Про спокуси спрощення в соціологічних опитуваннях

Бурхливий інформаційний резонанс викликали дані нещодавнього опитування Фонду «Демократичні ініціативи» і Київського міжнародного інституту соціології (КМІС) про те, що 78% українців вважають Президента Зеленського відповідальним за корупцією в Кабміні і у військових адміністраціях.

Ось прочитає таку інформацію якійсь західний журналіст чи політик і швидко дійде до висновку, що Україна на порозі політичної кризи, що в Україні треба негайно міняти владу. Яка там війна, негайно треба обирати нового Президента, якщо українці так до нього ставляться. Але потім той же західний журналіст чи політик побачить іншу інформацію від тих самих соціологічних структур, що Президенту Зеленському довіряють близько 80% українців (за даними того ж КМІС і опитування Центру Разумкова на початку липня 2023 р.). І виникнуть питання: Яким даним більше довіряти? Як пояснити цей парадокс?

Насправді пояснення є, і навіть не одне.

По-перше, проявляється традиційна амбівалентність (неоднозначність, суперечливість) думок багатьох наших співгромадян (заради справедливості зазначу, що подібна ситуація проявляється і в багатьох інших країнах). Це давно відомий феномен. Українці, наприклад, традиційно не довіряють політичним партіям. Абстрактно не довіряють, партіям взагалі. Але коли відбуваються вибори, то ті самі люди голосують за конкретні політичні партії. У випадку з опитуванням Фонду «Демократичні ініціативи» і КМІС проявляється схожа ситуація. Коли запитали про абстрактну відповідальність Президента за корупцію в органах державної влади, то отримали очікувану відповідь. Чому очікувану відповідь? Тому що більшість українців вважають, що Президент України є головним начальником в країні і він відповідає за все – від зовнішньої політики і безпеки до корупції і соціальних проблем. Запитали про відповідальність за корупцію, звісно, він і за це відповідає. Але коли йдеться про ставлення (довіру) українців до Президента Зеленського в цілому, то на перший план виходить його діяльність як Верховного Головнокомандуючого, його зовнішньополітична активність і діяльність щодо організації спротиву російській навалі. І саме це обумовлює такий високий рівень довіри до нього, безпрецедентний за весь час незалежної України.

По-друге, на жаль, є проблема і з формою запитання, відповідь на яке викликала такий великий резонанс. В запитанні говориться про «пряму відповідальність Президента за корупцію в уряді і військових адміністраціях». Але відповідальність буває різною – політичною, правовою, кримінальною, моральною, тощо. А тут йдеться про абстрактну «пряму відповідальність», яку можна тлумачити дуже по різному. І вже тлумачать дуже по різному. Саме тому довелось виправдовуватись представникам КМІС. Вони заявили, що «багато інтерпретаторів ототожнили «відповідальність» із «причетністю до корупції», хоча це не так». А чому таке ототожнення з’явилося? Тому що поняття «відповідальності за корупцією» в цьому опитуванні було розмитим і абстрактним.

Це або методична помилка, або відверта політична заангажованість, або намагання схопити інформаційно-політичний хайп на цілеспрямованій концентрації уваги на питанні особистої відповідальності Президента за прояви корупції в органах державної влади. Можливо проявився і «експертний популізм» – спрощення методики дослідження і експертної оцінки заради того самого інформаційно-політичного хайпу. Але тема корупції (особливо в умовах війни) занадто відповідальна, щоб ставитись до неї зі спрощенням.

І якщо соціологи запитують про відповідальність Президента, то варто б і самим думати про свою відповідальність. Хотіли привернути увагу до проблеми корупції, а по факту спровокували внутрішній раздрай і відвертий срач (вибачте за цей неполіткоректний термін). А ще і дали псевдофактологічні аргументи для закордонних політиків, які виступають проти надання Україні військової і макроекономічної допомоги з боку країн Заходу. Це я про запитання, що «військова допомога Україні має надаватися закордонними партнерами за умови ефективної боротьби з корупцією». Нібито правильна постановка питання. Це ж буде стимулювати українську владу до боротьби з корупцією. Але поняття «ефективної боротьби з корупцією» можна також тлумачити дуже суб’єктивно. На жаль, одномоментної і швидкої перемоги над корупцією не буде. Це просто не можливо, хто б не був Президентом України. Занадто масштабна і складна проблема. А оскільки швидкого і однозначного результату в боротьбі з корупцією не буде, то противники військової і макроекономічної допомоги Україні, можуть посилатися і на результати цього опитування як на аргумент щодо припинення допомоги нашій країні. А припинення такої підтримки – це прямий шлях до нашої поразки у війні проти Росії. Ось так благі наміри можуть створити нам великі проблеми.

