Хокеїст Дмитро Даниленко: Якщо й поїду в Росію, то тільки як українець, громадянства не мінятиму

Хокеїст Дмитро Даниленко: Якщо й поїду в Росію, то тільки як українець, громадянства не мінятиму
Дмитро Даниленко - один із найталановитіших хокеїстів України
Іван Вербицький

Один із найталановитіших українських хокеїстів – про батьківську турботу, патріотизм, Америку і національну збірну

Ми зустрілися в районі Бабиного Яру, на Сирці. Там, у старій частині Києва знаходиться закинутий нині спорткомплекс «Авангард». Нині від нього залишилася лише назва, запущена споруда, яку не можуть відремонтувати майже десятиліття. Саме в «Авангарді» свого часу нинішній гість «Главкому» розпочинав займатися хокеєм у школі легендарного «Сокола». Клубу, якого теж нині немає.

Зате є його вихованці. 19-річний нападник Дмитро Даниленко – чемпіон світу серед юніорів 2018 року в дивізіоні 1В, торік він дебютував у складі національної збірної на дорослому чемпіонаті світу. На клубному рівні Дмитро представляє клуб «Utica Jr. Comets» у National Collegiate Development Conference (NCDC), одній з молодіжних ліг США. Даниленка називають одним із найобдарованіших молодих українських хокеїстів, майбутнім нашого хокею.

В цьому інтерв’ю хлопець розповів про особливості північноамериканського хокею, порівняв умови гри там з українськими, визнав, що ситуація в нас невесела, але при цьому запевнив, що за жодних обставин не прийме російського громадянства. Яких би хокейних преференцій це йому не передбачало.

Проте розпочали ми розмову зі спогадів про недавній чемпіонат світу в дивізіоні 1В серед 20-річних у Києві, в якому збірна України посіла третє місце, а Даниленко з шістьма очками став одним із найрезультативніших у складі.    

Молодіжка

Третє місце – дуже вдалий результат, - бере слово Дмитро. – Перемогла та команда, яка була найліпше готова. З усіх точок зору – комплектації, ігрових і фізичних кондицій. Угорці були справді найсильнішими. Хоча загалом усі шість збірних були доволі боєздатними. Менше поталанило тільки італійцям. Та й то тому, що не відразу приїхали до Києва три гравці, які могли б їх підсилити. Так, можливо, ми могли перемогти французів, але суті справи це не змінювало, бо в першому матчі ми програли угорцям, які були об’єктивно кращими за нас.

dsc_0072Дмитро мав змогу закинути угорцям

Поєдинок з Угорщиною відкривав чемпіонат. Виглядало, що як і півтора роки тому, коли наша збірна з вами у складі виграла юніорський домашній чемпіонат світу в дивізіоні 1В, хлопці були трохи скутими.

Можливо. Ми заїхали у Палац спорту тоді, коли цього вимагає регламент – за день до першого матчу. Розуміли, що умови там інші, ніж на ковзанці броварського «Терміналу», де проводили збори. Банально інше повітря. У Палаці спорту душно, важко дихати і це особливо відчувалося в першому періоді матчу з угорцями. Дуже високий тиск. Угорці до таких умов були готові ліпше, бо на таких майданчиках у Європі вони грають постійно. В нас ситуація інша. Ті хлопці, які виступають в Америці, звикли до холодніших залів. Представники ж українського чемпіонату грають фактично на тренувальних ковзанках. Ось і виходило, що вартувало комусь із нас переграти зміну, як відразу відчувалася втома і починалися елементарні помилки. Це й призвело до трьох виходів один в нуль, один з яких угорці реалізували.

А французи, мені здається, грамотно розібрали нашу гру і зіграли максимально просто. Вони прихопили Сашка Пересунька, не дали йому розвернутися.

Після того, як ви виїхали виступати у США, матчі за збірну стали ще й нагодою побувати вдома.

Дуже очікую нагоди приїхати в збірну. Навіть не тому, що є змога побути вдома. Хоча виступати на власному льоду – особливі відчуття. То нова енергія, перезаряд емоцій. Кожного з нас приходять підтримувати рідні й друзі. Мене особисто підтримували від шести до 11-ти близьких людей. Дехто моїх матчів раніше вживу не бачив ніколи, тому прийшов у Палац спорту з цікавості. Втім, на мене присутність рідних на трибунах особливо не впливає. На майданчику забуваєш про те, хто на тебе дивиться. Концентруєшся лише на грі. Вболівальники всі однакові. Лише після гри мама то мама.

