Кризові явища на пострадянському просторі як засторога для Української держави

Важко пригадати, щоб за такий невеликий проміжок часу одночасно в кількох республіках, які свого часу були суб’єктами однієї радянської держави, політична ситуація набувала дійсно кризового характеру. З огляду на нестабільну ситуацію у світі загалом, все можна було б списати на звичайний збіг обставин, якби не одне «але». І це «але», з великою вірогідністю, є нічим іншим, як нинішній російський владний режим, «вуха» якого в тій чи іншій мірі стирчать у кожному конкретному випадку, які ми можемо спостерігати протягом останніх кількох місяців.

З причини перебування колись в одній спільній наддержаві, якою колись був Радянський Союз, а також через те, що країни, про які йдеться, знаходяться або біля кордонів України або недалеко від них, розуміння причин та усвідомлення ймовірних наслідків політичних ситуацій кризового характеру в пострадянських державах є досить важливим для України у розрізі існування спільного знаменника, яким, у тій чи іншій ролі, виступає Кремль з його зацікавленістю у посіяні політичної кризи уздовж свого державного кордону, включно з українським відрізком, для досягнення своїх геополітичних амбіцій.

Щоб не бути голослівним, варто стисло розглянути кожну конкретну ситуацію у тих країнах колишнього СРСР (в алфавітному порядку: від Білорусі і до, власне, України), де так чи інакше політична ситуація або вже відхилилася від звичного напряму розвитку, або у майбутньому може набути внутрішньо-кризового характеру, в чому, напевне, так зацікавлена Москва.

Білорусь. Ситуація у нашого північного сусіда, після багатьох років удаваної стабільності, останнім часом різко почала змінюватися, створюючи біля українських кордонів потенційну зону нестабільності для якої вже понад двадцять років створювалось відповідне підґрунтя. Вигідне географічне розташування та лояльний до Російської Федерації авторитарний режим О. Лукашенка, цілком логічно створили передумови для обернення погляду Кремля на свого західного сусіда. Ще у 1997 р. між обома країнами були укладені Договір про Союз Білорусі й Росії та Статут цього конфедеративного об’єднання, мета яких — поетапне створення єдиного політичного, економічного, військового, митного, валютного простору.

Протягом минулого року між лідерами Росії та Білорусі, В. Путіним та О. Лукашенком, відбулось понад десяти зустрічей, під час однієї з яких (засідання саміту ЄАЕС у м. Санкт-Петербург у грудні 2018 р.) лідери навіть посперечалися через ціну на газ для Білорусі. Така суперечка в якійсь мірі «розв’язала руки» Кремлю щодо початку обговорення подальшої тіснішої інтеграції двох країн, а фактично поглинання Росією Білорусі в обмін на залишення для останньої старих цін на енергоносії.

Так, зокрема, у грудні 2018 р. В. Путін схвалив військову доктрину Союзної держави, а російський прем’єр-міністр Д. Медведєв створив робочу групу з російсько-білоруської інтеграції. Після проведення перших у цьому році двосторонніх зустрічей, Лукашенко, під час своєї прес-конференції, яка відбулась у Мінську 1 березня 2019 р., заявив, що він згоден з ідеєю ввести єдину валюту, а емісійний центр останньої міг би перебувати на території РФ.

Процес остаточного формування Союзу Білорусі й Росії у тому вигляді, яким його бачить Кремль може зайняти достатньо тривалий період часу, однак не виключено, що його буде завершено саме до 2024 р., що зможе дозволити Путіну, таким чином, у законний спосіб обійти дедлайн своїх владних повноважень, особисто очоливши таку конфедерацію.

Грузія. Дещо іншого, проте не менш драматичного, характеру виникла ситуація й у одного з найбільш близьких союзників України по чорноморському простору — Грузії. 20 червня 2019 р. біля будівлі грузинського парламенту у м. Тбілісі розпочалися масові антиросійські мітинги, причиною чого став виступ того ж дня депутата російської Державної думи С. Гаврилова на засіданні Міжпарламентської асамблеї православ’я з президії грузинського парламенту російською мовою.

