Світова преса ламає голову над епохальним питанням: хто стане наступним господарем Кремля?
Практично щодня в світовому інформаційному просторі з’являються повідомлення про поганий стан здоров’я Володимира Путіна. Із останнього – вже аж надто конспірологічна новина, що президент країни-агресора перебуває у стані деструктивної коми після невдалої операції. Мовляв, путінське оточення, тримає всіх в невіданні, доки не визначиться наступник президента РФ, а поки що на публіці з’являтиметься замість Путіна… його двійник.
Відкинувши зайву конспірологію, слід визнати: хворобливий стан кремлівського диктатора дійсно спричинив справжній віртуальний кастинг ймовірних претендентів йому на заміну. При чому роблять це не лише політичні емігранти з російської опозиції, перемиваючи всі кісточки фаворитам. До «виборів» наступного царя приєднались популярні західні таблоїди, із посиланнями на власні гарячі інсайди вони прогнозують «палацовий переворот» у кремлівському дворі. Темі погіршення путінського здоров’я та його наслідкам присвячені й матеріали солідних видань, де прогнозується «вакуум влади після Путіна» і публікуються висновки відомих кремленелогів про підготовку російської еліти до швидкого відходу диктатора від справ.
«Главком» проаналізував усі ці публікації і склав список десятьох можливих наступників Путіна. Вони представляють інтереси різних кремлівських башт. Що важливо, практично всі ці ймовірні наступники належать до так званих яструбів із більшим або меншим ступенем агресивності.
Протистояння головних «яструбів»
Коли колишній друг господаря Кремля, а нині опальний російський мільярдер Сергій Пугачов назвав найімовірнішим наступником Путіна секретаря Радбезу Росії Миколу Патрушева, обізнані люди навряд чи здивувалися. Адже Патрушев є давнім путінським соратником спочатку по ленінградському КДБ, а потім – по центральному офісу ФСБ на московській Луб’янці. Після призначення Путіна прем’єром РФ у 1999-му він став його наступником на посаді директора головної російської спецслужби, просидівши в цьому кріслі рекордні дев’ять років (тепер цей рекорд вже перевершив наступник Патрушева, його одноліток і ще один пітерський товариш – очільник ФСБ РФ з 2008 року Олександр Бортніков). Між іншим, першими, кого кремлівський диктатор проінформував про намір розпочати повномасштабну війну проти України, були саме Патрушев і Бортніков.
Чинний секретар російського Радбезу є не просто давнім поплічником Путіна та його найближчою довіреною особою під час російсько-української війни. Він ідеологічно близький своєму шефу з усіма цими «денацифікаціями», «загрозами біолабораторій», теоріями змови США проти Росії та рештою прикладів подібної маячні. Одним словом, чільний «яструб» серед інших «яструбів». Разом з тим саме Патрушев раптом став натягувати на себе маску «голуба». За його словами, Росія зацікавлена у якнайшвидшому досягненні політико-дипломатичних домовленостей з Україною, які б дозволили припинити «конфлікт», але, мовляв, у всьому винний Захід, який «хоче чинити тиск на Москву». Раніше подібні заяви лунали або безпосередньо з Кремля, або з російського МЗС, але аж ніяк не з вуст секретаря дорадчого путінського органу – Ради безпеки РФ.
Західні ЗМІ стверджують, що Патрушев може бути наступником Путіна лише в разі фізичної недієздатності останнього. Російський політичний аналітик Валерій Соловей (чиї прогнози, щоправда, не завжди збуваються) взагалі вважає таке можливе наступництво колективним, коли Патрушев очолить «нове політбюро» на базі Держради РФ, яке в разі загострення проблем зі здоров’ям диктатора тимчасово перейме на себе його президентські повноваження. Проте якраз слово «тимчасово» превалює в характеристиках Патрушева в ролі ймовірного майбутнього керівника Росії. Чому? Головна проблема – його вік, адже він старший самого Путіна, йому в липні виповниться 71 рік.