Чемпіони

Але без підтримки вболівальників юніорській збірній півтора роки тому важко було б виграти чемпіонат світу.

Звісно. Я, та й, думаю, усі інші хлопці вперше грали за присутності такої кількості глядачів. Той успіх змінив мою кар’єру кардинальним чином. Після тієї перемоги отримав запрошення виступати у США.

Та ця перемога – лише верхівка айсбергу. Мабуть, головним фактором у ній стало те, що за кілька років до того найталановитіших хлопців з усієї країни зібрали разом, під керівництвом одного тренера Олега Ігнатьєва.

Справді, пів нашої команди виступало в київському «Беркуті». Саме там ми пізнали концепцію гри Ігнатьєва. Тому нам було просто. На чемпіонаті світу-2018 лише шестеро хокеїстів погано знали Олега Васильовича і підлаштовувалися до решти команди по ходу справи.

dsc_0119Юніорська збірна України - чемпіон світу-2018 у дивізіоні 1В

В одній команді були зібрані хлопці з Києва і Харкова. Олександр Пересунько в інтерв’ю «Главкому» не приховував, що непорозуміння між представниками різних міст попервах були доволі суттєвими.

Звичайно. Нам було по 14-15 років. Діти. Починали згадувати старе, хто в кого раніше вигравав, хто де закидав. Починали сперечатися – Київ краще чи Харків. То зараз ми всі представляємо Україну.

Кордони стерлися.

Не зовсім. Усе пам’ятається (сміється). Буває, згадуємо дитинство й досі. Але то радше щоб пожартувати. Не так вже й багато в українському хокеї гравців, щоб сперечатися за різні дрібниці. В нас дружня команда. Та й тренер об’єднував. Олег Ігнатьєв – дуже порядна, розумна людина. Він вміє згуртувати колектив і правильно налаштувати на гру. Хоча Олег Васильович дуже суворий. Отримуємо, навіть коли виграємо. Приміром, на недавньому чемпіонаті світу. Перемагаємо естонців 6:2, але після кожної зміни комусь перепадало. Я особисто отримав «втирки» перед останньою зміною в матчі. За те, що кудись не туди вкинув. Ігнатьєв звик грати від першої секунди й до заключної.

У збірній ви гарно розумієтеся якраз із харків’янином Феліксом Морозовим.    

Ми познайомилися в 16-річному віці. До того знали одне одного тільки за прізвищами. Вперше нас поставили разом у збірній U18, але на тому чемпіонаті світу невдало виступила команда загалом. А потім Фелікс поїхав до Америки і нас у збірній якийсь час в одну ланку не ставили. Фактично, разом тренер нас знову спробував за день чи два до чемпіонату світу-2018. Оскільки на двох ми в п’яти матчах набрали 15 очок, то це себе виправдало.

А перед недавнім чемпіонатом світу вже ніхто не сумнівався, що нас поставлять разом. У нас із Феліксом гарні стосунки як на льоду, так і за його межами. Майже не сперечаємося. Хіба на тренуванні, коли хтось віддасть не туди передачу. Та й то можемо підколоти. Не більше. Приємно, що на цьому чемпіонаті світу нас гарно доповнив Денис Архипенко, який теж виступає в Америці. Ми спіймали свій стиль і відіграли дуже добре.

dsc_0232Фелікс Морозов (№14) і Дмитро Даниленко закинули спільними зусиллями немало шайб

Дитинство

Дмитре, видно, що хокей вас захоплює сповна. Звідки та любов, враховуючи, що грати ви починали в ті роки, коли розпочався повний занепад цього виду спорту в нашій країні?

Хокей дуже любить мій тато. Правда, грав він лише на дворовому рівні. При цьому у футбол бігав частіше, але дитину повів на хокей, у школу «Сокола». У дитинстві іноді відвідував матчі дорослої команди. Мені розповідали, яким сильним раніше був «Сокіл», що він вигравав. Тато згадував, як кияни колись перемагали суперників з НХЛ, московські ЦСКА, «Динамо», «Спартак». Було приємно, що представляв клуб із такою історією.

