Хвилина мовчання: згадаймо вчителя історії та майданівця Івана Макара

Щодня о 9 ранку українці вшановують пам’ять усіх, чиє життя забрала російсько-українська війна. Нині згадаємо Івана Макара.

У той день, коли Росія почала повномасштабну війну проти нашої держави, тисячі чоловіків та жінок, які навіть ніколи не були дотичними до військової справи, без жодних вагань стали на захист своєї землі. Серед таких був Іван Макар – вчитель історії родом зі Львівщини. У складі 24-ї окремої механізованої бригади він боронив Україну на Луганщині. 24 канал розповів про захисника.

У другий тиждень повномасштабної війни, 6 березня 2022 року, життя Івана Макара обірвалося під Попасною. Удома залишилися батьки, дружина та двоє маленьких синів.

Іван Макар – випускник історичного факультету Львівського національного університету імені Івана Франка, учасник Революції Гідності, педагог та просто людина з великої літери.

До повномасштабного російського вторгнення працював вчителем історії в ліцеї села Стрілки, що у Самбірському районі на Львівщині. Переважно він працював зі старшокласниками й завжди був авторитетом для учнів.

«Секретом його успіху, мабуть, була не тільки відповідальність та любов до роботи, але й те, що він завжди був на одній хвилі з нами, учнями. І саме тому на його уроках ніколи не було нудно навіть тим, хто не дуже захоплювався предметом. З ним можна було посміятися і пожартувати, бо йому вдавалося бути водночас веселим і строгим. Тому не дивно, що після закінчення школи випускники завжди згадували про нього з любов'ю. І це я кажу не лише з власного досвіду», – поділився учень Макара.

«Іван Ігорович завжди був простим, хоч і часом суворим. Але він міг простими словами пояснити найскладніші моменти в історії. А ще він часто був на одній хвилі з учнями, через що його любили і після закінчення школи згадувати з посмішкою ці уроки.

Хто ходив на його уроки – достеменно знає, чому ми не брати з росіянами і чому нам потрібно боротися. Він ніколи не був байдужим до долі своєї країни. І він це ще раз довів, коли пішов захищати нашу землю. Війна забирає найкращих, і забрала з собою Педагога з великої літери. Та Герої не вмирають. Кожен, хто закінчив нашу школу, пам‘ятатиме його. Завжди. Дякуємо Вам, Іване Ігоровичу, за науку, і за те, що віддали життя за наше мирне небо!» – додав учень.

Батьки Івана розповіли, що він був постійно в роботі: ніколи не брав відгулів чи лікарняних, а кожен вечір проводив за підготовкою занять на наступний день.

Ще однією частиною його роботи була підготовка майбутніх абітурієнтів до ЗНО. Щороку в нього було чимало учнів на додаткових заняттях і за результат кожного він переймався.

Іван Макар настільки любив свою роботу, що навіть у той день, коли він вже вирушав до військової частини, як пригадують батьки, переймався тим, що не вичитав учням весь матеріал.

Попри те він завжди був скромним. Високі результати своїх учнів на олімпіадах та ЗНО вважав виключно результатом їхньої праці. Про себе хоч він і розповідав багато, але, до прикладу, про участь у Революції Гідності майже не говорив. Попри те, що Іван Макар був на Майдані під час масових розстрілів, свою участь у цих подіях він не вважав чимось героїчним, бо був переконаний, що робив те, що мав би робити кожен.

Батько Івана згадує, що син знав, що вторгнення неминуче. Все ж таки історик. Він постійно вивчав іноземні матеріали про загрозу великої війни, особливо британської та американської розвідок, й був упевнений, що це, на жаль, лише питання часу.

Уранці 24 лютого батьків розбудила дружина Івана Софія, яка сказала їм, що почалася війна. Коли родина думала, що робити, Іван же зібрався на роботу.

Коли шкільний автобус їхав до ліцею, почали лунати вибухи – Росія вдарила по Новому Калинову, що біля Самбора. Ясна річ, про навчання у школі вже й мови бути не могло, тому автобус на півшляху розвернувся і поїхав у зворотньому напрямку.

Іван Макар, вочевидь, планував спершу приїхати до школи, а тоді вирушити у військкомат, але до школи так і не доїхав. Тоді він зателефонував керівництву і сказав про своє рішення, пояснивши це тим, що він не зможе потім розповідати дітям про цю війну на своїх уроках, якщо зараз не піде захищати країну. Хоча, як згадують батьки, він часто роздумував про те, щоб піти добровольцем в АТО та ООС.

Рідним же Іван зателефонував уже з військкомату. Мама просила його передумати, адже у нього не було жодного досвіду і навіть в армії він не служив. Однак Іван для себе все вирішив.

Роками раніше Івана призвали на строкову службу. Після проводів він поїхав з друзями кататися на мотоциклі та потрапив в аварію, через що місяць провів у лікарні. У той період вийшов закон про те, що освітяни звільнені від проходження військової служби.

«Я молилася і дякувала Богу, бо я не хотіла, а він ішов (в армію – ред). Але, напевно, я зробила гірше, бо якби він тоді пішов, то був би більше підготовленим», – зауважила мама бійця.

З військкомату Іван приїхав додому за речима, а вже ввечері його викликали до військової частини.

