Головнокомандувач ЗСУ звільнений після вуличних протестів. Чи не створює це небезпечний прецедент?
Головнокомандувач Збройних сил генерал Олександр Сирський, який займав цю посаду з лютого 2024 року, подав у відставку. Його наступником став командувач створених минулого року Об’єднаних сил ЗСУ генерал-майор Михайло Драпатий.
Для президента та верховного головнокомандувача Володимира Зеленського зміна головкома стала вимушеним кроком. Цьому передували шість днів вуличних протестів. Починалися ці акції через звільнення міністра оборони Михайла Федорова, а згодом трансформувалися у вимогу відставки Сирського, з яким не зміг спрацюватися ексміністр і про що публічно заявив після звільнення. Причому проти головнокомандувача виступили не лише цивільні активісти, а й частина діючих та колишніх військових. Так, ексначальник штабу 12 бригади НГУ «Азов», захисник «Азовсталі» Богдан Тавр Кротевич започаткував тренд відмов від нагород, отриманих від Сирського… Відверто незадоволені тим, як повелися з Федоровим, були і в монобільшості – нардеп Микита Потураєв заявив, що складає мандат через «генералів, які заважають перетворенню української армії на армію нового зразка».
У підсумку посади на цей момент втратили і Федоров, і Сирський. Причому екголовком, який святкує день народження 26 липня, отримав цей «подарунок» за кілька днів до свого 61-річчя. Водночас колишньму міністру вже обіцяно новий напрямок роботи, пов’язаний з «технологічним розвитком держави».
Варто нагадати, що під час великої війни це вже друга зміна головнокомандувача. І якщо на переїзді в затишний Лондон популярного в народі Валерія Залужного в 2024 році наполіг Офіс президента, то Сирського фактично «зняла» вулиця.
Ще тиждень тому президент не планував прощатися з головнокомандувачем найближчим часом. Водночас Верховний не подав на перепризначення до Міноборони його затятого опонента Федорова. Напередодні голосування за новий уряд, 15 липня, президент пояснив народним депутатам монобільшості, що протистояння між Федоровим та Сирським сягло такого рівня, що він вимушений обирати. Необхідність тримання фронту тут і зараз схилила на той момент шальки терезів на бік головкома.
Розмови про напружені стосунки міністра оборони та головнокомандувача ходили давно: за чутками, одним з перших кроків Федорова на новій посаді стала вимога до президента звільнити Сирського. Згодом ультиматум «або я – або він», за словами ексміністра, виставив вже сам головнокомандувач.
Однією з ключових причин протистояння став різний підхід до військових дій. Федоров акцентував увагу на нових технологіях і дронах, тоді як військове командування скаржилося, що через це гальмується постачання інших видів озброєння.
На резонансному брифінгу після своєї відставки Федоров прямо звинуватив Сирського у застарілих підходах до ведення бойових дій та блокуванні роботи міністерства. Зі свого боку Сирський в своїй колонці, яка передувала відставці, попросив вибачення у Федорова, «якщо чимось образив», і зазначив, що зі здивуванням дізнався, що у них був конфлікт: «Я сприймав наші відносини як робочі: зі складними питаннями, з різними позиціями. Так і має бути між двома інституціями під час великої війни».
Водночас генерал дорікнув колишньому керівництву Міноборони, що воно мало забезпечувати армію всім необхідним для війни, а не лише «трендовими» дронами. Також генерал розкритикував ситуацію з фінансуванням армії: зокрема, заявив, що після рішення направити частину коштів з грошового забезпечення військових на закупівлю дронів виникли питання із виплатами на друге півріччя. Дісталося Федорову від Сирського і за недосконалу систему нових контрактів, і за пасивність у реформі мобілізації.
Відставка Сирського, що врешті стала перемогою «народної демократії», вкотре продемонструвала унікальність українських реалій навіть під час війни. Попередній «Картонковий майдан» після спроб обмеження повноважень НАБУ та САП відчував активну підтримку з боку західних партнерів України.