Також серед патрушевських мінусів – абсолютна невпізнаваність серед росіян, такий собі Костянтин Черненко нового розливу. Єдиною опорою Патрушева є ФСБ, з якою він зберігає зв’язок переважно за посередництва Бортнікова, бо старі прямі контакти втратив, при цьому Луб’янці вже виписаний хазяїном Кремля наганяй. Так, у травні Путін позбавив ФСБ будь-якої ролі в розвідці та плануванні війни проти України та передав ці функції військовій розвідці ГРУ. Саме тій структурі, яка перебуває під началом основного конкурента Патрушева серед головних «яструбів» – Сергія Шойгу.
Сергій Шойгу – другий за рейтингом політик після президента РФ (фото з відкритих джерел)" width="930" height="634" itemprop="image" class="zoomik_img" />
Міністр оборони РФ, на відміну від свого візаві в кулуарній боротьбі силовиків, має у Росії другий рейтинг після самого Путіна. Шойгу відомий всій країні не так своїми воєнними злочинами, як спільними фотосесіями на відпочинку з диктатором. Це мало показувати на особливу близькість та довіру керманичів країни. Водночас конкуренти з Луб’янки не сплять та постійно кладуть на путінський стіл компромат на Шойгу. Тепер у його пасиві – величезні втрати російських військових в Україні, рекордні з часів Другої світової війни.
Натомість в активі міністра оборони весь наявний ресурс не лише армії, а й МНС, яке той очолював ще за президента Бориса Єльцина. Він дійсно має велику популярність серед мільйонів російських імперіалістів. Хоча ті, підкреслимо, хочуть бачити майбутнім лідером Росії етнічного росіянина, а не якогось тувинця Шойгу. Між іншим, аналогічна електоральна амбівалентність російських громадян стосується і глави Чечні Рамзана Кадирова: він хоч і популярний медійний персонаж, але геть не «свій в дошку». І Шойгу, і Кадиров явно не дотягують до масштабу Сталіна, скоріше, їхня межа – це образ нового Берії, якого всі в сталінському оточенні боялися і з яким після смерті свого вождя першим і розібралися.
Конкуренція ексохоронців
Окремо в кастингу путінських наступників присутні його колишні бодігарди, один з яких виріс в його головного «опричника». Йдеться про грозу всієї російської опозиції, директора Росгвардії Віктора Золотова (до слова, саме під його офіційною орудою перебуває так звана «особиста гвардія Кадирова»). Золотов особливо прославився викликом Олексія Навального на дуель та обіцянкою зробити із нього «хорошу соковиту відбивну». Показово, що після цього не дуже вдалого досвіду заочних публічних дебатів Золотов припинив подібну практику, заліг на дно, але місце у найближчому оточенні Путіна зберіг.
Люди, які близько знають главу Росгвардії, називають його жорстоким, потайливим і готовим на все заради досягнення поставленої мети. Одним словом, справжній КДБіст. З іншого боку, його колишній шеф, екскерівник Служби безпеки президента РФ Бориса Єльцина Олександр Коржаков (той самий, зі спільного фото виступу Єльцина на танку перед Білим домом у Москві в серпні 1991-го) дав вкрай неприємну характеристику: «Золотов раніше був олігофреном, а зараз імбецил».
Невисокими інтелектуальними здібностями відзначається й інший конкурент у ніші колишніх путінських охоронців – ексзаступник Золотова в Службі безпеки президента РФ, нинішній губернатор Тульської області Олексій Дюмін. Його справжню біографію ніхто толком не знає, бо «через свою близькість до Путіна він завжди був під секреткою». Відомий Дюмін тим, що у 2014 році його направили до міноборони РФ командувати Силами спецоперацій, де він брав активну участь в російській окупації Криму і нібито особисто вивіз тоді з півострова утікача Віктора Януковича. А також своєю особливою роллю хокейного воротаря, який красиво пропускає шайби особисто від «голеадора» Путіна.
