні зміни у ставленні більшості країн-членів НАТО до українських атлантичних устремлінь. Тому формальне надання нам плану дій на ньому виглядало б скорше чудом, шанси на яке залишаються вкрай невеликими. За умов, коли країни-члени не мають спільних поглядів, форсувати події і наголошувати на необхідності отримати ПДЧ якомога скоріше, просто безперспективно.

Однак не слід це сприймати й як «зраду», оскільки ПДЧ також не є ознакою чи гарантією набуття членства в Альянсі, а лише механізмом підготовки до нього. В українському суспільстві значною мірою цей крок сприймається як символічний, через те, що план дій щодо членства перед вступом до Альянсу отримували балтійські країни, Чорногорія та Північна Македонія. Потрібно памʼятати, що політичне рішення, згідно з Декларацією Бухарестського саміту, уже прийнято – Україна і Грузія стануть членами НАТО, просто процедура імплементації цього рішення дещо затягується. Яким би не стало рішення саміту, Україна має продовжувати євроатлантичний інтеграційний рух.

За будь-яких умов має тривати активний процес всередині держави, зокрема: подальша демократизація країни, проведення реформ в усіх сферах для досягнення критеріїв членства, інформування населення країни про Альянс для збільшення рівня підтримки, – тобто всіх тих завдань, які і так постануть перед нами з отриманням плану. Тим більше, що на сьогодні, навіть без формального надання ПДЧ, рівень кооперації України та НАТО настільки безпрецедентно високий, що деякі експерти вважають його фактичним виконанням плану дій, «не називаючи його цим словом».

Що вже зроблено Україною

Формально з українського боку вжито всіх належних заходів для того, щоб порушити питання перед Альянсом. Зокрема, у грудні 2019 року було прийнято постанову «Про заяву Верховної Ради України «Щодо першочергових кроків забезпечення євроатлантичної інтеграції України – набуття повноправного членства України в Організації Північноатлантичного договору», якою звернулась до парламентів країн-членів НАТО із закликом пришвидшити надання Україні ПДЧ. Верховна Рада також уповноважила спікера парламенту спільно з президентом та прем'єр-міністром України на підписання документів, необхідних для підтвердження наміру України отримати План дій щодо членства в НАТО.


Президент Польщі Анджей Дуда обіцяв обговорення «дорожньої карти» для України на червневому саміті Альянсу (Фото: Agencja Gazeta)

Президент Польщі Анджей Дуда обіцяв обговорення «дорожньої карти» для України на червневому саміті Альянсу (Фото: Agencja Gazeta)

На практиці план дій щодо членства для тих країн, що його отримали, охоплював політичні та економічні питання, оборонні та військові питання, питання ефективності витрачання бюджетних ресурсів, питання безпеки інформації та особового складу, а також правові питання, по кожному з яких країна-учасник мала довести відповідність до стандартів Альянсу. Цей процес міг розтягнутися у часі: наприклад, Албанія отримала план дій в 1999 році, а стала членом НАТО тільки в 2008. Зауважимо, що саме по собі приєднання до плану дій щодо членства і його виконання зовсім не означало і не гарантувало вступу до НАТО, а лише робило країну більш готовою до постановки питання щодо можливого майбутнього членства. Тому навіть у випадку отримання і виконання ПДЧ Україні доведеться ще раз порушувати питання щодо вступу до Альянсу, причому таке рішення, згідно вимог НАТО, обов'язково має враховувати думку громадськості .

Нагадаємо, що черговий саміт НАТО заплановано на 14 червня, він відбудеться в Брюсселі. За словами генерального секретаря Єнса Столтенберга, на ньому будуть ухвалені рішення щодо порядку денного НАТО-2030 для вирішення викликів сьогодення та майбутнього, а саме: агресивні дії Росії, загроза тероризму, кібератаки, нові та руйнівні технології, вплив зміни клімату на безпеку, а також зміцнення Китаю. Попередній саміт альянсу відбувся у грудні 2019 року у Лондоні. Минулого року саміт Альянсу не проводився у зв’язку з пандемією коронавірусу.

Микола Поліщук, для «Главкома»


Якщо ви знайшли помилку в тексті, виділіть її мишкою та натисніть Ctrl+Enter

Натисніть «Подобається», щоб читати
Glavcom.ua в Facebook

Я вже читаю Glavcom в Facebook

НАЙПОПУЛЯРНІШЕ

Про використання cookies: Продовжуючи переглядати glavcom.ua ви підтверджуєте, що ознайомилися з Правилами користування сайтом і погоджуєтеся на використання файлів cookies Згоден   Про файли cookies

Великі надії чи велике розчарування? Що принесе Україні червневий саміт НАТО