Не виключено, що через велику кількість демонстрантів, які вийшли на вулиці через обурливу поведінку російського депутата (представника країни-окупанта грузинської території, якого, до того ж, звинувачують у тому, що він у 2008 р. брав участь у бойових діях проти Грузії), та через вимогу останніх провести дострокові вибори до парламенту, спікер парламенту і член керівної партії «Грузинська мрія» І. Кобахідзе пішов у відставку. Голова тієї ж партії Б. Іванішвілі, у свою чергу, погодився на реформування виборчої системи Грузії (одна з головних умов протестувальників), заявивши, що парламентські вибори у 2020 р. пройдуть за пропорційною системою при нульовому виборчому бар’єрі.

Варто зазначити, що геополітичне розташування Сакартвело є досить вигідним, з огляду на знаходження на її території кордону між Європейським та Азійським континентами з усіма важливими транспортними артеріями, які транзитом проходять цією територією. Тому, з огляду на таку важливість Кавказу, Росія, як і всі попередні роки, не полишатиме нагоди взяти увесь регіон під свій контроль, який, на додаток, є непоганим майданчиком для для втілення Кремлем своєї подальшої експансії.

Казахстан. Несподіваною новиною була відмова 19 березня 2019 р. президента Республіки Казахстан Н. Назарбаєва від повноважень глави держави, з супутнім цьому переходу обов’язків президента до спікера Сенату парламенту К.-Ж. Токаєва. Ця подія в інформаційному полі мала ефект вибуху бомби, адже за останніх майже тридцять років ця центральноазійська країна не змінювала свого лідера, залишаючись у цьому плані унікальною не лише у регіоні, а й на всьому пострадянському просторі.

Хоча офіційний Нур-Султан (колиш. Астана) не є підписантом союзницьких договорів з Москвою, подібних до Договору про Союз Білорусі й Росії, однак ця країна має не менш вагомий інтерес для Кремля. Казахстан також займає як вигідне географічне розташування (межування з іншими країнами Центральної Азії та Китаєм), так і наявність корисних копалин, зокрема нафти, природнього газу, урану тощо.

9 червня 2019 р. у Казахстані відбулись позачергові президентські вибори, на яких переміг Токаєв. Не дивлячись на відхід від влади Назарбаєва та на, і без того, прогнозовану перемогу Токаєва, були зафіксовані порушення на виборах, що викликало хвилю протестів по країні, внаслідок чого більше п’ятиста людей було затримано працівниками правоохоронних органів.

З перебігу останніх подій можна зробити висновок, що Казахстан, попри зміну влади, так і не відійшов від своєї авторитарної кланово-олігархічної системи, що є досить вигідною ситуацією для Кремля, з огляду на подальше збереження казахською владною елітою, близької за своє суттю до російської, своїх абсолютних владних повноважень. І це точно не є добрим явищем для пострадянського ареалу.

Литва. Мали місце електоральні процеси (проте, дійсно демократичного характеру) й у іншого друга і союзника України — в Литовській Республіці, державі-члена Європейського Союзу та НАТО. Як відомо, у цій балтійській країні відбулися президентські вибори (у да тури — 12 і 26 травня 2019 р.), на яких, з огляду на закінчення каденції  Д. Грібаускайте, литовського політика, яка чи не найбільше підтримувала Україну в складні для нашої держави часи, переміг незалежний кандидат Ґ. Науседа. Попри те, що прямого російського втручання в литовські вибори не було, однак зміна влади в цій країні може бути вигідною для путінського режиму.

