Як Україна раптом стала донором безпеки для найбагатших країн світу

Є в цій історії один момент, який варто зафіксувати на початку, бо він визначає все інше. Коли 28 лютого США та Ізраїль почали операцію проти Ірану, мало хто в західних столицях думав, що через тиждень Вашингтон, Ер-Ріяд і Абу-Дабі будуть телефонувати до Києва з проханням про допомогу. А саме так і сталося. І це не благодійність – це холодний геополітичний розрахунок з обох боків.

Що відбувається? З першого дня бойових дій Іран відповідає на удари коаліції масованими атаками ракетами та дронами по всіх без винятку країнах Перської затоки – Бахрейну, Кувейту, Катару, ОАЕ, Саудівській Аравії, Оману, а також Йорданії та Іраку.

Вперше в історії всі держави Ради співробітництва Затоки опинилися під ударом одного й того самого актора протягом доби. Іранські «шахеди» влучали по нафтопереробних заводах Бахрейну, падали біля аеропорту Дубая, атакували штаб-квартиру Пʼятого флоту США у Джуффейрі.

Станом на 12 березня щонайменше вісім американських військовослужбовців загинули в регіоні, понад сто людей поранені тільки в ОАЕ, а Іран фактично заблокував Ормузьку протоку – ключовий маршрут глобальних поставок нафти й газу.

І ось у цих обставинах виявилася проста, але болюча для західної гордості річ. Перехоплення одного іранського дрона вартістю 20–50 тисяч доларів ракетою PAC-3 системи Patriot коштує кілька мільйонів. За два тижні на Близькому Сході витратили більше протиракет PAC-3, ніж виробляється за рік. Аналітики CSIS оцінили вартість перших ста годин операції для США у 3,7 мільярда доларів.

CNN називає цифру щонайменше 890 мільйонів на день. А Іран щодня продовжує запускати десятки дронів – бо вони дешеві, їх легко сховати, легко зібрати і запуск не потребує складної інфраструктури. Як влучно сформулювали аналітики: математика просто не на боці американців.

І тут зʼявляється Україна – країна, яка три з половиною роки живе під щоденними атаками тих самих «шахедів» і навчилася з ними боротися так, як не вміє ніхто у світі. Показник перехоплення – понад 80%. Причому не мільйонними ракетами, а дронами-перехоплювачами, які коштують на порядки менше. У лютому, за даними головнокомандувача ЗСУ Сирського, такі перехоплювачі знищили більшу частину збитих «шахедів» у районі Києва.

Але справа не лише в залізі – Україна створила цілу екосистему: акустичні сенсори, мережі ситуаційної обізнаності, засоби РЕБ, підготовлені бойові розрахунки, програмне забезпечення. Без усього цього самі по собі перехоплювачі, як зазначають навіть українські експерти, не настільки ефективні.

Саме тому запити з Близького Сходу посипалися одразу. Бахрейн, Емірати, Йорданія, Кувейт, Катар, Саудівська Аравія зверталися до офісу Зеленського вже в перші дні війни. 5 березня зателефонували американці. Загалом – 11 країн, включно з неназваними європейськими. Київ відреагував блискавично: наступного дня після американського запиту команда вже вилетіла.

Станом на 11 березня три групи – експерти, військові, інженери – працюють у Катарі, ОАЕ та Саудівській Аравії. Секретар РНБО Рустем Умєров прибув до Еміратів для переговорів про конкретні домовленості, далі – Саудівська Аравія. Окрема група забезпечує захист американських баз в Йорданії.

Тепер – навіщо це Україні. Тут кілька рівнів. Перший і найпрагматичніший: ракети для Patriot. Україна прямо ставить питання про передачу дефіцитних PAC-2 та PAC-3. Логіка залізна: якщо монархії Затоки стріляють мільйонними ракетами по дешевих дронах, нехай віддадуть ці ракети тому, хто збиває ними російську балістику, а натомість отримають українські перехоплювачі, для яких «шахеди» – саме та мішень, під яку вони створені.

Другий рівень – гроші та ринок. Найбагатші країни світу, яким прямо зараз загрожують іранські дрони, готові платити стільки, скільки потрібно. Українські виробники, за словами голови Ради виробників озброєнь Ігоря Федірка, здатні наростити виробництво до масштабів, що дозволяють, за його виразом, «завалити Аравійський півострів» перехоплювачами. Проблема була у фінансуванні – тепер вона, очевидно, вирішується.

Третій рівень – геополітичний. Країна, яку ще кілька років тому багато хто в регіоні сприймав як далеку та незрозумілу, тепер стає донором безпеки для американських баз і аравійських монархій. Для держав із традиційно проросійськими симпатіями це – момент переосмислення. Коли твоє небо захищають українці від іранських дронів, зібраних за участю Росії, геополітична картина світу перестає бути абстракцією.

Нарешті, четвертий рівень – і тут найцікавіша інтрига. Те, що Axios оприлюднив цього тижня, заслуговує на окремий абзац. У серпні 2025 року Зеленський особисто привіз Трампу пропозицію, яку українська команда оформила як бізнес-проєкт у стилістиці, зрозумілій хазяїну Білого дому: створення дронових хабів по всьому Близькому Сходу, виробництво мільйонів перехоплювачів, частина – на американських заводах, робочі місця, технологічне домінування, спільна вигода. Трамп доручив команді розібратися. Команда проігнорувала.

Один із чиновників, за свідченням Axios, охарактеризував це як типову «саморекламу Зеленського». Тепер, після загибелі американських солдатів і мільярдних витрат, анонімні джерела в адміністрації називають цю відмову одним із найбільших тактичних прорахунків усієї іранської кампанії. І доки офіційний drone deal із Києвом так і не підписаний, сини Трампа – Ерік та Дональд-молодший – вже вклалися в компанію Powerus, яка планує купувати українські дронові технології та продавати їх Пентагону. Бізнес є бізнес.

Чи є ризики? Безумовно. Відправка фахівців і техніки на Близький Схід означає мінус для власного фронту. Критики кажуть, що це розбазарювання золотих кадрів, і що краще запрошувати союзників навчатися в Україні.

Також кажуть, що без достатньої кількості операторів дрони-перехоплювачі можуть виявитися не настільки ефективними. Є й загроза неконтрольованого «вимивання» технологій. Усе це реальні виклики, і баланс між допомогою партнерам та власною обороноздатністю – рівняння, у якому ціна помилки вимірюється людськими життями.

Але стратегічна ставка Києва зрозуміла. Україна вперше за час великої війни може запропонувати світу не прохання, а послугу. Не «дайте нам зброю», а «ми допоможемо вам вижити, а ви допоможете нам». Це інший тип відносин. І якщо він буде конвертований у конкретні угоди, ракети та союзи – а не просто в гарні слова – це може стати одним із найважливіших дипломатичних здобутків України за всі роки війни.

Війна в Ірані багато чого змінила за два тижні. Зокрема – довела, що досвід, здобутий Україною ціною крові та руйнувань, має не лише моральну, а й цілком конкретну ринкову вартість. Світ це нарешті помітив. Тепер питання – чи вистачить нам майстерності, щоб цю вартість правильно реалізувати.