На відміну від Золотова, під чиїм началом – тисячі «неоопричників» з Росгвардії, у Дюміна жодного силового ресурсу немає. Єдиним його плюсом вважається «близькість до тіла вождя», що може посилити аналогічний актив Золотова в разі їхньої спільної змови. Вони обидва, в теорії, змогли б влаштувати в Москві «палацовий переворот», проте на практиці, скоріше, побояться це зробити та взагалі будуть діяти роз’єднано. В інтерв’ю «Главкому» російський історик Дмитро Хмельницький зазначив: Золотов почне боротьбу за влади тільки у випадку смерті Путіна. Головна сутичка, на думку історика, між вищезгаданим Патрушевим, главою Слідкому РФ Миколою Бастрикіним та іншими впливовими силовиками.
Клоунада клонів
У списку можливих наступників Путіна на перших ролях залишається фігурувати позірниий «яструб» останнього часу, заступник голови Радбезу РФ Дмитро Медведєв. Але, схоже, робиться це переважно за інерцією, пам’ятаючи про вдале виконання цим персонажем ролі путінського наступника на посаді президента Росії у 2008-2012 роках. Справа в тому, що Медведєв своїм переродженням в ледь не нового ідеолога всіх імперіалістичних скрєп «русского міра», схоже, хоче банально сподобатися своєму вічному начальнику, щоб не бути остаточно списаним в утиль.
При цьому відставлений Путіним з прем’єрського крісла політик виступає відвертим путінським клоном, над яким, як вічний дамоклів меч, висить глобальний антирейтинг, спровокований гучним розслідуванням команди Навального «Він вам не Дімон». Крім цього, в пасиві Медведєва – комічний імідж політика, який при будь-які нагоді поринає у сон, відсутність власної команди, яка давно розбіглася. Її спільний псевдоліберальний імідж назавжди перекреслений великою літерою Z, яку нині шкрябає Медвєдєв у своїх дописах.
Жодних реальних ресурсів замінити Путіна на найвищому в Росії посту немає також й в іншого мешканця «клоунської вежі Кремля» – спікера російської Держдуми В’ячеслава Володіна, чия актуальна риторика наскільки агресивна, настільки ж і вторинна. Він, як і Медведєв, словами та навіть зовнішньо намагається копіювати кремлівського диктатора, але виходить здебільшого смішно.
Власне, обидва лідера партії влади «Єдина Росія» (Медведєв її офіційний лідер, а Володін – член бюро Вищої ради партії) свідомо перетворилися з поважних політиків на справжніх придворних блазнів, зайнявши вакансію, звільнену після смерті одіозного Жириновського. Тому вони можуть сподіватися лише на те, що раптом карта вдало ляже і когось із них доля або ж інтриги впливовіших гравців винесуть на кремлівський трон. Приміром, виграв же якось кулуарну битву після смерті Сталіна Микита Хрущов, котрий в сталінському оточенні мав багаторічну репутацію клоуна. По суті, така ж «випадковість» винесла на вершину владі й Леоніда Брежнєва.
Апаратна зміна
Ось хто не покладається на долю, так це перший заступник глави Адміністрації президента РФ Сергій Кирієнко. У нього, як чільного представника тоталітарної секти «методологів», все розписано схемами, блоками, фігурками і функціональними зв'язками між ними за допомогою стрілок. У принципі, такий же підхід, судячи з псевдонаукових робіт та намальованих «нооскопних» схем, застосовується і його безпосереднім шефом, главою путінської адміністрації Антоном Вайно.
Але менше з тим, не Вайно, а саме Кирієнка наразі називають «віцекоролем Донбасу» через його наближеність до Путіна в питаннях окупованої частини України в цілому, та ОРДЛО зокрема. І саме людьми Кирієнка були заповнені спеціально звільнені вакансії в «уряді ДНР». Тобто цей призабутий багатьма з часів дефолту 1998 року колишній прем’єр РФ на прізвисько Кіндер-сюрприз роками гартувався в апаратних нетрях і ось сплив у потрібний момент. Тільки тепер не в образі ліберала та соратника Бориса Нємцова, а з іміджем лютого рашиста, котрий роздає вказівки на окупованих територіях.