Історія з конфліктом Федорова–Сирського та їхніх груп підтримки – майже стовідсотково внутрішня. І, м’яко кажучи, неоднозначна. Суто світоглядно є велика спокуса спростити це протистояння до гасла «нове проти старого». Якби йшлося не про таку чутливу сферу як військова і не про такий відповідальний час – як війна за виживання держави. Коли питання призначення головнокомандувача у воєнний час вирішуються на «майданах», це само по собі є тривожним прецедентом. Навіть попри безліч питань до специфіки кадрової політики президента та методів управління Сирського.
Якби рішення про зміну головнокомандувача не збіглося зі скандалом навколо Федорова – навряд чи це викликало б надто багато питань. Але наразі відставка Сирського більше схожа на політичну поступку вулиці, ніж на підсумок оцінки його роботи. І такий підхід закладає міну уповільненої дії вже під наступника Сирського: якщо одного головнокомандувача звільнено під впливом громадської думки, то що завадить за аналогічним сценарієм висловити «вотум недовіри» іншому?
«Главком» згадує, чим запам’яталася людина, яка керувала війною в режимі 24/7 .
Наступник Залужного
На посаді головнокомандувача ЗСУ Олександр Сирський замінив Валерія Залужного, якого українське суспільство полюбило настільки, що соціологи досі приписують йому шанси стати наступним президентом України. Залужний – людина публічна, з особливою енергетикою. Сирський, на відміну від Залужного, не може похизуватися яскравими публічними виступами, ані тягою до персонального піару. Кілька людей, які перетиналися з ним по службі, разом працювали у різні роки, в один голос стверджують: Сирський – дуже грамотний, знає свою справу, але дуже закритий і непублічний.
Водночас він – людина дії. Бригадний генерал, командувач Десантно-штурмових військ Олег Апостол, який зараз розглядався серед кандидатів на посаду головнокомандувача, у коментарі «Главкому» рік тому назвав Сирського «людиною надзвичайної працездатності». «Він справді працює 24/7, дуже часто буває на фронті. До речі, я ніколи не чув, щоб він кричав чи підвищував голос на когось із підлеглих», – зазначив Апостол і додав, що генерал завжди є відкритим до комунікації з підлеглими. Так, командири бригад можуть йому у будь-який момент зателефонувати, аби проконсультуватися.
Волонтерка, керівниця проєкту технологічного посилення Сил оборони України Victory Drones Марія Берлінська також акцентувала увагу на надзвичайній працьовитості Сирського. «Глибоко вникає в ситуацію на кожній ділянці фронту. Не боїться особисто їздити на навіть дуже гарячі ділянки. Військовий до мозку кісток, генерал-війна. Спить по кілька годин на добу і живе війною, веде спартанський спосіб життя. Головком важких часів», – розповіла вона «Главкому».
Сирський ніколи не показував публічно свої світлини з дружиною, не афішував нічого, що так чи інакше пов’язано з його родиною. Однак не минуло і дня після його призначення на високу посаду, як у прискіпливого суспільства з’явилося питання: як так сталося, що у головнокомандувача української армії найближчі родичі живуть у Росії, та й сам він і народився, і першу вищу освіту отримав в московському виші? Звісно, до укріплення сумнівів щодо патріотизму Сирського доклалась кремлівська пропаганда – і ось чим вона маніпулювала.
«Стыдно родителям, наверное»
Олександр Сирський нині одружений з Тамарою Харченко, у них є спільний син Олександр. Це другий шлюб головнокомандувача. Першою ж дружиною Сирського була жінка на ім’я Алла – вони познайомилися ще під час його служби у Харківській області. У них є спільна дитина – син Антон. Крім того, Алла вже мала сина від свого попереднього шлюбу – Івана, який також взяв прізвище Сирський, хоча майбутній головком офіційно хлопця не всиновлював. Після розлучення з Олександром у 2009 році Алла з новим чоловіком та синами емігрувала до Австралії.
До слова, Іван неодноразово публічно виступав з підтримкою Путіна. Російська пропаганда намагалася на цьому зіграти: виставити головнокомандувача в образі радянської, «руської» людини.