Питання не в тому – можна чи не можна критикувати владу під час війни. Критикувати можна і треба, але не взагалі, а конкретні державні інституції і посадові особи за конкретні порушення і зловживання.

Щодо поняття «відповідальності за корупцією» то воно в контексті зазначеного дослідження є некоректним і в методичному (науково-дослідницькому), і в політичному і в правовому сенсі. Якщо хотіли запити про Президента, то треба було питати про ефективність конкретних антикорупційних дій Президента, а ще краще – різних гілок влади, і різних правоохоронних органів, зокрема і антикорупційних інституцій. Казати, що у всіх проблемах боротьби з корупцією винний лише Президент було б величезним і некоректним спрощенням. До речі, це було б повторенням помилок і самого Зеленського. Він також думав, що для успішної боротьби з корупцією достатньо поміняти керівника держави, а старих політиків і урядовців замінити новими. Але дуже швидко виявилось, що цього недостатньо.

Коли говорять про відсутність боротьби з корупцією, то часто густо мають на увазі відсутність судових вироків по гучним антикорупційним справам. Перші резонансні справи НАБУ і досі в суді, зараз вже в Антикорупційному суді, і тривають вони вже років п’ять. Почалась ця епопея ще при Порошенко. Продовжується і при Зеленському. Саме затягування цих справ свідчить про те, що одна з головних проблем зараз – у вадах нашої судової і процесуальної системи, а не у відсутності політичної волі у Президента для боротьби з корупцією. Нагадаю, що коли Зеленський вступав у протистояння з Конституційним судом, саме захищаючи основні засади антикорупційної політики, то йому закидали втручання в діяльність незалежної судової системи. Також нагадую, що саме при президентстві Зеленського відновили і кримінальну статтю за незаконне збагачення, яку скасував Конституційний суд з подачі народних депутатів (з різних фракцій) попереднього скликання парламенту. Очевидно, що і зараз Президент Зеленський щиро прагне активізувати боротьбу з корупцією (про що свідчить ціла низка його кадрових і політичних рішень), хоча сам він з об’єктивних причин зосереджений на питаннях оборонної і зовнішньої політики.

Але, на жаль, спрощене ставлення до боротьби з корупцією є характерним не тільки для деяких експертів, а й для влади. Масштабну корупцію не подолаєш точковими резонансними діями – гучними обшуками і затриманнями, і навіть посиленням відповідальності за корупцію. Без якісних змін у судовій системі і процесуальному законодавстві ми ще не швидко дочекаємось судових вироків по гучним антикорупційним справам. Ставка на зовнішні і медійні ефекти в боротьбі з корупцією – це теж популізм, яким страждають і влада і навіть антикорупційні інституції. Справа Коломойського безумовно є важливою, але розслідувати треба не тільки корупційні кейси з минулого, а перш за все типові і системні корупційні зловживання в процесі державних закупівель, в роботі митниці і фіскального відомства (особливо з податковими накладними), які відбуваються зараз під час війни. Потрібна системна антикорупційна політика, обов’язковими елементами якої є декларування доходів і витрат політиків і чиновників, сприяння роботі антикорупційних інституцій (без штучних змагань з боку СБУ), кадрове оновлення судової системи, її очищення від носіїв корупційних практик і кругової поруки. Певні кроки в цьому напрямі вже зроблені. І вони вітаються нашими міжнародними партнерами. Проте зробити треба набагато більше.

В президентській команді мають зрозуміти, що в нинішній ситуації треба максимально посилити боротьбу з корупцією і постійно інформувати про це суспільство. А то, наприклад, про заарештованого керівника департаменту державних закупівель в Міноборони, який займався оборудками і з «яйцями по 17» і з літньо-зимовими куртками, в суспільстві майже не знають. До речі, не знаємо ми і те, як просувається розслідування цієї справи. Суспільство постійно треба інформувати про стан боротьби з корупцією. Якщо антикорупційна політика не стане одним з головних пріоритетів державної політики, то у нас неминуче виникнуть проблеми і у внутрішній політиці, і в європейській інтеграції.

І що не менш важливо, треба знайти оптимальний баланс між посиленням боротьби з корупцією і збереженням нашої внутрішньої національної консолідації в умовах нинішньої великої війни. Головний пріоритет – спротив російській навалі і звільнення окупованих територій. Все інше має буде підпорядковано цій меті, в тому числі і боротьба з корупцією.