Крім того, в дитинстві я часто дивився матчі національної хокейної ліги, вболівав за «Сан-Хосе Шаркс» і «Бостон Брюїнз». За «ведмедів» ще з 12-річного віку «топив» батько, тому я радше складав йому компанію. А в складі «акул» мені подобалася гра Джо Торнтона, Патріка Марло, Джонатана Чічу. За них постійно грав на комп’ютері. Уже тоді з’являлися думки, що в майбутньому зможу грати в хокей не просто в своє задоволення, а ще й цим заробляти.

dsc_0295Дмитро поступово звикає роздавати автографи

Але перед тим чимало мусило залежати від батьків, бо заняття хокеєм – задоволення не з дешевих.

Так. Особливо з урахуванням, що мама з татом заробляли не так уже й багато. Я єдина дитина в сім’ї. Фактично, всі заощадження вони витрачали на мене. Жертвуючи зокрема й своїм комфортом. Про поїздки за кордон вони заради мене забули. Вдячний батькам, що не зневірилися в моєму захопленні на півшляху, а продовжили підтримувати аж до того часу, поки не потрапив у команду й не почав заробляти сам. До 15-ти років, тобто доти, поки не перейшов у «Беркут», усі витрати були на батьках. Я не пропускав жодного турніру і то була лише їхня заслуга.   

Пам’ятаєте свій перший виїзд за кордон?

Так. Батьки нас самих тоді відпускати побоялися, поїхали у білоруський Могилів з нами. Пройшли ми митний контроль, трохи проїхали і коли вийшов під час зупинки на асфальт, подумав: «Вперше на іншій землі, поза межами України!» Взагалі, я дуже любив грати в Білорусі. Там гарні льодові арени. Навіть не можу згадати, щоб десь було погано. Навіть найгірші ковзанки на нашому тлі виглядали пристойно.

Правда, Білорусь поряд. Там бував дуже часто, бо з «Беркутом» ми виступали в чемпіонаті цієї країни. З дальніших виїздів пам’ятаю Словаччину, Литву, російську Твер, куди їздили три роки поспіль. Там збиралися команди з найсильніших із хокейної точки зору країн – фіни, шведи, чехи. Одного разу нам вдалося посісти місце в середині таблиці, а в основному програвали. Проте то був безцінний досвід. Дуже добре, що ми його отримали.

Буценків «Барс»

На дорослому рівні ви почали виступати дуже рано. І то у виді спорту, де розквіт більшості гравців настає близько 30-ти років.

Попервах, коли опинився в «Білому Барсі» після «Беркута», справді було трохи лячно. Думав, що мене будуть постійно «розковбашувати». Проте мені пощастило, що починав я саме в «Барсі». Жоден інший тренер не дає молодим хлопцям грати стільки, скільки Костянтин Буценко. Він ставиться до юнаків особливо прискіпливо, постійно підказує, намагається чомусь навчити. Особливо тих, хто має бажання. 17-річні хлопці були також у «Кременчуці», «Кривбасі», «Дніпрі», інших командах. Але вони знаходилися в глибокому резерві і на майданчику майже не з’являлися. А я грав. Пригадую, на перший матч у Кременчуці вийшов. Немов у тумані. За перших три зміни мене просто «поховали». Після того зрозумів, що треба скинути оберти, розслабитися і грати в свій хокей.

Важко було перших ігор 10-15. Найперше фізично. Після чемпіонату U16 контраст був разючий. Але поступово адаптувався. Мені пощастило, що мав багато ігрового часу. Особливо відчув впевненість після того, як у команду прийшов досвідчений Сергій Бабинець. Він допоміг нам, розповів, як краще. Почало виходити трохи солідніше, набирав очки, вигравала команда.

danylenko_bbДмитро у «Барсі»

Старші суперники залякували?

Коли їх злив. Тоді гаркали: «Знімай свою маску». Звісно, не знімав. Мені всього 16, ви що знущаєтеся? Взагалі суперникам треба віддати належне – бити вони нас не поспішали. Але ми йшли до кінця і трохи їх заводили. Після того чули на вкиданнях погрози. Зараз, мовляв, отримаєш. Пригадую, як зчепився з Вовою Алексюком, коли той виступав за «Донбас». В одному з епізодів вибив його ключку з рук метрів на п’ять угору. Вова полетів на мене, ми зіштовхнулися. Але ніхто нікого не вдарив. Вийшло «що попало». Нас розборонили.

