«Орбанізм» проти Європи. Хто переможе?

Іноді мені здається, що Орбан «підпрацьовує» на бункерного діда у вигляді найманого «лідера думок». Він виголошує обмежений набір тез з певною періодичністю протягом тривалого періоду часу, змінюючи іноді їхній порядок, але не самі тези. От і сьогодні він вчергове сказав про «неможливість перемогти росію».

Інші «стандарнті» тези Орбана: «Україну не можна приймати до ЄС»; «санкції проти рф лише шкодять»; «треба припинити військову допомогу Україні». Це все він повторює регулярно.

Хоча, можливо, він просто хоче одержати якусь різку реакцію з боку України, щоб потім саме цим пояснювати свою антиукраїнську позицію. Хоча це вже не працює, бо він реально у нас всім добряче набрид.

Але фактом є те, що «орбанізм» ставить нарешті руба питання про порядок ухвалення рішень у ЄС, та про перехід від консенсусного голосування з найбільш важливих питань до «кваліфікованої більшості», що унеможливить для однієї держави можливість блокування рішень загалу. Це правильно, бо функціонування у межах однієї системи потребує необхідності жити за певними загальними правилами. І будь-яка дотаційна держава не повинна диктувати свою волю іншим. Хоча, звісно, реформи ці завершаться не дуже скоро, а Орбан – уже тут, уже зараз, уже заважає Україні.

Водночас, не варто проводити прямі аналогії між Орбаном та іншими популістами сучасної Європи, чиї позиції зараз суттєво посилюються в електоральному плані. Орбану свого часу дали закріпитися при владі, дали розбудувати посеред ЄС механізм антиєвропейської пропаганди, дали «нарізати» виборчі округи так, щоб постійно мати більшість у парламенті. Далі збудувати весь цей «орбанізм», тривалий час закриваючи на нього очі. І це теж один важливий урок для ЄС. Слідкувати за «рівнем демократії» треба не лише в Україні, але і у самих себе, бо терпіти понад десятиліття знущання з демократії посеред ЄС, продовжуючи фінансувати це знущання – це максимально цікавий та повчальний кейс.

***

Що ж до грудневого саміту ЄС, перед яким так активізувалися «Орбани» та всілякі інші «Жан-Клоди Юнкери», то він, очевидно, справді буде значущим. Інакше навіщо рашці «світити» всю свою агентуру?

Але значущим з історичної точки зору. Тобто, можливо, історики майбутнього будуть якось відзначати цю дату, і навіть виділяти якісь чергові періоди, але ми в Україні цю значущість навряд чи відчуємо.

Запрошення до переговорів про вступ до ЄС ще кілька років тому викликало б купу емоцій в українців, однак зараз усіх більше цікавить, як ЄС планує вирішувати питання снарядів для ЗСУ, які вони пообіцяли, а зараз «не можуть виконати». А переговори все одно будуть стосуватися досить віддаленої перспективи, адже на Україну буде чекати тривалий період бюрократії, законотворчості, зустрічей дипломатів, міждержавних переговорів, на яких знову «вилізе» все «добре» від наших сусідів. Навіть від тих, від яких ми нічого подібного не чекали.

У цьому особливість історії, що твориться на наших очах. Те, що це саме щось історичне, всі можуть збагнути лише потім, лише згодом. Наразі ж питання практичного відсуває на задній план все те, що було надзвичайно значущим у мирний період.

Що конкретно на нас буде чекати?

Перед самітом буде багато «зради»: не ухвалили, не підтримали, Орбан заблокував і т.д. Однак навряд чи подібні емоційні гойдалки когось здивують. Потім буде знову ухвалене «виважене рішення», що «принципово всі за, але є нюанси». Потім буде вирішення усіх цих «нюансів»...

Але головне не це. Головним індикатором ухвалення рішень може і має бути забезпечення їх матеріальним підкріпленням – чим більше зброї та іншої допомоги, тим вагомішими самі європейці вважають європейські перспективи для України. Власне, за цим і слідкуємо.