Про те, що Іван потрапив під Попасну, його рідні дізналися лише за день до його загибелі, хоча там він був від 1 березня. Коли вирушав у дорогу, то казав, що буде в теробороні та охоронятиме об'єкти критичної інфраструктури на Львівщині. Реальність ж виявилася іншою.

Уранці 6 березня він зателефонував дружині й подякував їй за те, що вона зрозуміла його вибір. Мама воїна каже, що він ніби передчував свою смерть, адже загинув через кілька годин після дзвінка. Але рідні дізналися про це пізніше.

Тоді ж Іван попередив їх, що наступні три дні не буде зв'язку і щоб вони не хвилювалися. Минув тиждень і навіть більше, але зв'язку досі не було. Потім сільський староста отримав повідомлення з військкомату – Іван з побратимами потрапив під обстріл, зв'язку з хлопцями немає.

Вже через два дні родині прийшла трагічна звістка – Іван під час російського артобстрілу загинув, але його тіла немає, бо воно залишилося на окупованій території.

Батьки Івана з болем згадують, що після загибелі сина їм довелося пройти сім кіл пекла. Спершу всі сили кинули на те, аби знайти тіло, щоб його привезти й поховати в рідному селі.

Крім того, довелося доводити те, що він загинув. І робити це було потрібно через суд. Батьки пояснюють, що це роблять не через те, що хочуть матеріальної вигоди, а задля маленьких онуків – якщо держава надає соціальні гарантії тим, чий батько загинув на війні, то і діти Івана повинні їх отримати. Хоч жодні гроші не повернуть їм батька.

Пан Ігор знайшов побратимів свого сина – хлопців, які були разом з ним в одному окопі у той трагічний день. Вони розповіли, що тоді трапилося і підтвердили, що Іван Макар загинув.

Під час російського обстрілу уламок снаряда смертельно поранив Івана у голову і він загинув на місці. Іншим же довелося втікати, бо обстріл продовжувався. По тіло побратима вирішили повернутися вдосвіта наступного дня. Але і тоді забрати не вдалося – росіяни знову почали нещадно гатити з артилерії. Більше можливостей спробувати забрати тіло побратима, на жаль, не було – окупанти захопили територію.

Після отриманих свідчень від побратимів рідні остаточно впевнилися у тому, що Іван дійсно загинув, адже спершу була надія на те, що він у полоні. Місяці судової тяганини завершилися тим, що суд таки визнав факт загибелі воїна. Майже через чотири місяці з дня його загибелі рідні наважилися на проведення заупокійної молитви.

Старшому сину Івана восени буде шість років, а молодшому – чотили. Мама, бабуся та дідусь досі не можуть знайти слів, аби пояснити їм, що трапилося, але не сумніваються, що діти все розуміють.

Батько Івана каже, що хоч здавалося б, що молодший син Остап не пам'ятатиме свого тата, все зовсім не так. Хлопчику було трохи більше ніж два роки тоді, коли тато пішов на війну, але він досі кличе його, інколи плаче, бо хоче, щоб прийшов тато, а інколи радісно розповідає, що його батько б'є ворогів.

Старший син же, як вважають рідні, уже все зрозумів. У вересні він піде до першого класу місцевої школи, тож цього року ходив на дошкільну підготовку. Саме у школі одного разу він побачив стенд, на якому зображені загиблі мешканці громади. І тоді Матвій спитав бабусю: «То наш тато загинув?».

На жаль, у наш час майже кожен українець втратив когось на війні – рідну людину, коханого чи кохану, друга чи подругу або просто людину, якою захоплювався.

Якщо прийти на цвинтар, де поховані загиблі воїни, там завжди людно. Там можна побачити дітей, які розповідають загиблим батькам про свої справи в школі чи матерів, які від ранку до вечора сидять біля могил своїх дітей.

Важчим втрату може зробити лиш те, що могили немає. Немає куди прийти. Але батьки Івана Макара роблять усе для того, аби пам'ять про сина була завжди.

За ініціативи старости села у Торчиновичах відкрили пам'ятну дошку Івану Макару.

Батьки ж удома в одній з кімнат облаштували куток пам'яті свого сина – там його фотографії та нагороди. На тумбі вишита маминими руками серветка. Пані Оксана розповіла, що вишила її минулого року. Одного дня вона разом з онуками садила на городі кавуни – діти дуже хотіли цього, тому вирішили спробувати. Потім, коли онуки побачили, що бабуся вишиває, попросили її вишити на полотні кавуни для татка.

Цієї весни в пам'ять про сина батьки вирішили висадити алею фундуків. Чому саме фундуки? Батько Івана пояснює просто – його син був дуже працьовитим і висаджував власний сад. Навесні напередодні вторгнення він вирішив спробувати посадити кілька фундуків. Наступного року планував посадити ще кілька штук. Однак війна всі плани обірвала.

Тому батьки Івана замовили 33 саджанці – саме стільки років було їхньому сину – і висадили цілу алею, завершивши почату ним справу.

«Главком» долучається до хвилини мовчання. Ми вшановуємо памʼять усіх українців, які загинули у боротьбі за Батьківщину. Ми згадуємо загиблих від рук російських загарбників, запалюємо свічки пам’яті та схиляємо голови у скорботі під час загальнонаціональної хвилини мовчання, вшановуючи світлу пам’ять громадян України, які віддали життя за свободу і незалежність держави: усіх військових, цивільних та дітей, усіх, хто загинув в боротьбі з російськими окупантами та внаслідок нападу ворожих військ на українські міста і села.