Переговорний спринт Віткоффа і Кушнера впирається у два виборчі календарі. Україні розписують не лікування, а ремісію, і рахунок за неї виставлять узимку…
За дві доби спецпосланці Дональда Трампа побували у двох столицях, які ведуть одну війну, але тримають у папках два різні документи виходу з неї.
5 вересня Стів Віткофф і Джаред Кушнер приземлилися у Внуково-2. Зустрів їх Кирило Дмитрієв. Далі – діловий обід, який тривав близько трьох з половиною годин, біля ресторану з вивіскою «Все для перемоги!». І лише після цього – Кремль, Червона вітальня Катерининської зали, понад три години з Володимиром Путіним. Про суттєві домовленості не оголосив ніхто.
Наступного дня ті самі люди приїхали до Києва потягом. Літаком не вийшло: аеропорт Україна готувала, але російські удари зробили приліт неможливим. Зеленський зустрів американців на Софійській площі – за дві доби до того вибухова хвиля пошкодила Будинок консисторії XVIII століття на території заповідника.
Цей контраст – не публіцистична деталь, а діагностична картина. Одна сторона приймає посередників за фортечними стінами. Друга – просто неба, у місті, яке щойно бомбили. І саме тут починає ламатися мова, якою ці переговори описують: «зближення позицій», «звуження розбіжностей», «значний прогрес». Це лексика угоди. А угода передбачає, що обидві сторони чогось хочуть. Війна ж триває тому, що одна зі сторін не може дозволити собі хотіти миру.
Нижче – вісім постулатів, які, на думку автора, випливають із того, що ми побачили і почули за ці дві доби.
Постулат перший. Темп задають не фронти, а виборчі дільниці…
Перше, що пояснює раптове прискорення після місяців глухого кута – це календар. Не воєнний, а електоральний.
18–20 вересня 2026 року в Росії проходять вибори до Державної думи IX скликання. Єдиним днем голосування визначено 20 вересня. Вперше в них братимуть участь мешканці окупованих територій Донецької, Луганської, Запорізької та Херсонської областей, тобто сім округів, які Кремль вбудовує у власну політичну систему як доконаний факт.
3 листопада 2026 року у США – проміжні вибори: усі 435 місць у Палаті представників, 35 сенатських крісел, 39 губернаторських перегонів.
Увесь «мирний спринт» акуратно вміщується між цими двома датами. Це і є відповідь на питання, чому саме зараз, чому так швидко, чому одразу дві столиці за дві доби.
Але тут криється пастка. Електоральний час і воєнний час – це різні фізики. Виборчий цикл вимагає результату до дедлайну. Війна результату до дедлайну не дає – вона дає стан. І коли політика намагається силою підігнати стан під дату, вона отримує не мир, а декорацію миру: заяви про прогрес, пакети пропозицій, анонси форматів. Усе, що можна показати виборцю, і нічого, що можна підписати.
Постулат другий. За фасадом «прогресу» немає плану…
Прислухайтеся до самих формулювань, які прозвучали в Києві.
Віткофф говорить про значний прогрес, про привезені нові ідеї, про те, що сторонам доведеться йти на компроміси, а завдання США – це звужувати розбіжності. Кушнер повідомляє, що Трамп доручив їм із Віткоффом сформувати «мирний пакет», і що йдеться не просто про припинення бойових дій, а про рамкову угоду для тривалого миру. Він же визнає, що завершити бойові дії до зими буде надзвичайно складно, а в дипломатії нічого не завершено, доки не завершено все.
Тепер співставте це з тим, що написала Financial Times наступного дня: до Києва привезли оновлені версії «попередніх» документів, адаптовані до нових обставин, і принципово нових ідей у них було небагато.
Тобто «прогрес» – це категорія без змісту. Вона описує не рух до угоди, а факт відновлення комунікації після глухого кута. Це не одне й те саме. Комунікація може бути інтенсивною роками і не давати нічого, крім самої себе.
Головне, чого немає в жодній заяві: конкретного плану щодо України. Є пакет, який формується. Є формат, який хочуть відновити. Є передумови, які нібито існують. Немає предмета.
Постулат третій. Ми не знаємо напевно, чи була московська зустріч саме про Україну…
Це незручне питання, але його треба поставити.
