«Миротворчий» спецназ Росії

10-11 червня у Відні чергова інформаційна спецоперація Кремля – «міжнародний саміт народів за мир в Україні» така повна назва цього заходу. Зауважмо: не проти розв'язаної Росією війни, а «за мир в Україні».

Заявлена організаторами мета саміту – ухвалити й оприлюднити термінове глобальне звернення, так звану Віденську декларацію за мир, що закличе світових політичних лідерів «діяти в ім'я припинення вогню та переговорів в Україні». Зауважмо: «переговорів в Україні», про Росію не йдеться. Де були сьогоднішні «миротворці», коли окупанти стояли під Києвом, стирали з лиця землі українські населені пункти та їхніх мешканців – про це інформаційні матеріали до «саміту» не згадують. Як і про Каховську ГЕС.

Не зупинятимусь на пістрявих списках організаторів (переважно організацій лівого спрямування) та заявлених учасниках, серед яких є й громадяни України та країни-агресора: посадити їх за один стіл – новочасний тренд усякого штибу «миротворців».

А тим часом до України «з миротворчою місією» лаштуються деякі африканські лідери. Промоутер ініціативи президент ПАР Сиріл Рамафоса днями сповістив, що (його колега по БРІКС – С.Б.) «Путін підтримав ініціативу глав африканських держав і висловив бажання прийняти місію миру».

Авжеж, підтримав. А може, й підказав. Африканські лідери в середині червня прибудуть до Києва (поміркуймо, чи запускатиме того дня РФ по нашій столиці ракети й безпілотники), а потім поїдуть до Росії. Причому не обов'язково до Москви, оскільки для країни-агресора принципово важливо затягти їх на Петербурзький економічний форум, який цього року відбуватиметься з 14 по 17 червня.

Те, що останнім часом, наче гриби після дощу – причому одночасно з щоденними воєнними злочинами росіян – то тут, то там вигулькують різні «миротворці» не повинно нікого дивувати. Це давня радянська практика.

75 років тому, 10 червня 1948 року, було видано постанову Ради Міністрів СРСР, що зобов'язувала конструкторське бюро академіка Юлія Харитона перевірити дані про можливість створення водневої бомби, а 12 серпня 1953 року (уже після смерті Сталіна й початку тодішньої «демократизації») СРСР випробував першу таку бомбу.

Між цими датами СРСР разом зі своїми сателітами утворив постійний комітет Світового конгресу прихильників миру (1949), а згодом Світову раду миру(1950), метою якої проголошувалася координація діяльності прихильників миру з різних країн, боротьба проти небезпеки світової війни, проти імперіалізму і – увага! – за загальне роззброєння.

Тобто за загальне роззброєння паралельно зі створенням водневої бомби.

Світова рада миру відзначалася тим, що – традиційно засуджуючи агресивну політику США – жодним словом не прохопилася про радянську агресію проти Угорщини, Чехословаччини, Афганістану.

І лише напередодні колапсу СРСР, у 1989 році, керівництво Світової ради миру визнало, що 90% її бюджету складали надходження з Москви.

Гадаю, цей стислий історичний екскурс допоможе обрати для всіх непроханих «миротворців» єдино вірний курс – курс російського корабля.