«День Д». Про що мовчать політичні лідери

В зовнішньо– і внутрішньополітичних аналізах важливо не лише те, що політики кажуть, а й те, про що вони мовчать.

Цей тиждень, тиждень 80-х роковин висадки союзників в Нормандії, так званого D-Day, приніс чисельні емоційні заяви з боку лідерів держав-переможців у Другій світовій війні, паралелі з війною Росії проти України, запевнення у відданості і готовності партнерів допомагати нашій державі до спільної перемоги над ворогом.

Символічною стала і відсутність представників РФ в Нормандії, які, напевно, надовго втратили право брати участь у відзначенні демократичного Заходу чергових річниць перемоги над фашистською Німеччиною. І що важливо, це сталося не тому, що Париж не спробував запросити, а тому, що реакція всіх інших на цю ідею була настільки одностайною, що вона відпала автоматично, як абсолютно неприйнятна.

Символічною була й присутність Президента України. Як данина не лише ролі українського народу у перемозі над фашизмом, а, перш за все, як визнання ролі нашої держави у боротьбі з сучасним фашизмом 21-го століття, російським.

Але, що не прозвучало – можливість, хоча б абстрактна і невизначена як в просторі, так і часі, з «висадки» багатонаціональних «союзних військ», хоча б у форматі інструкторів чи військово-технічного персоналу, на території України для допомоги у війні з агресором. А паралелі з операцією на побережжі Нормандії в 1944 році, яка стала вагомим кроком до перемоги, так напрошувалися. І доволі послідовна позиція Парижа з цього приводу, його різка реакція на залякування Москви, його робота з союзниками і підтримка деякими з них давали певні підстави для очікувань.

Що ж, останні дні перед європейськими виборами, напевне, не найкращий період для резонансних заяв про радикальні рішення у сфері європейської безпеки.

Не прозвучало й роз’яснення позиції з питання членства України в НАТО Президента США Джо Байдена, який декілька днів тому шокував українське суспільство і, напевно, багатьох своїх союзників по НАТО заявою, що ні тепер, ні раніше не був прихильником нашого членства в Альянсі. І що формулу безпеки України, тобто забезпечення того, що вона «ніколи, ніколи, ніколи, ніколи» не буде окупована Росією, варто шукати поза межами НАТО.

Якщо ця позиція буде взята за основу, Україна перетвориться на одноосібного високо мілітаризованого захисника своєї власної безпеки і безпеки всієї Європи. Так, для цього нам готові надати деяку зброю, ту, яка не долітатиме до Москви, щоб не отримати чергової ескалації. Тому захищати себе і Європу нам пропонується, фактично, своїми тілами і своєю інфраструктурою. Яку нам допоможуть відновити, правда частково, якщо подивитися на теперішні відключення світла в країні.

Але «ніколи, ніколи, ніколи, ніколи» в політиці також має свої межі. Які можуть вимірюватися, наприклад, 4-річним чи 8-річним терміном перебування на посаді президента США. І навіть протягом цього терміну ставлення до ключових засад зовнішньої політики може змінюватися.

У комуністичні часи жартували, що позиція відданих партійців, якщо й коливалася, то лише разом з лінією партії. В демократичних суспільствах, виявляється, позиція політиків з принципових питань також може коливатися, але тут – разом зі змінами внутрішньополітичної кон’юнктури, настроїв електорату та донорів. Особливо напередодні чергових виборів.

Дехто з оглядачів назвав це інтерв’ю Байдена в TIME передвиборчим, метою якого було акцентувати увагу на досягненнях його президентства. А оскільки запрошення України в НАТО фактично зависло, і не лише з вини Вашингтону, то найкращим варіантом відповіді на нього було наголосити, що воно й не потрібне. Що необхідно лише постачати нам зброю, що Вашингтон з ініціативи чинного Президента і робить.

Іншим поясненням може бути підготовка Байденом ґрунту для мирних переговорів з Путіним, демонстрація гнучкості, що також має для нього передвиборчу цінність, оскільки вирішення проблеми українсько-російської війни стане великим плюсом. При цьому, є підозра, що американські виборці не будуть вдаватися в деталі, в проблеми членства України в НАТО як найбільш ефективного способу забезпечення європейської безпеки і американських інтересів у цій частині світу. Не стріляють, почали говорити – чудово, майже перемога. Адже ізоляціонізм і американоцентризм в США – це доволі традиційне і розповсюджене бачення світу, якщо говорити про широкі (тобто віддалені від політичного Вашингтону) верстви населення.

З іншої сторони опонент Байдена Дональд Трамп, який протягом багатьох місяців в питанні російсько-української війни робив акцент на своїх добрих стосунках і здатності домовитися з Путіним, нещодавно заговорив про свою, на відміну від опонента, здатність до жорсткої відповіді диктаторам. За його словами, він би зміг «бомбити Москву і Пекін», якби напад Росії на Україну або Китаю на Тайвань стався за час його каденції. А його однопартієць, Спікер Палати представників Майк Джонсон, який пів-року блокував всі спроби демократів проголосувати за пакет військової допомоги Україні, тепер почав критикувати сьогоднішню адміністрацію Байдена за неповне зняття обмежень на використання американської зброї на території Росії.

Не набагато відрізняється від американської і ситуація зі стабільністю політичної позиції щодо України в деяких європейських країнах. Зі змінами керівництва після чергових виборів, а також з черговими європейськими виборами ми можемо зіткнутися з певними проблемами у реалізації навіть раніше погоджених в принциповому плані інтеграційних процесів. Це може стосуватися як НАТО, так і ЄС. Навіть одна Угорщина здатна суттєво стримати наш поступ в обох організаціях. А що, коли до неї долучиться ще й низка інших партнерів?

Враховуючи реалії демократичного світу, Україні необхідно намагатися отримати максимально стабільні юридично зобов’язуючі гарантії безпеки, які можуть бути лише в рамках союзницьких обов’язків у складі міжнародних організацій, у нашому випадку – ЄС і НАТО. Цей вибір є безальтернативним, враховуючи нашу географію.

Тому нам потрібно:

• за будь-яких розкладів не знімати питання членства України в НАТО і ЄС. Навіть якщо деякі наші близькі партнери будуть це наполегливо пропонувати і обіцяти альтернативну підтримку;
• взяти найактивнішу участь у формуванні європейських збройних сил, якщо цей проект все ж таки буде реалізовуватися;
• на період після завершення війни до отримання членства в НАТО продумати проміжні варіанти гарантування безпеки, на додаток до угод про безпекове співробітництво. Наприклад – інтеграція України у деякі військові структури НАТО, зокрема систему ППО, активна співпраця в питаннях розвідки тощо. Крім того, важливим стримуючим фактором стало б забезпечення постійної військової присутності держав-членів НАТО в Україні, наприклад шляхом створення військових баз США та інших союзників на території України, у т.ч. з ядерною парасолькою для держави. З юридичними зобов’язаннями, що відмова від цих засобів стримування може бути реалізована лише у разі вступу України до НАТО або повного зникнення загрози зі сходу, тобто розпаду Російської Федерації з відмовою її правонаступників від ядерного потенціалу;
• підтвердити готовність до мирних переговорів з рф лише на умовах повного звільнення території держави, відшкодування збитків, звільнення військово-полонених і заручників, притягнення винних до міжнародно-правової відповідальності. Всі інші діалоги з представниками держави-агресора можуть торкатися лише часткових, зокрема гуманітарних питань.

Питання війни Росії проти України – це питання України і Заходу, проти РФ. Такими є реалії, і поки що нам не вдалося їх змінити. Решту держав, звичайно, можна і варто пробувати також заангажувати на підтримку нашої позиції. Але їх роль в процесі врегулювання, яка є виключно політичною, не може давати їм право на будь які вимоги до Києва жертвувати своїми найголовнішими національними інтересами і правами.

Занижені (так звані «реалістичні») вимоги України в процесі консультацій з занадто широким колом країн, які керуються своїми власними національними інтересами, можуть бути ще більше знівельованими і в результаті спрацювати проти інтересів нашої держави. Як це відбувається зараз з ініціативою щодо Глобального саміту миру. Не хотілося б, щоб за підтвердження декількох прописних міжнародно-правових істин з не найбільш принципових проблем війни, які вже давно проголосовані в ГА ООН, ми можемо здати свої позиції з критично важливих умов початку і змісту переговорного процесу з Москвою. Варто сподіватися, що українські учасники цих консультацій усвідомлюють небезпеку і приймуть захисні заходи.

Треба брати приклад з Ізраїлю. Навіть якщо деякі методи Тель-Авіву не подобаються союзникам, впертість ізраїльтян у відстоюванні своєї позиції врешті решт приносить результати. Може не на 100 відсотків, як би їм хотілося, але однозначно більше, ніж було б у разі автоматичного і негайного врахування всіх вимог партнерів, наприклад щодо припинення операції в Секторі Газа ще на першому етапі. Вимог, які були викликані не лише стратегічним баченням ситуації на Близькому Сході, а й багато в чому внутрішньополітичними процесами в самих держава-партнерах та їх передвиборчими стурбованостями.