Так, хоча новообраний очільник Литви заявляв, що стосовно Росії продовжуватиме курс країни, визначений його попередником, та те, що він не має наміру відносини з Москвою переглядати, вважаючи останню агресором по відношенню до України, однак в нього простежуються дещо м’якша риторика по відношенню до РФ. Так, приміром, новий литовський лідер не вважає російську мову, називаючи її «надбанням», частиною політики, інший приклад — заява Науседи щодо того, що він експортом демократії на пострадянському просторі займатися не збирається. Добре це чи погано, наразі сказати важко, однак факт того, що Вільнюс за нового президента розвиватиме не настільки теплі відносини з офіційним Києвом ніж за часів його попередника, може мати місце, що, без сумніву, нашим спільним північно-східним сусідом лише вітатиметься.

Молдова. Досить драматичні події останнім часом відбулись у сусідній з Україною Республіці Молдова. Так, після того як 9 червня 2019 р. Конституційний суд Молдови тимчасово відсторонив від посади президента І. Додона (через відмову останнього підписати указ про розпуск парламенту й, таким чином, виконати відповідне рішення того ж Конституційного суду) та призначив виконувачем обов’язки глави держави прем’єр-міністра Молдови і віце-президента Демократичної партії (ДПМ) П. Філіпа (Додон же днем раніше призначив на прем’єрський пост лідера партії «PAS» і депутата парламенту від блоку «ACUM» М. Санду), в країні розгорілася політична криза, яка ознаменувалась справжнім двовладдям.

Однак, через, головним чином, втручання західних держав, зокрема США, молдовську  політичну кризу вдалося подолати і уряд під керівництвом П. Філіпа 14 червня 2019 р. пішов у відставку, поступаючись місцем уряду М. Санду. Наступного дня лідер ДМП В. Плахотнюк після відставки уряду виїхав з країни, а Конституційний суд Молдови скасував свої рішення, ухвалені 7 – 9 червня, зокрема щодо розпуску парламенту і призначення екс-прем’єр-міністра П. Філіпа виконуючим обов’язки президента.

Варто зазначити, що через загострення внутрішньо-політичної ситуації в Молдові Служба безпеки України посилила контррозвідувальний режим на в’їзді до цієї країни. Причини зрозумілі, адже територія України могла бути використана РФ, за повідомленням СБУ, для відправки до Молдови радикально налаштованих російських громадян з метою загострення ситуації у державі, яка навіть не має з Росією спільного кордону. А враховуючи те, що Молдова і так має на своїй території непідконтрольне квазідержавне утворення, яким є так звана «Придністровська молдавська республіка», що вже понад чверть століття є потенційною зоною нестабільності біля українського підчерев’я, з перебуванням на цій непідконтрольній Кишиніву території російської військової частини, тримати таку країну як Молдова «в тонусі» є напрочуд вигідним становищем для офіційної Москви з геополітичної точки зору останньої.

Україна. Хоча, на щастя, подібні кризові ситуації, які мали місце у Грузії чи Молдові, нашу країну не зачепили, однак, враховуючи те, що Українська держава перебуває у непростому електоральному періоді (президентські і позачергові парламентські вибори), під час якого вже відбулася зміна керманича країни, Україна наразі є дещо вразливою перед зовнішніми і внутрішніми загрозами.

Щодо зовнішніх загроз, то Україна, нажаль, вже дещо послабила свої позиції. І мова йде не про російську збройну агресію, яка і без того триває вже більше п’яти років (хоча і там Україна, незважаючи на стійкість українського війська, щотижня зазнає людських втрат), а про зовнішньополітичні виклики. Найбільш красномовний приклад — загроза перегляду Парламентською асамблеєю Ради Європи (ПАРЄ) санкційного режиму щодо РФ для чого було зроблено перший крок на цьому шляху. Мова йде про ухвалення 25 червня 2019 р. резолюції, яка, зокрема, надає право російській делегації голосувати (згідно резолюції ПАРЄ від 10 квітня 2014 р. була позбавлена права голосу), виступати і бути представленою в Асамблеї.