Три з половиною години обіду з Кирилом Дмитрієвим передували трьом годинам розмови з Путіним. Дмитрієв – не дипломат і не військовий. Це людина інвестиційного контуру: санкції, розморожені активи, спільні проєкти, енергетика, Арктика, логістика. Коли посередник проводить із таким співрозмовником більше часу, ніж із першою особою, це щось означає.
Українське питання може бути перепусткою, а не порядком денним. Воно легітимізує сам факт контакту, воно продається внутрішньому американському виборцю, воно виправдовує візит. А всередині відбувається обговорення, які до України мають дотичне відношення.
Не стверджуємо, що так і було. Стверджуємо інше: із відкритих джерел ми не можемо це виключити, і жодна заява сторін цього не спростувала. Віткофф і Кушнер кажуть, що досягли домовленостей у Москві. З якого саме питання – не сказано. Чи стосуються вони України – не сказано.
І це – класична проблема посередницької дипломатії, відома щонайменше з Віденського конгресу: хто контролює порядок денний, той контролює результат. Сторона, чиї інтереси обговорюють за її відсутності, завжди платить за угоду більше, ніж думає.
Постулат четвертий. Два документи, які неможливо звести в один…
Ось де закопана справжня причина глухого кута, і жодні «нові ідеї» її не усувають.
Український документ простий і тому реалістичний: зберегти те, що є під контролем держави; розійтися по лінії зіткнення; отримати гарантії безпеки. Зеленський у Києві підтвердив: позиція щодо Донбасу не змінилася, території під українським контролем не передаються, а Донбас – це питання не окремої області, а всієї війни. Цей документ можна підписати. Він сумісний із наративом перемоги, бо перемога тут – це факт існування: нас мало не бути, а ми є. Це не риторична фігура. У війні на знищення виживання і є змістом перемоги.
Рубіж красивого і безболісного виходу з війни для Путіна пройдено давно й непомітно
Московський документ – інший жанр. За три дні до візиту Пєсков публічно підтвердив: позиція від 14 червня 2024 року незмінна. Виведення українських військ із Донецької, Луганської, Запорізької та Херсонської областей. Відмова від НАТО і нейтральний статус. Визнання окупованих територій. Скасування західних санкцій. Без’ядерний статус України. Це не умови завершення війни – це умови капітуляції, оформлені як умови завершення війни.
Різниця між двома паперами не в цифрах і не в кілометрах. Український документ – про майбутнє. Російський – про минуле, яке треба заднім числом оголосити виправданим. Лінія зіткнення для Києва – це мир. Для Кремля лінія зіткнення – це вирок: чотири роки, півтора мільйона втрат, зруйнована економіка мирного часу, і за це нічого.
Саме тому Москва не може прийняти найреалістичніший сценарій. Не «не хоче». Не може.
Постулат п’ятий. Асиметрія початку і кінця…
Це, мабуть, найважливіше, що варто зрозуміти про цю війну.
Її початок залежав від одного рішення. Її кінець залежить щонайменше від кількох!
Одна людина в лютому 2022-го ухвалила рішення, і війна почалася. Щоб вона закінчилася, потрібно, щоб збіглися: політична воля Кремля, готовність його силового та економічного контурів прийняти результат, згода України на умови, згода партнерів гарантувати ці умови, і механізм, який усе це утримає.
Звідси й фундаментальна нерівність позицій за столом.
Україна може закінчити війну сьогодні, бо для неї «закінчити» означає «зберегти». Це рішення не руйнує ані державу, ані владу, ані суспільний договір.
Росія не може закінчити війну сьогодні, бо для неї «закінчити» означає «відповісти». Рубіж красивого і безболісного виходу пройдено давно й непомітно, десь між першою хвилею мобілізації та моментом, коли війна стала не інструментом політики, а її змістом.
Лінія зіткнення для Києва – це мир. Для Кремля лінія зіткнення – це вирок
Подивіться, як це матеріалізується. Окуповані території йдуть у бюлетень до Держдуми. Війна вбудовується не в оборонний бюджет, а в конституційно-електоральну тканину режиму. Це не тактика – це незворотність. Вийти з війни для нинішнього російського керівництва означає демонтувати підставу власної легітимності.
Тому теза «війна екзистенційна для Росії» вимагає уточнення. Для України війна екзистенційна як для нації. Для російського керівництва – як для режиму. Це різні екзистенції, і саме тому вони не сходяться за столом переговорів. Нація може вижити, поступившись у чомусь. Режим, побудований на війні, не може вижити без неї.
Постулат шостий. Етика посередника, або чому мова угоди не описує війну…
На пресконференціях американським представникам ставили пряме питання: як почуваєшся, коли говориш із людиною, на яку Міжнародний кримінальний суд у березні 2023 року видав ордер на арешт?
Відповідь щоразу була ухильною: наше завдання – знайти спільні точки завершення війни. Віткофф окремо наголосив, що збереження особистого каналу з Путіним є необхідною умовою припинення війни, і що в Москві до делегації поставилися з повагою.
У логіці угоди це бездоганно. Медіатор не має права на моральну оцінку, інакше він втрачає доступ до однієї зі сторін.
Але тут працює несиметричний ефект, який добре відомий у теорії переговорів. Моральний нейтралітет посередника автоматично конвертується в актив агресора. Бо жертві нейтралітет не додає нічого, бо вона й так за столом заради виживання. А агресору він повертає те, чого його позбавили: статус співрозмовника, рівність, репутаційну легітимність. Обід перед Кремлем і фраза про повагу – це і є та валюта, якою розраховуються.
І друге. Канал зв’язку – це ресурс. За ресурс платить той, кому він потрібніший. Якщо збереження каналу з Путіним оголошується необхідною умовою, то ціна каналу автоматично лягає на того, хто в цьому каналі є предметом обговорення.
Постулат сьомий. Горизонт 2028 року…
Складіть дати разом. 3 листопада 2026-го – проміжні вибори. Далі – два роки, коли американська політика працює в режимі підготовки до головної кампанії. 7 листопада 2028 року – президентські вибори, на яких обиратимуть наступника Дональда Трампа: 22-га поправка до Конституції США закриває йому можливість третього терміну. Що це означає практично? Що переговорний ресурс нинішньої адміністрації має природну межу, і всі учасники процесу це рахують. Москва рахує особливо уважно, її стратегія пересиджування завжди будувалася на електоральних циклах опонента.
Висновок для Києва звучить жорстко, але його краще вимовити вголос: Україні варто будувати конструкцію, здатну пережити щонайменше два американські виборчі цикли. Не тому, що війна обов’язково триватиме до 2028-го. А тому, що стратегія, прив’язана до однієї особи в Білому домі – це не стратегія, а ставка.
Що робитиме Росія і на що вона розраховує…
Стратегія: конвертувати час у політичний факт. Москва не веде переговори, щоб домовитися. Вона веде їх, щоб не бути звинуваченою в зриві, і паралельно продовжує робити те, що робила. Її ставки:
Зима як зброя. Удари по енергетиці мають зробити аргумент про лінію зіткнення неактуальним: навіщо домовлятися про кордон, якщо можна зламати тил.
Мобілізаційний резерв після виборів. Зеленський прямо припустив, що після голосування Кремль може оголосити нову хвилю мобілізації для посилення наступу саме на донбаському напрямку. Виборча пауза в Росії – це не пауза, а розбіг.
Москва не веде переговори, щоб домовитися. Вона веде їх, щоб не бути звинуваченою в зриві
Трек Дмитрієва. Санкції, активи, спільні проєкти. Це та частина порядку денного, де Москва може реально виграти навіть без жодного руху на фронті.
Втома партнерів. Розрахунок на те, що європейська та американська підтримка виснажиться раніше, ніж російський мобілізаційний ресурс.
Внутрішня політика України. Корупційні скандали, дискусія про вибори, суспільна напруга – усе це в Кремлі читають як тріщини.
Її обмеження – реальні й наростаючі: втрати, що наближаються до 1,5 мільйона, майже тисяча закриттів аеропортів за один серпень через українські дрони та ураження нафтопереробки та логістики вглиб території, а також економіка, яка тримається на воєнному замовленні й не має сценарію м’якого виходу.
На що вона здатна далі: ескалація повітряної кампанії взимку, нова хвиля мобілізації після 20 вересня, локальні наступи заради картинки, торг за санкційне пом’якшення в обмін на процедурні поступки.
На що вона не здатна: підписати документ, який визнає лінію зіткнення кордоном компромісу. Це для нинішнього Кремля дорівнює саморозпуску.
На що Україні розраховувати від США та партнерів?
Тут потрібна чесність, а не оптимізм. Розраховувати варто не на рішення, а на постачання. Не на угоду, а на утримання. У Києві предметно обговорювали три речі: потреби в протиповітряній обороні, технологічну співпрацю та зимовий пакет. Зеленський прямо сказав, що в разі продовження війни взимку Україна розраховує на додатковий пакет підтримки від США, і, насамперед, ППО й енергетика. Паралельно він назвав «планом Б» роботу десятків українських компаній над масовим перехопленням реактивних дронів, залишивши «планом А» прискорення дипломатії.
Ось тут і виникає та метафора, яка найточніше описує стан справ.
Лікар зайшов у палату. Оглянув. Сказав, що прогрес є. Операції не буде. Партнери шукають ресурс не на лікування, а на утримання хвороби в стадії ремісії. Зимовий пакет – це не терапія, це підтримувальна доза. Лікування переноситься на наступний період, і всі учасники консиліуму це розуміють.
Чому вони все ж таки дадуть цю дозу? Не з сентиментальності. Тому що хвороба, яку не утримують у ремісії, прогресує. Локальна безпека, якщо нею знехтувати, стає глобальною проблемою, і ціна втручання зростає нелінійно. Європа втомилася, але вона не готова ризикувати архітектурою власної безпеки заради економії однієї зими. Саме на цьому раціональному, а не емоційному розрахунку тримається українська опора на партнерів.
Прикметно й інше: американські представники демонстративно задоволені прогресом і в Москві, і в Києві, й обіцяють наближати розв’язку. Задоволення посередника обома столицями одночасно, бо це або ознака справжнього зближення, або ознака того, що предмет розмови в кожній столиці був свій.
Зробимо висновки.
Що потрібно Україні сьогодні?
Пережити зиму як окрему воєнну операцію. Енергетика, ППО, децентралізована генерація, захист критичної інфраструктури. Це не гуманітарна тема – це фронт.
Зафіксувати «план Б» як основний, а не запасний. Масове перехоплення дронів, власна ракетна програма, глибокі удари. Дипломатія має спиратися на спроможність, інакше вона перетворюється на прохання.
Тримати переговорну позицію незмінною і зрозумілою. Лінія зіткнення, і жодного метра з того, що контролюється. Позиція, яка не змінюється, з часом стає фактом, з яким рахуються.
Будувати опору, що переживе виборчі цикли партнерів. Європейська індустріальна кооперація, спільні виробництва, довгострокові контракти замість разових пакетів.
Закрити внутрішній фланг. Кожен корупційний скандал у тилу – це аргумент у чужих переговорних папках. Це не моралізаторство, це безпекова арифметика.
Не купувати оптимізм у роздріб. «Значний прогрес» без предмета – це не новина, це фон.
Чого ми очікуємо від США?
Не посередництва, а ваги. Посередник шукає середину. Вага змінює умови задачі. Конкретно: сталого постачання ППО й боєприпасів, тиску на російську економіку замість його пом’якшення, участі в гарантіях безпеки з реальним механізмом виконання, і прозорості щодо того, що саме обговорюється в Москві поза українським порядком денним. Тристоронній формат, який анонсує Кушнер, має сенс лише за однієї умови: нічого про Україну без України – не як гасло, а як процедура.
На що спроможна Росія далі?
На продовження. На ескалацію взимку. На мобілізацію після 20 вересня. На торг за санкції. На імітацію конструктивності рівно доти, доки це не коштує їй нічого. На завершення війни на умовах, які не є капітуляцією України – ні. Не тому, що не хоче. Тому що нинішня російська влада не має документа, з яким вона могла б вийти з цієї війни і залишитися собою.
Головний прогноз, який випливає з двох діб переговорів: війна триватиме. Скільки – не знає жодна з трьох сторін. Україна готова закінчити хоч сьогодні. Росія не може закінчити взагалі. США хочуть закінчити до конкретної дати у власному календарі.
Три різні відповіді на одне питання не дають угоди. Вони дають ще одну зиму. Отже, готуємося до зими. Не тому, що це вибір. Тому що це єдиний план, який залежить від нас.
Олег Семененко, для «Главкома»
Коментарі — 0