З Росією Сирського справді пов’язують кілька фактів біографії. По-перше, він там дійсно народився: у маленькому селі під містечком міста Костерьово (Володимирська область). Його батько був військовим, підполковником, служив там у частині зенітно-ракетних військ ППО. У 1970-х роках його перевели до Харкова. Відповідно свідоме життя Олександра Сирського продовжується вже в Україні: тут він навчається в одній із шкіл Шевченківського району міста.
По-друге, першу військову освіту Сирський отримав у Москві. Оскільки школу він закінчив з золотою медаллю, то за квотою відмінників-випускників з радянських республік йому вдалося вступити до одного з найкращих в СРСР військових вишів: Московського вищого загальновійськового командного училища (МВОКУ). Після закінчення вишу Сирського перевели назад до України – у Лубни (Полтавщина), призначили на посаду командира мотострілецького взводу 426-го мотострілецького полку 25-ї гвардійської мотострілецької дивізії. Через три роки він вступив до Академії ЗСУ, яку закінчив з відзнакою. На цьому не зупинився: у 2006-му закінчив Національну академію оборони України (оперативно-стратегічний факультет), теж із відзнакою.
Третє, що умовно пов’язує Сирського з країною-агресоркою, – місце проживання його батьків. Нині вони мешкають у Росії – у місті Володимир. Попри те, що саме батьківський приклад надихнув Сирського стати військовим, нині його спілкування з батьками зведено до мінімуму. За даними ЗМІ, батьки дізналися про призначення сина на посаду головнокомандувача ЗСУ з новин. Після проголошення Незалежності України 1991 року Сирський припинив будь-які поїздки до Росії. Виключення з цього правила він зробив лише одного разу: у 2000 році, коли поїхав на похорон бабусі. «Он выбрал нехорошую позицию», «Стыдно родителям, наверное», – бідкаються сусіди батьків Сирського.
До речі, у Володимирі також живе молодший брат Сирського Олег – йому зараз 52 роки. Станом на 2024 рік працював охоронцем у місцевому супермаркеті.
Обʼєднане оперативне командування
Новий і важливий етап кар’єри Олександра Сирського почався у 2006 році, коли він очолив управління планування операцій Обʼєднаного оперативного командування ЗСУ. Цей орган був створений при президентові Вікторові Ющенку і мав дати імпульс наближенню української армії до стандартів НАТО. У той час Україна брала участь у миротворчих місіях у різних державах, а Сирський багато спілкувався з офіцерами Альянсу.
Сирський згодом зізнавався, що був вражений фізичною формою генералів НАТО – попри вік, вони мають дуже спортивний вигляд. Чиновник, який кілька років працював із Сирським, розповідає, що той щодня пробігає кілька кілометрів, а у його кімнаті відпочинку завжди стоять тренажери.
У 2010 році вибори президента України виграв Янукович. Наступного ж року тодішній міністр оборони Михайло Єжель ліквідував Об’єднане оперативне командування і Сирського перевели в Головний командний центр Генштабу. Про НАТО вже не йшлося, і вся діяльність цього органу звелася до суто паперової роботи – збору інформації про стан ЗСУ та випуск аналітичного бюлетеня.
Все змінилося у 2014 році, коли Путін окупував Крим і напав на Донецьку та Луганську області. Почалась Антитерористична операція, і Сирського відрядили на Схід. Тоді він отримав позивний «Барс». Так само називалась і зведена тактична група, якою командував Сирський на Дебальцівському плацдармі в лютому 2015-го. Пізніше Сирський розповідав, що йому подобається цей звір, бо він «не боїться вступати в бій з противником, який більший за вагою і сильніший за нього».
До слова, саме за бої на Дебальцевському плацдармі Сирський був нагороджений орденом Богдана Хмельницького ІІI ступеня.
Головнокомандувач з другої спроби
2021 рік міг стати поворотним у кар’єрі Сирського – але не став. Після того, як у травні 2019 року до влади прийшов президент Володимир Зеленський, він призначив новим головнокомандувачем і начальником Генерального штабу Руслана Хомчака, з яким у Сирського були чудові дружні стосунки. За два роки глава держави звільнив Хомчака. Посаду запропонували Сирському, але той відмовив – саме через дружбу з Хомчаком. Тоді посаду отримав Валерій Залужний.