Щодо внутрішніх загроз, то і тут РФ тримає ситуацію у своєму полі зору, підживлюючи різного роду проросійські угруповання та політичні сили в середині нашої країни з метою їх присутності у максимально ширших сферах суспільного життя. З огляду на те, що українські вибори є досить зручною нагодою для різного роду провокацій, Москва, через свою зацікавленість в поверненні Києва до своєї політико-економічної орбіти, не шкодує своїх впливу і можливостей для роздмухування ситуації в Україні, яка у будь-який момент може розгорітися до серйозної політичної кризи з усіма негативними наслідками, які можуть з неї витікати.

Підсумовуючи усе вище викладене, можна резюмувати, що у багатьох пострадянських країнах останнім часом відбуваються доволі драматичні події й турбулентні політичні процеси. Всіх їх, у тій чи іншій мірі, об’єднує єдиний фактор — російський, який щоразу все більше посилюється.

Так, біля північної частини кордону України існує загроза поглинання сусідньої Білорусі Російською Федерацією, що може мати наслідком збільшення політичної, економічної та військової присутності не лише біля України з півночі, а й біля східного кордону країн-членів ЄС та НАТО, якими, зокрема, являються країни балтійського регіону (Литва, Латвія, Естонія), які свого часу також були у складі СРСР.

У сусідній Молдові, що межує біля південного відрізку українського кодону, не без участі Росії робляться спроби розхитати ситуацію в республіці, де й без того існує підконтрольна Росії «ПМР» з наявним російським військом. Таке втручання не дає можливості Молдові позбутися російського впливу й повноцінно інтегруватися у західний простір.

І у білоруському, й у молдовському випадках головною метою російського керівництва є не лише мати контроль за цими країнами, а й збільшення можливості тримання в напрузі Україну від півночі до півдня, взявши таким чином нашу державу в «лещата» та ускладнити рух Києва до євроатлантичних союзів.

Ситуація у Грузії є подібною спробою Росії мати свій інтерес у цій південнокавказькій країні, що може надати Москві як контролювати її чорноморське узбережжя, так і вихід до близькосхідного регіону — головні «ворота» між Заходом і Сходом, через які або проходять, або плануються побудуватися важливі транспортно-транзитні артерії, з можливістю як торгово-економічно, так і енергетично з’єднати Європу з Азією, в чому Росія має величезний інтерес. Подібний контроль буде мати не лише фінансові й геополітичні вигоди для РФ, а й зменшити залежність останньої від транзиту українською територією, послабивши економічно нашу державу.

Здивував цьогоріч й Казахстан, головним чином через факт відставки у цій країні свого незмінного вже майже тридцять років керманича Н. Назарбаєва. Однак, навіть попри те, що до влади прийшла інша особа (К.-Ж. Токаєв), вона більше являється правонаступник ніж наступником Назарбаєва із збереження усієї владної кланово-олігархічної вертикалі, дуже близької за своєю природою до російської моделі, з чого можна зробити висновок, що якихось змін офіційного Нур-Султану по відношенню до Москви очікувати у короткостроковій і, вірогідно, в середньостроковій перспективі  не слід, що є лише в інтересах Кремля та його євразійської концепції бачення свого місця на світовій арені.

Усі наведені приклади спроб втручання Росії у внутрішньополітичні справи країн-сусідів є насторожуючими для України, адже відомо, що наша держава має особливе значення для російського політикуму і факт контролю лише частини території нашої держави навряд чи задовольняє Москву. Лишається лише сподіватися, що, незважаючи на дещо складну політичну ситуацію, з огляду на цьогорічні виборчі процеси та різного роду виклики, українській владі та громадському суспільству все ж вдастся не допустити виникнення серйозних кризових явищ і наша країна продовжить свій самостійний шлях розвитку, ставши прикладом для інших пострадянських країн щодо впровадження демократичних стандартів життя та побудови справді незалежної держави.