Україна між Білим домом і Конгресом: чи стане політична поразка Трампа стратегічним шансом для Києва?

«Свобода ніколи не буває далі, ніж за одне покоління від зникнення»
Рональд Рейган, Сакраменто, 5 січня 1967 року

4 листопада 2026 року Америка прокинулася іншою. Уночі CBS News спрогнозувала: демократи отримують контроль і над Палатою представників, і над Сенатом. Ще зранку тривав підрахунок у десятках округів, але загальна картина вже не викликає сумнівів. Президент, який два роки тому повернувся до Білого дому на хвилі тріумфу, пише в Truth Social: «Мене не було в бюлетені, а якби був – ми б перемогли з розгромним рахунком!». Рейтинг схвалення Дональда Трампа, за першими екзит-полами – 38%, і це рекордно низький показник для президента на проміжних виборах. Середня ціна галону бензину в день голосування – 4,15 долара, найвища за всю історію спостережень.

Я пишу це не як суддя в американській суперечці. Українці не мають права вказувати американцям, за кого голосувати і яка з партій краще дбає про їхню країну. Але ми маємо право, а можливо, і обов’язок, сказати те, що бачимо з власного досвіду: коли наймогутніша держава світу втрачає геополітичну рівновагу, першими за це платять ті, хто стоїть на передовій. І сьогодні Україна опиняється між двома полюсами американської влади – Білим домом і Конгресом. Питання лише в тому, чи стане цей розрив для нас пасткою, чи шансом.

Що сталося 3 листопада…

За даними CBS News, демократи відібрали в республіканців сенатські місця в Техасі, Канзасі, Огайо, Айові, Північній і Південній Кароліні, Мені та Мічигані, утримавши при цьому Джорджію, Міннесоту і Нью-Гемпшир. Це не просто перемога опозиції, а політичний землетрус, який зачепив навіть штати, що десятиліттями вважалися «червоними».

Реакція Трампа показова. З одного боку, він привітав демократів і пообіцяв «працювати разом заради блага країни», а також заявив, що визнає результати. З іншого – нагадав про право вето, назвавши його «непробивним» і одним із найсильніших президентських повноважень. Відповідальність за поразку президент переклав на кандидатів, які, за його словами, не змогли мобілізувати виборців MAGA. А віцепрезидент Джей Ді Венс назвав однією з головних причин поразки війну з Іраном. Трамп із цим погодився, але додав: «Історія, думаю, оцінить, що я вчинив правильно».

Нова більшість почне повноцінно працювати в січні 2027 року. До того часу діє старий склад Конгресу, і саме ці два місяці, можуть виявитися для України одними з найнебезпечніших.

Чому програв Трамп: не лише ціни на пальне…

Найпростіше пояснення поразки – гаманець. Вартість життя, тарифи, пальне, житло. У Мені 69% виборців заявили, що тарифи Трампа зашкодили місцевій економіці. Близько трьох чвертей американців незадоволені тим, куди рухається країна. Це правда, і її не можна применшувати.

Але я переконаний, що за економічними цифрами стоїть глибша причина, яку соціологія вловлює гірше. Американський виборець голосує не лише гаманцем. Він голосує ще й уявленням про те, якою має бути Америка у світі. І тут Трамп допустив кілька стратегічних прорахунків, які доповнюють один одного.

Перший – персоналізація влади. Трамп збудував кампанію навколо власної особистості, але довіра до лідера не перейшла на його команду. Вислів «якби я був у бюлетені» – це спроба відокремити свій рейтинг від результатів власної партії. Влада, однак, перевіряється не тоді, коли натовп аплодує на мітингу, а тоді, коли суспільство оцінює наслідки рішень.

Другий – розворот у бік Москви. Американці десятиліттями сприймали Росію як суперника, а не як партнера з «вигідних угод». Коли президент почав шукати з Кремлем економічної дружби за рахунок санкцій і жертви агресії, це вдарило не лише по Україні, а й по самоідентифікації значної частини американців, зокрема республіканців.

Третій – вихід сильної Америки із захисту слабкого. Тут ідеться вже не про політику, а про моральну основу американського лідерства. Про це варто сказати окремо.

Четвертий – підміна пріоритетів. Замість того щоб завершити одну війну на вигідних для Заходу умовах, адміністрація відкрила іншу – з Іраном. Ціну цього рішення американці відчули на автозаправках, а Україна – у небі над своїми містами.

