Чому вихід на кордони 1991 року – не вихід

6-8 січня цього року компанія «Active Group» провела опитування, поставивши українцям одне надзвичайно важливе запитання: «Що для Вас буде Перемогою у війні з РФ?» Більшість (48,7%) відповіла, що вважатиме Перемогою вихід на кордони 1991 року (включно з Кримом). 31,6% назвали Перемогою припинення існування РФ.

А ще у вересні 2022 року в інтерв'ю РБК-Україна тезу про те, що наша кінцева мета – вихід на кордони 1991, а не 23 лютого 2022 озвучив міністр закордонних справ України Дмитро Кулеба. Раніше, в серпні 2022, про вихід на кордони 1991 як територіальний компроміс з Росією заявив міністр оборони Олексій Резніков. Про це каже і президент України.

Отже, більшість (48,7%) і влада за такий варіант. То що, «народ і партія єдині»? А раптом «народ і партія» помиляються?

З 1991 до 23 лютого 2022 року Україна і Росія жили в цих загально визнаних кордонах. Були, звичайно, окремі провокації з боку РФ, як то проголошення 9 липня 1993 року Верховною Радою РФ (166 – за, 1 утримався) Севастополя територією Росії, спровокований російською стороною 2003 року конфлікт щодо острова Тузла, захоплення росіянами українських маяків та інших навігаційних об'єктів у Криму 2006 року.

А потім були окупація Криму й окремих територій Донецької та Луганської областей 2014, а далі повномасштабна агресія 2022. При цьому РФ, за моїми підрахунками, порушила майже 400 двосторонніх з Україною та багатосторонніх у різних форматах міжнародних договорів.

«Народ і партія» мають певність і можуть заприсягтися, що після звільнення окупованих територій і повернення у кордони 1991 року, Росія – перепочивши, озброївшись і врахувавши сьогоднішні помилки – через 3-5-7 років не повторить агресію?

«Народ і партія» можуть дати гарантію, що тоді при владі у Великій Британії буде новий Борис Джонсон, а не новий Тоні Блер, у США – Байден, а не Трамп, а у ФРН – не якась нова Меркель, і взагалі світовий пасьянс складеться на користь України?

То чи дасть Україні гарантії безпеки вихід на кордони 1991 року?

Російсько-українська війна триває не з 2022 і не з 2014 року, а принаймні з 17 сторіччя, якщо не брати до уваги різанину 1569-1570 років, влаштовану опричним військом Івана Грозного у Новгороді, одному з давніх центрів Київської Русі.

Тому що російсько-українська війна – це конфлікт світоглядний між вільним світом та ордою, конфлікт цивілізаційний, хоча в 16 та 17 сторіччях цього терміну, звичайно, не існувало. Це війна на виживання, оскільки авторитаризм і демократія несумісні.

Авторитарні режими краще мобілізовані, ніж демократії. І не переобтяжені морально-етичними комплексами останніх, що робить їх надзвичайно небезпечними.

Як громадяни України ми зосереджені на наших проблемах, наших подіях, нашій війні. Але ця війна не тільки наша. За нею уважно стежать Китай і сколочуваний Росією новий Інтернаціонал авторитарних режимів Північної Кореї, Ірану, Сирії й менших монстрів у Африці, Південній Америці, Азії. Варто демократіям програти Україну, це для автократій стане сигналом до загального наступу.

«Народ і партія» мусять це усвідомити. До того ж «партія» повинна терпляче пояснювати зарубіжним партнерам, що єдиним прийнятним не лише для України, а для світового співтовариства варіантом є поразка Росії з наступною демілітаризацією, денацифікацією і – оптимально – розпадом на нові незалежні демократичні держави. Боятися слід не розпаду Росії, як колись СРСР, а її збереження.

Перечекати і знову зайнятися звичним бізнесом не вдасться. На кону доля демократичного світу.