Разом із Кирієнком в окуповані Росією українські міста весь час приїздить ще один претендент на наступництво – Андрій Турчак. Цього першого заступника Ради Федерації Федеральних Зборів РФ та одночасно секретаря Генеральної ради партії «Єдина Росія» всерйоз розглядають на кремлівський трон окремі російські опозиціонери, яким вдалося втекти з Росії. Справді, Турчак є еталонним представником нової апаратної зміни путінського режиму, таким собі безпринципним кар’єристом із маніакальною жадобою наживи та влади. Втім, судячи з усього, Кирієнку Турчак не конкурент, а поки що молодший партнер.
Стосовно ж самого вже немолодого «комсомольського кіндер-сюрприза», який останню п’ятирічку повністю контролював виконання путінської внутрішньої політики, витіснивши з цього поля згаданого Володіна, то його аналітики реально записують в шортлист головних претендентів на місце нового хазяїна Кремля. Наприклад, відомий російський політичний оглядач Аркадій Дубнов називає Кирієнка кандидатом №1 на роль наступника. А головний його ресурс – якраз розгалужена у російській владі мережа секти «методологів», в чиєму середовищі, між іншим, були першими докладно розроблені ідеологеми «русского міра».
Хто на роль «нового Горбачова»
До певної міри, Кирієнка цілком можна було б вважати «Михайлом Горбачовим наших днів», якби не одне «але»: для цього йому треба було залишатися на реформаторських засадах, а не стрімко «перевзуватися» в ретрограда-шовініста та шанувальника репресій. Загалом еволюція путінської вертикалі призвела до повного видавлювання з російської влади будь-кого з прозахідних реформаторів – всі вони зараз перебувають або закордоном, або під тиском силовиків всередині РФ.
Тому вибирати «нових Горбачових» можна лише з тих, хто не сильно замазаний в нинішній російській Z-істерії та попри потрапляння в західні санкційні списки все ж намагається дистанціюватися від ганебної історії зі «спецоперацією». І в цій ніші намагаються закріпитися двоє: мер Москви Сергій Собянін та російський прем’єр Михайло Мішустін.
Вважається, що московський градоначальник Собянін входить у п’ятірку тих російських топпосадовців, хто регулярно спілкується із Путіним без свідків. Крім нього, це вищеназвані Патрушев, Золотов, Медведєв та Кирієнко. Окрема заслуга Собяніна в очах великої частини простих москвичів – це відсутність форсування в Москві призову столичних жителів для відправки на українські фронти та утримання міської влади від зловживання рашистською символікою Z та V скрізь і всюди, як зараз прийнято практично у всіх російських містах. Хоча він таки був змушений нещодавно підписувати «декларацію про співпрацю» із ватажками «ЛНР». Мер Москви володіє доволі високими рейтингами популярності у всій Росії та реноме «міцного господарника», оголошуючи всілякі програми підтримки співробітників іноземних компаній, які зупинили свою діяльність в Москві.
Натомість прем’єр Мішустін також грається із суто господарськими здобутками, не вступаючи в зайві дискусії щодо путінської «спецоперації». Плюс у нього є одна залізобетонна перевага над усіма можливими претендентами на головний кабінет в Кремлі: за російською конституцією, в разі смерті президента РФ або іншої неспроможності виконувати свої обов’язки виконання його повноважень переходить до голови уряду. У нашому випадку – до Мішустіна. При цьому він поки явно перемагає Собяніна у змаганні на роль «нового Горбачова», Мішустін навіть схожий на Михайла Сергійовича зачіскою. Втім, якщо без жартів, така прем’єрська перевага триватиме до найближчої постсанкційної економічної кризи в Росії, яка вже розпочалася. А за економіку завжди відповідає в РФ саме прем’єр.
Щоправда, рахувати своїх курчат доведеться усім без винятків учасникам нинішнього Топ-10 найімовірніших наступників Путіна. Осінь стрімко наближається до кожного з них.
Олег Поліщук, для «Главкома»
Коментарі — 0