У хокеї не вміти битися не можна…

Багато хто не вміє. В такому разі ліпше й не пхатися. Бо можна полізти і отримати пошкодження. Хоча бувають моменти, коли доводиться. Я теж не боєць, але коли хтось лізе, то тікати не буду. 

Костянтина Буценка, якого ви виділили в контексті роботи з молоддю в Україні, можна порівняти з американськими спеціалістами, з якими працюєте зараз?   

Щось спільне є, але там тренери підказують молодим гравцям не так часто. Хоча в «Utica Jr. Comets», де виступаю зараз, тренери ніби балакучіші. Насправді все залежить від кожного окремо взятого спеціаліста. Хтось звертає увагу на те, щоб більше працював ногами, бігав, інший акцентує увагу на тому, щоб уникати помилок.

Випробовування Америкою

Тобто в NCDC вже не будуть вчити? Потрапляючи туди, треба вміти грати?

Там такий підхід, що приїжджаючи на перші збори, отримуєш від трьох днів до тижня. Впродовж цього відрізку маєш показати, на що здатен. Підходиш – беруть, ні – виганяють. Ніхто не панькається. Команди в NCDC грають на результат і тренери не хочуть втратити роботи. Але це шанс. Коли агент мені запропонував, відразу погодився поїхати.

Спершу мав варіант з Канадою, а потім запропонували США. Спершу опинився на зборі в Джеймстауні. Але закріпитися там не зміг. Не в останню чергу тому, що не розумів мови. Крім того, у NAHL, де виступає ця команда, сповідують силовий хокей. Треба бути фізично сильним. Відразу себе проявити важко. Треба звикати не менше місяця. Мені за тиждень проявити себе не вдалося. Тому поїхав у Спрінґфілд і проявив себе в команді, яка грала в лізі USPHL Premier.

Там мовний бар’єр не став на перешкоді?

Я показав, що вмію грати в хокей. А мову на комфортному рівні, щоб не збиватися, засвоював більше року. Звісно, все це індивідуально, але мені було непросто. Для мене мовний бар’єр остаточно зник лише цієї осені. До того іноді навіть соромився говорити, щоб не виставили на посміховисько. Найважче було якраз із хокейною термінологією. Пояснити людині в доступній манері на льоду – то не розмовляти в житті. Інша специфіка.

dsc_0055_01Шайбу закинув Дмитро Даниленко

У тих трьох командах, за які ви виступали у США, завжди були російськомовні гравці.

Так. Було двоє білорусів, а зараз виступає хлопець, батьки якого з Росії, але давно живуть у США. Також у попередній команді «South Shore Kings» зі мною грав Майкл Бутусов. То мій друг, він народився у США, батьки теж із Росії. Майкл хоч поганенько, але російську знає. Хоча зазвичай товариськими є майже всі хлопці. Тих, хто намагається виокремлюватися і поводиться не дуже правильно, зазвичай прибирають тренери. Але відверто ворожого ставлення ні у ставленні до себе, ні до інших у США ще не зустрічав. 

Взагалі, самотнім у США не почуваюся не дивлячись ні на що. Завжди відчуваю підтримку рідних. Ми постійно на зв’язку. Та й у хокеї загубленим не почуваюся. Знаю, що треба робити.

Що вразило в Америці, якщо говорити про суто хокейні аспекти?

Довгий час намагався збагнути, що вони роблять. Особливо якщо говорити про гру в обороні. В тій лізі, де грав «Springfield Jr. Pics», захисники виробляють що завгодно. Через те найважче давалися виходи із зони. То справжній жах! Коли шайба доходила до синьої лінії, її закидували будь-куди. Порозуміння з оборонцями було знайти найскладніше. Дуже складно стримувати емоції, коли стоїш відкритий, а хтось викидує тобі шайбу в голову. Мені просто пощастило, що в моїй ланці був нападник із Білорусі. З ним ми порозумілися і вирішували питання. 

