«Підвішували та обливали кип’ятком». Парамедик із Вінниччини розповіла про полон окупантів 

Ірина Стогній – одна із 108 жінок, яких 17 жовтня Україна повернула додому з російського полону. Вона – військовослужбовиця з 56-ї бригади 23 батальйону. 14 квітня Ірина разом з побратимами потрапила в полон, пише «Вінниця.info».

Молода жінка родом з села Крищинці Тульчинського району, на Вінниччині. У 2015 році Ірина підписала контракт зі Збройними Силами України. Згодом пройшла навчання за стандартами НАТО і стала старшим бойовим медиком роти. На війні зустріла коханого чоловіка, з яким обвінчались прямо на передовій у 2017 році. Під час повномасштабної війни рятувала поранених в Маріуполі. 

«Я спочатку була в Маріуполі. Коли нас взяли у полон – ми прощалися із життям. Лежали лицем в землю, під дулом автомата. Все життя перед очима пройшло. Мене повозили добряче, пів Росії об’їздила. Потім вночі нас відвезли в Оленівку, там годували більш-менш. Хлопців годували не так як нас – раз в день, а нас – три рази в день», – розповіла парамедик.

Таганрог  

Через чотири дні Ірину відвезли в Таганрог, Ростовська область в СІЗО. А там вже було просто пекло. Там були наші хлопці і дівчата. 

«Можна сказати, що я ніби побула у самого диявола в полоні. Мене допитували. Так як я старший парамедик, вони думали, що ми знущалися над їхніми полоненими. Найбільше страждали медики і хлопці. Коли я була в Оленівці чотири дні до мене приводили двох полонених поранених ДНР-івців. Про мене сказали ніби я цих ДНР-івців поранених допитувала. От і почалося пекло… Нас і на землю кидали, і ногами били… Старлєй там один був, якщо чесно і згадувати не хочеться… Коли ми просили про медичну допомогу, то давали таблетку і після того, як дали таблетку через годину приходили і починали більше бити, щоб більше не просили. Якщо хтось був поранений, то вони деяким допомагали піти на той світ швидше. Над ними знущались. Пальці в рани сунули. В кого відірвана кінцівка була, катували. І дівчат… о Боже, важко сказати... Те, що в них катівня була і підвішували, кип’ятком обливали і все було...», – каже парамедик. 

Годували полонених жахливо. Чай – вода зафарбована, юшка якась. Ввечері було стабільно - або котлета рибна або риба смажена. Оце мабуть не давало померти з голоду. Засобів гігієни не видавали. Туалетний папір – маленький рулон на чотири людини. Потім бранців перевезли в Білгородську область у Валуйки. Там були 3,5 місяці. Там трішки краще ставлення було. 

Валуйки  

«Краще годували, але морально вбивали. Розповідали, що Україні ми не потрібні. Нам включали пропагандистські новини на 20 хвилин і показували, що Україна захоплена, що уже немає там тих і тих областей, що їхнє все. На пів години виводили на вулицю. Бо коли ми були в Таганрозі, нас навіть на вулицю не виводили. Нас почали приводити у порядок, і годувати краще. М'ясо було і котлети рибні і риба смажена. Медичну діагностику проводили – аналізи брали крові та сечі і флюорографію проходили. Але нас заганяли в кімнату і змушували для своїх пропагандистських роликів сказати все, що вони там написали. Попереду стоять чотири люди із автоматами і якби напроти камера. Дивись в камеру, вони зрозуміли, коли дивишся в бік то видно, як читаєш, а робили так ніби це ти сама говориш. І перед тим як знімати вони проводять серйозну бесіду – по легенях, ребрах, нирках та ногах б’ють, а знімають по груди, де не видно цих побоїв...», – повідомила Ірина. 
 
Бажання повернутися до рідних в Україну допомагало вижити. Кожен знав, що вдома діти, батьки та рідні, вони чекають. І заради них повинна все витерпіти і повернутися. Помирати на чужині не хотілося, каже парамекдик.

Змушували нас співати це гімно їхнє, ми так називали гімн, ми голоси понадривали. Бо якщо ти тихо співаєш, вони по нирках били. Але віра в те, що ти повинна повернутися, давала сили не здаватися.

Курська область

«Потім нас знову в літак посадили і повезли в Курську область в іншу колонію. Там уже дуже ситно годували і супи наваристі і м'ясо, свинина та яловичина. Місяць ми там просиділи. Там почали змушувати російське громадянство прийняти. Деякі в нас перейшли. Сім осіб прийняли російське громадянство, але в результаті вони залишились в Росії, і далі їздять в СІЗО та по колоніях. Там теж нас змушували постійно співати їхні пісні і вчити вірші. О шостій ранку ми прокидались під їх гімн, змушували співати його бувало аж по 15 раз. Потім – зарядка, о 7-й – сніданок, а потім – перевірка. Далі вони читали лекції про нацизм. О 10-й ранку знову зарядка – по 200 разів присідати 100 разів відтискатися. Потім обід, книги читали і переказували, що ми прочитали. О 22-й – «відбій». І так жили місяць. Потім нас знову посадили в літак і повезли знову в той самий Таганрог. На щастя, ми там були недовго», – каже Ірина Стогній. 

Після полону Ірина мріє «відремонтуватися»: привести себе до ладу, полікуватися.

«Багато хто з нас потребує і психологічної підтримки. Ми зараз проходимо медичний огляд. Може комусь потрібна буде операція, допомога. А потім нас повезуть на реабілітацію. Я повернусь додому. В мами рак. Мій чоловік – у полоні. Б’ю на сполох щоб і його почали витягувати з того пекла. Роблю все можливе. Ми свою Україну захистимо. Якщо буде потрібно, я завжди готова знову стати в стрій. Але зараз просто хочу побути з мамою», – каже Стогній. 

У дівчат-медиків, які зараз на передовій, є потреба у дорожніх сумках та павербанках, якщо маєте можливість допомогти, рахунок для підтримки: 5375411200897481 

Нагадаємо, 17 жовтня під час великого обміну Україна повернула додому 108 військових та цивільних жінок, що перебували в російському полоні.