Сильна Америка, яка відвернулася від слабкого…

Американська велич ніколи не трималася лише на авіаносцях і доларі. Вона трималася на переконанні, що сильний має захищати того, на кого напали. Саме це переконання стояло за планом Маршалла, за берлінським повітряним мостом, за Рейганом, який казав «Пане Горбачов, зруйнуйте цю стіну!». Саме тому 1994 року Україна, відмовившись від третього за розміром ядерного арсеналу у світі, отримала гарантії безпеки, під якими стоїть і підпис Сполучених Штатів.

Коли адміністрація фактично зупинила пряму допомогу Україні, а запаси, якими сьогодні воює наша армія, переважно походять із пакетів, ухвалених ще за попереднього президента, світ побачив не «ощадливу» Америку. Він побачив Америку, яка вирішила, що захищати слабкого – це не її справа. А в міжнародній політиці такі сигнали читають усі одночасно: і в Тайбеї, і в Сеулі, і у Варшаві, і в Пекіні, і, звісно, у Москві.

Американці це відчувають, навіть якщо не формулюють прямо. Для багатьох виборців, які пам’ятають холодну війну, Америка, що домовляється з агресором через голову жертви, – це не «Америка понад усе» , а Америка, яка зменшилася. Сила, що відмовляється від відповідальності, перестає бути лідерством і стає звичайною могутністю. А могутність без принципів, як показує історія, не викликає ні довіри союзників, ні поваги противників.

Дорогі американці! Ми не просимо вас воювати за нас. Ми ніколи про це не просили. Ми просимо лише про те, щоб Америка залишалася Америкою – країною, на слово якої можна покластися. Бо коли слово наймогутнішої держави світу знецінюється, ціну за це платять не лише українці. Згодом її заплатять усі – зокрема й самі американці.

Зближення з Москвою: дизель, санкції і «угода з дияволом» …

Найяскравішим символом перед виборами став жовтень. Трамп оголосив про угоду з Володимиром Путіним, за якою Росія постачатиме до США великі обсяги пального. Мета не приховувалася: збити ціни на пальне перед виборами. А 16 жовтня президент підписав указ, яким призупинив дію санкційного закону, названого на честь покійного сенатора Ліндсі Ґрема. Цей закон передбачав високі мита для країн, що купують російську нафту, і пройшов Сенат 86 голосами проти 11 – рідкісний для сучасного Вашингтона двопартійний консенсус.

Реакція була такою, якої Білий дім, мабуть, не очікував. Республіканець Том Тілліс назвав це «капітуляцією перед російським диктатором». Республіканець Джон Корнін сказав коротко: «Ліндсі був би нажаханий». Демократ Чак Шумер – що «угода з дияволом стає дедалі бруднішою». Конгресмен Грегорі Мікс одразу вніс законопроєкт про блокування дизельної угоди, заявивши: “Конгрес не безпорадний”.

Тут і проявився головний прорахунок. Трамп розраховував, що дешевше пальне переважить моральні аргументи. Але бензин так і залишився рекордно дорогим, а образ президента, який домовляється з Кремлем через голову союзників і власного Конгресу, лише закріпився. Політика, яка мала принести тактичну вигоду, обернулася стратегічною втратою: виборці отримали і дороге пальне, і відчуття, що їхню країну використовують.

Іран замість України: розбалансований геополітичний компас…

Фрідріху Великому приписують слова: «Той, хто захищає все, не захищає нічого». Американська адміністрація 2026 року, на мою думку, стала ілюстрацією цієї істини. 28 лютого США розпочали війну з Іраном без схвалення Конгресу, а резолюцію про воєнні повноваження, яку підтримали й частина республіканців, адміністрація проігнорувала.

Для України наслідки були прямими і болючими. За даними Foreign Policy, за перші місяці війни США використали майже половину свого запасу ракет Patriot – орієнтовно 2 330 одиниць – проти іранських балістичних ракет. Виробляють їх менше ніж 200 на рік, а термін від контракту до постачання PAC-3 MSE сягає близько 42 місяців. Тим часом Україні, за оцінкою єврокомісара Андрюса Кубілюса, потрібно до 2 000 таких ракет на рік, а за чотири роки вона отримала близько 600. Були й повідомлення, що Трамп погрожував закрити програму PURL, через яку союзники купують американську зброю для України, якщо європейці не підтримають США в Ормузькій протоці.

Виходить парадокс, який важко пояснити будь-якому виборцеві. Від жертви агресії вимагали поступок. Агресорові пропонували дизельні угоди та послаблення санкцій. А ресурси, критично потрібні для захисту українських міст від російських ракет, витрачали на нову війну з третьою країною, якій не було видно ні мети, ні кінця. Це не стратегія, а постійне балансування без центру ваги. І коли спікер іранського парламенту після виборів пише, що американці «сказали НІ війні» , – це, хоч і пропаганда, але болюче точно відбиває, як Вашингтон своїми руками подарував противникам пропагандистську перемогу.

Справедливості заради, прихильники президента наводять свої аргументи: іранська ядерна програма – реальна загроза, а рішучість у Перській затоці, на їхню думку, мала стримати й інших противників США. Але навіть якщо прийняти цю логіку, лишається питання пріоритетів. Сильна держава може вести кілька кампаній одночасно лише тоді, коли має ясну ієрархію цілей. Коли ж ієрархії немає, кожен новий фронт забирає сили з попереднього – а виборець бачить лише хаос і рахунки.

Конгрес – не Білий дім: що реально зміниться…

Тут важливо не впадати в ейфорію. Перемога демократів не означає, що Конгрес перебирає зовнішню політику. Трамп залишається президентом і головнокомандувачем, має право вето і контролює дипломатію. Для подолання вето потрібні дві третини голосів в обох палатах – 290 у Палаті представників і 67 у Сенаті. Без значної частини республіканців цього не досягти.

Утім, Конгрес має інструменти, які можуть змінити правила гри. Це бюджет – саме він вирішує, скільки грошей і на що отримує Пентагон. Це санкційне законодавство, яке можна писати так, щоб президентові було важче його обходити. Це парламентський контроль – слухання, розслідування, вимоги документів щодо контактів із Кремлем і умов дизельної угоди. І, нарешті, це імпічмент: Палата представників може його оголосити простою більшістю, але для усунення президента потрібні 67 голосів у Сенаті, тож такий сценарій лишається малоймовірним.

Найголовніше ж – українське питання може стати тим рідкісним полем, де демократи знайдуть союзників серед республіканців. Жовтнева реакція Тілліса, Корніна, Ріка Скотта показала: в Республіканській партії живе рейганівське крило, для якого Росія – противник, а не партнер. Після поразки ці голоси стануть гучнішими, бо вже думатимуть не про лояльність Трампу, а про президентські вибори 2028 року.

Сценарії: від стратегічного шансу до пастки паралічу…

Я бачу п’ять можливих сценаріїв розвитку подій, і кожен має свою ціну для України.

Перший – «Конгрес як запобіжник». Двопартійна коаліція блокує дизельну угоду, законодавчо обмежує послаблення санкцій і закладає фінансування протиповітряної оборони та боєприпасів для України в оборонний бюджет. Трамп не наважується на вето щодо оборонних законів, бо ризикує розколоти власну фракцію. Наслідки для України: допомога стає менш залежною від настроїв Білого дому і закріплюється законом, зростає санкційний тиск на Москву. На мою думку, це найімовірніший і найвигідніший для нас сценарій – але він не реалізується сам собою, його треба вибудовувати.

Другий – «Корекція курсу». Трамп, не бажаючи остаточно перетворитися на «кульгаву качку» , сам дистанціюється від Кремля, посилює тиск на Москву і шукає «перемогу» на українському напрямку, яку зможе представити до 2028 року. Наслідки для України: реальне вікно для переговорів на справедливіших умовах. Але й ризик: «швидкий мир» може знову будуватися на тиску на Київ, а не на агресора.

Третій – «Втеча вперед». Президент використовує два місяці до приходу нового Конгресу, щоб указами поглибити угоди з Росією, закріпити послаблення санкцій і нав’язати Україні рамкову домовленість, поки законодавці ще не встигли втрутитися. Наслідки для України: найнебезпечніший сценарій у короткостроковій перспективі – максимальний тиск на Київ у період листопада–січня і спроба поставити новий Конгрес перед доконаним фактом.

Четвертий – «Вашингтонський параліч». Білий дім і Конгрес занурюються у війну розслідувань, вето, бюджетних блокувань, а можливо, й імпічменту. Кожне рішення стає приводом для торгу. Наслідки для України: ми отримуємо більше політичних заяв на свою підтримку, але не більше реальних ресурсів. Україна ризикує вдруге за сім років стати заручником американської внутрішньої боротьби, як це вже було під час першого імпічменту 2019 року.

П’ятий – «Іранська пастка». Нова ескалація на Близькому Сході, нові удари, ще більше Patriot і уваги відволікається туди. Наслідки для України: наш запит знову опиняється в кінці черги, Москва використовує паузу для масованих ударів по енергетиці взимку, а Європа змушена латати діри власними, значно меншими виробничими потужностями.

Реальність, найімовірніше, буде поєднанням кількох сценаріїв. Але саме від дій Києва залежить, який із них переважить.

Червоні лінії: чого Україна не має допустити?

Щоб перетворити американську політичну кризу на шанс, а не на нову пастку, Україна мусить уникнути кількох помилок.

Перше – стати «демократичним проєктом». Підтримка України у США завжди була сильною саме завдяки двопартійності. Якщо нас почнуть сприймати як інструмент боротьби проти Трампа, ми втратимо половину Вашингтона. Працювати треба з обома партіями, і насамперед – із республіканцями – «яструбами».

Друге – коментувати американські вибори. Жодних оцінок, жодного зловтішання. Поразка Трампа – це рішення американців, а не перемога України. Будь-яке необережне слово з Києва миттєво стане аргументом для тих, хто доводить, що Україна “втручається” в американську політику.

Третє – розраховувати лише на Конгрес. Президент США залишається президентом ще два роки. Канал комунікації з Білим домом треба зберігати і зміцнювати, навіть коли він складний.

Четверте – говорити з Америкою лише мовою моралі. Американцям треба пояснювати, що підтримка України – це робочі місця в американській оборонній промисловості, спільне виробництво, унікальний бойовий досвід проти шахедів і балістики, який сьогодні потрібен і самим США, і їхнім партнерам на Близькому Сході. Україна – не прохач, а партнер, який має що запропонувати.

П’яте – не забути про Європу. Європейський стовп підтримки має ставати дедалі міцнішим незалежно від того, хто перемагає у Вашингтоні. Американська невизначеність – найкращий аргумент для спільного європейсько-українського оборонного виробництва.

Шосте – пропустити «вікно» до січня. Саме листопад і грудень можуть стати періодом найбільшого тиску. Київ має бути готовим до будь-яких пропозицій, не підписувати нічого, що суперечить Конституції та національним інтересам, і вже зараз вибудовувати контакти з майбутніми лідерами комітетів нового Конгресу.

Глобальні висновки

Для Америки. Ці вибори – не лише про ціни. Вони про те, якою Америка хоче бачити себе у світі. Виборці нагадали, що система стримувань і противаг працює, а сила без принципів і рівноваги не є лідерством. Найближчі два роки пройдуть під знаком протистояння Білого дому і Конгресу, і від того, чи знайдуть вони спільну мову хоча б у питаннях національної безпеки, залежатиме довіра союзників.

Для Європи. Варто очікувати подальшої непередбачуваності у Вашингтоні. Європа має перестати чекати, хто переможе за океаном, і нарощувати власну оборонну спроможність – виробництво ракет, ППО, боєприпасів. Посилення Конгресу – це шанс скоординувати санкційну політику з американськими законодавцями, а не лише з адміністрацією.

Для України. Поразка Трампа сама по собі не є ні перемогою, ні поразкою Києва. Це нове поле можливостей, яке треба вміти обробити. Україна отримує сильнішого союзника в Конгресі, але не автоматично більше зброї й грошей. Шанс стане стратегічним лише тоді, коли ми збережемо двопартійну підтримку, зробимо себе корисними для Америки і не дозволимо перетворити себе на розмінну монету у внутрішній боротьбі Вашингтона.

Рейган казав, що свобода ніколи не буває далі, ніж за одне покоління від зникнення. Українці сьогодні знають ціну цих слів краще за будь-кого. Американський виборець 3 листопада нагадав своєму президентові, що Америка сильна не тоді, коли домовляється з агресором, а тоді, коли стоїть поруч зі слабким. Тепер наше завдання – зробити так, щоб це нагадування стало політикою. Бо якщо сильний відвертається від слабкого, наступним слабким рано чи пізно може стати він сам…