У побуті до життя в Америці звикали довго?

Мені пощастило, що жив у сім’ї, в якій двоє хлопців грали за команди U15 і U16. Дуже хокейна родина і попри те, що я не знав мови, вони мене розуміли. Хоча складно, коли не можеш нічого сказати і не тямиш, що говорять до тебе. Крім того, у цій сім’ї споживали їжу, яка мені не підходила. У них постійно були солодощі, а я їх не люблю. В цій сім’ї просто не знали, що можна харчуватися інакше. Врешті вийшов із ситуації просто – знайшов російський магазин, у якому можна купити гречку й інші звичніші для нас продукти. Так з того часу і понині готую собі сам.

Коли приїхали, вміли куховарити?

Хіба найпростіше – підсмажити яєчню чи щось у тому роді. Але за кілька місяців пристосувався. Усе, що для мене їстівне, можу приготувати самотужки. Скажімо, можу зробити рис із грибами, салат, биточки чи котлети. Можу зварити й бульйон. Але з цим складніше, бо американці його не готують і важко купити інгредієнти. Супами наїдаюся, коли приїжджаю додому. Тато з мамою можуть і борщику приготувати, і ще якісь делікатеси.

У командах спільні сніданки, обіди чи вечері не практикуються?

Тільки на виїздах. Знаю, що хлопці, буває, збираються разом у вихідні, але мене поки це не цікавить. Волію відпочивати вдома. Може, трохи подорожував би, але без машини там кудись дістатися важко. Виходити і щось дивитися навмання немає сенсу. Треба знати, куди ідеш. У них усе дуже розкидано. Подобається, що в тих містах, де я грав, чистіше у порівнянні з Києвом повітря. Там багато лісів.

Інший рівень

За цих півтора роки ви змінилися ментально?

Трохи є. Погляди на життя стали іншими. Побачив, що розумні хлопці можуть одночасно навчатися в університеті і добре грати в хокей. Там люди з юного віку далекоглядніші. Думають про своє майбутнє. У нас такого немає. В нас якщо ти спортсмен, то цим уся діяльність й обмежується.

Ви теж задумалися над тим, щоб отримати в США освіту?

Не виключаю, якщо матиму цікаву з хокейної точки зору пропозицію. Коли при цьому навчання буде безкоштовним або дешевим, то чому б і ні. Проте в університет, у якому слабка хокейна команда, не піду. Власне, National Collegiate Development Conference (NCDC) – теж університетська ліга. Їй лише три роки. Вона створена тому, що бракувало юніорських ліг, у яких би поміщалися всі бажаючі грати. NCDC розвивається, наступного року там має з’явитися одна нова команда. Як на мене, то непоганий для старту варіант.

Нещодавно ви змінили команду – перейшли із «South Shore Kings» у «Utica Jr. Comets». Чому?

«South Shore Kings» розпочав сезон непогано, після перших десяти матчів ми йшли у середині таблиці. Але потім трапився спад і тренер почав постійно змінювати гравців. Почалися непорозуміння – особистісні й тактичні. Ми мали затяжну програшну серію, тож коли тренер дізнався, що я від’їжджаю в збірну, мене обміняли на найкращого нападника «Ютіки». Але я дуже радий, що цей трейд відбувся, бо за той час, поки був в Україні, «Соуз Шор» виграв тільки один матч із восьми. Думаю, залишся я, після повернення одначе шукав би іншу команду. А «Ютіка» бореться за місце в зоні плей-оф. Мене тішить, що в цій команді є азарт, що вона має бажання грати і вигравати. Також приємно вразило, коли в одному з перших матчів за «Ютіку» тренер залетів у роздягальню з великими емоціями і почав нас заводити. 

dsc_0223Солодка мить перемоги

У NCDC проблем з грою оборонців немає?

Ні. Але оскільки американський хокей дуже швидкий, захисники, буває, викидають по борту. Проте навіть я, центральний нападник, розумію, що ліпше так, ніж втрата. Крім того, в цій лізі оборонці вміють кидати по воротах, думають на майданчику. То інший рівень, тут готові до дорослого хокею гравці.

Андрій Срюбко, під керівництвом якого ви грали в національній збірній, якраз згадував про школу виживання в нижчих хокейних лігах США, яку довелося пережити йому. Про те, як довелося жорстоко битися в прямому розумінні.