Восени 2021 року Залужний створив угруповання для захисту Києва та призначив Сирського ним керувати. У лютому-березні 2022 року, аби перешкодити просуванню ворожих військ до Києва, Сирський ухвалив рішення зруйнувати мостові переходи в Київській області: 26 лютого 2022 року за його наказом було підірвано дамбу на річці Ірпінь у Козаровичах, і це призвело до затоплення позицій російської армії. Зокрема, й завдяки цьому рішенню російський наступ на столицю провалився. За успішну оборону Києва та звільнення Півночі України 18 березня 2022 Сирський нагороджений орденом Богдана Хмельницького II ступеня, а 5 квітня 2022-го – отримав звання Героя України.
Наступний поворотний момент у великій війні для Сирського настав влітку 2022 року – тоді він був одним з командувачів контрнаступом ЗСУ на Харківщині. В результаті цієї блискучої операції ЗСУ вдалося відкинути окупантів від Харкова на відстань, що перевищила дальність артилерійського вогню. Згодом була звільнена майже вся Харківська область, що шокувало Z-спільноту, яка, навіть попри пробуксовку з «Києвом за три дні», ще затято вірила в легку прогулянку Україною.
Варто відзначити також зусилля Сирського в обороні Соледара та Бахмута, а також у битві за Авдіївку.
Втім, справжній фурор Сирського в очах українського суспільства стався вже у серпні 2024 року – коли він розпочав наступальну операцію в Курській області РФ. Вперше за час повномасштабної війни бойові дії перейшли на територію Росії. На піку операції українські війська контролювали до 1300 км² території регіону. Російські пропагандисти у той момент перестали називати Курську область територією РФ і переключилися на сором’язливе формулювання «прігранічьє».
Серед важливих кроків Сирського – реформа Збройних сил, переведення їх на корпусну структуру. Йдеться про створення загалом 18 корпусів у Сухопутних та Десантно-штурмових військах, морській піхоті та Національній гвардії. У грудні минулого року головнокомандувач поінформував, що усі корпуси взяли під контроль свої смуги відповідальності, а у лютому 2026-го оголосив про другий етап реформи – передислокацію бригад у підпорядкування власним управлінням корпусів, нарощування корпусних комплектів та масштабування підрозділів.
Попри всі проблеми з впровадженням корпусної реформи, саме вона стала аргументом Сирського проти звинувачень у «ручному керуванні» армією та одержимості мікроменеджментом. «Одне з нещодавніх рішень: я делегував командирам корпусів повноваження, зокрема й щодо переведень військовослужбовців у межах корпусів. Це і є протилежність ручному керуванню», – написав він у своїй свіжій колонці.
Кінець січня-березень 2026 року також став для Сирського та всіх Сил оборони важливим кроком уперед. У ці місяці вони провели контрнаступальну операцію на стику Дніпропетровської, Донецької та Запорізької областей. Вперше від часів Курської операції наші війська за місяць відновили контроль над більшою площею території, ніж за той самий час захопив противник.
Наприкінці червня Сирський заявив, що від початку року вдалося звільнити майже 670 км² території.
До слова, роботу Сирського високо оцінюють і Валерій Залужний, і ексглава розвідки, нині голова Офісу президента Кирило Буданов. Попередник Сирського на посаді головнокомандувача лаконічно охарактеризував його словом «професіонал». Буданов у коментарі «Главкому» до 60-річчя Сирського висловився ширше: «Олександр Станіславович – досвідчений і впевнений у собі воєначальник. Він усвідомлює всю вагу ризиків і загроз, що постали перед нашою країною й майбутнім українців. І в найскладніші для України моменти він наважувався брати на себе найскладнішу відповідальність, з честю виконував свій обов'язок».
Павло Вуєць, Наталія Сокирчук, «Главком»
Коментарі — 0