В Андрія Васильовича відповідні габарити і його вочевидь для того й брали. А в нашій лізі грають за університетськими правилами, які забороняють бійки. За сутички – миттєво матч-штраф. Думаю, це нормально, бо в інших лігах США хлопцям іноді просто «зносить дах». Б’ються деколи по три рази за матч, тоді як в українській дорослій лізі кожна бійка – явище надзвичайне, про яке говорять усі. В окремих американських лігах то буденність. Просто їдуть одне попри одного, домовляються і починають молотитися. Наскільки я розумію, Срюбко грав у схожому середовищі й іншого виходу не мав.

Тільки як українець

Вам більше до душі північноамериканський чи європейський хокей?

Важко сказати однозначно. В США набагато менше часу на прийняття рішень. Я звик грати в пас, тоді як в Америці іноді доводиться закидати в зону. Бачу, що вбігає мій крайній і волію закинути, ніж очікувати, поки вдарять. Коли в такій коробці всі несуться, то краще зіграти від простого, ніж мудрувати. Можливо, це допоможе в майбутньому.

Де ви бачите те майбутнє?

Про драфт я вже не думаю, хоча про НХЛ мрію. Взагалі, хотілося б пограти на високому рівні. Може, для початку було б добре закріпитися в AHL чи в одній із нижчих ліг. Також подобаються майже всі європейські чемпіонати – швейцарський, шведський, фінський, чеський, німецький, австрійський. Та навіть французький. Там теж всі грають у пас, всі думають, голова піднята. В такий хокей хотілося б пограти. Але туди ще треба потрапити.

А якби виник варіант із Росією?

Не зарікаюся, що ніколи туди не поїду, але змінювати паспорта, щоб не вважатися там легіонером, не буду точно. Якщо десь виступатиму, то тільки як українець. І хочу завжди виступати за нашу збірну.

dsc_0012Дмитро очікує нового виклику в національну збірну

Ви – один з небагатьох українських збірників, хто вільно володіє українською.

Українською спілкувалася моя нині покійна прабабуся. Ми жили через дорогу і бачилися щодня. Та й батьки і бабуся з дідусем по маминій лінії теж постійно балакають нашою мовою. В школі я теж до вчителів не говорив російською. Вважав то неповагою.

Партнери за командою у США запитують вас про Україну?

Так. Правда, я особливо їм мізків не забиваю. Кажу, що в нас у Києві класно, а інші міста знаю погано. То дійсно так. Крім того, прохають, щоб навчив якихось українських слів. Як правило, просять сказати якісь матюки. Та я навчаю чомусь пристойному. Один хлопець засвоїв десять слів – шолом, майка, рукавиці, ключка тощо. То білоруси і росіяни відразу вчать матюків.

Дмитре, торік ви вже встигли дебютувати в складі національної збірної України. Які враження?

Коли їхав, то знав, що таке працювати під керівництвом тренера Срюбка. Розумів, що буде важко, ще коли дізнався, що збори розпочинаються за місяць до чемпіонату світу. Фізичні навантаження справді були ще ті. По 20 кіл після тренувань я ще не бігав ніколи. Звісно, не кожен день, але все ж, коли стільки пробігаєш, то не дуже хочеться робити ще щось.

Втім, то специфіка. Було приємно отримати запрошення в національну збірну. Некомфортно серед дорослих почувався лише в перший день. Але я там майже всіх знав, тому знайшов спільну мову швидко. На льоду Срюбко вимагав від нас діяти в простому американському стилі. Тому прилаштуватися мені було легше, ніж дорослим гравцям, які в такий хокей не грали. Так, на самому чемпіонаті світу грав небагато, по п’ять-шість, іноді сім змін, але то був безцінний досвід. Я й так розумів, що відразу в ланці з Андрієм Міхновим мене ніхто не поставить. Сподіваюся, що цьогоріч мене теж запросять. Прагнутиму провести сильну другу половину сезону за клуб, щоб тренери збірної звернули на мене увагу.

Іван Вербицький, «Главком»

  

Коментарі — 0

Авторизуйтесь , щоб додавати коментарі
Іде завантаження...
Показати більше коментарів
Дата публікації новини: