Перший в українській історії чемпіон Європи з ходьби: Особливі відчуття, коли перемагаєш людей, якими захоплюєшся

Торік у Берліні цей 24-річний хлопець з села Верхня Калусьского району на Івано-Франківщині переписав історію. Мар’ян Закальницький став першим в історії української ходьби (враховуючи часи СССР) чемпіоном Європи на дистанції 50 кілометрів. До того серед українців на 50-кілометровій дистанції єдину нагороду чемпіонатів Європи здобував Олександр Щербина з Кропивницького, який був бронзовим призером Будапешта-1966.

До Мар’яна чемпіонами Європи зі спортивної ходьби були лише двоє українців. У 1971 році в Гельсінкі тріумфатором став Микола Смага з села Боброве на Сумщині, а через три роки в Римі переміг інший сумчанин, дворазовий олімпійський чемпіон Володимир Голубничий. Обоє тріумфували на дистанції 20 км.

Власне, з серпня 2018-го, коли Закальницькому підкорилося видатне досягнення, про нього широкому загалу не було чути майже нічого. Нагода поспілкуватися з’явилася несподівано — під час нагородження найкращих спортсменів краю управлінням спорту Київської облдержадміністрації.

- Мар’яне, вже сім з гаком місяців ви чемпіон Європи з легкої атлетики. Ваше життя з того часу якось змінилося?

- Нічого особливого. Як працював, так і працюю далі. Зіркою себе відчув лише того дня в Берліні, коли переміг. З наступної доби розпочалася повсякденна рутинна робота. На званні чемпіона Європи зупинятися не хочу. Прагну забути цю перемогу, щоб досягнути чогось вагомішого.

- Часу у вас залишається не так уже й багато, адже після Олімпіади-2020 Міжнародна асоціація легкоатлетичних федерацій збирається виключити 50-кілометрову дистанцію з офіційних змагальних програм...

- Дуже прикро. Ми, спортсмени й тренери, робимо все від нас залежне. Але рішення приймають без нашого відома. На жаль, ніхто не враховує, що 50-кілометрова дистанція в ходьбі має великі, майже сторічні традиції. Класика начебто мала б цінуватися більше. Але якщо офіційного статусу нададуть 30-ти чи 35-кілометрівці, будемо адаптовуватися до нових умов. Нічого страшного в цьому не бачу. Проте дивуватися не перестаю. Люди, які хочуть позбутися дистанції 50 кілометрів, кажуть, що вона не дуже видовищна, надто довга, ніхто її не дивиться. Але якщо керуватися такою ж логікою, то велосипедний «Тур-де-Франс» теж надто тривалий.  Там спортсмени змагаються по сім-вісім годин щодня.

Мар'ян Закальницький і Алла Цвілій. Фото Костянтина Клименка

- Аліна Цвілій, яка в Берліні виграла в Берліні в тій же дисципліні срібло, а пізніше була відсторонена за вживання допінгу, колись сказала, що дистанція 50 кілометрів — то знущання над жінками...

- Між чоловіками і жінками є різниця. Вважаю, що для чоловіків то гарне випробовування на стійкість.

- Чим керувалися, коли обирали для себе такий вид занять у дитинстві?

- Я його не обирав, він сам мене обрав. Легкою атлетикою займався мій молодший брат Тарас. Я прийшов у секцію за ним.  Півроку бігав, а потім тренер сказав: «Давай спробуємо ходити». Спробував і ходжу досі. Хоча вдома умов, можна сказати, не було зовсім. На всі змагання їздив за свій рахунок. На перше тренування доводилося прокидатися о шостій ранку, потім іти на навчання в Калуський технічний коледж. Після пар — ще одне тренування. Вельми виснажливо. Так тривало доти, доки мені не запропонували перейти в Київський центр олімпійської підготовки в Білій Церкві, до тренера Олександра Шевченка. Тут для занять спортом умови оптимальні. Теж тренуюся двічі на день, але при цьому маю комфортніший графік. Тут відчуваю себе спортсменом-професіоналом.

Мар'ян зі своїм тренером. Фото з Фейсбука Закальницького

- Батьки легко змирилися з вашим переїздом?

- Що ви? Були проти. Вперше приїхали до мене, лише коли трохи заспокоїлися, щоб подивитися на перші змагання. Батьки взагалі не сприймали мого захоплення ходьбою. Фактично, з дому я виїжджав потай. Зібрав сумку, нікому нічого не сказав і помчав до Києва. Добре, що тата тоді не було вдома, що він тоді знаходився за кордоном. Маму я, можна сказати, відставив у бік і поїхав. З батьком такі коники не пройшли б.

- Образи тривали довго?

- Мама десь за місяць відійшла. Зрозуміла, що то те, що мені потрібне, що мені подобається.

- Подобається? По 50 кілометрів ходити?

- Коли починав, думав приблизно так, як ви. В голові не вкладалося, як то можна ходити по 50 кілометрів. Точніше, просто ходити ще можна, а у нас треба ходити жорстко. Це набагато складніше. Втім, коли людина тренується, межі можливого поступово стираються. Переконувався в цьому неодноразово. Якщо присвятити себе якійсь меті і робити все для її досягнення, то все у тебе вийде.

- Ходоки — люди надзвичайно висушені. Притримуєтеся якихось дієт чи зганяєте все зайве в процесі тренувань?

- Швидше, у процесі. Обмежуватися доводиться в заключний перед важливими стартами період. Там важливий кожен грам. А поправлятися нам просто ніколи. 50 кілометрів — такий вид, що не можна відстартуватися, а потім місяць байдикувати. Доводиться тримати форму постійно, тренуватися круглий рік. На відпочинку ми теж тренуємося. Можна сказати, взагалі без тренувань не відбувається жоден день.

- Такі жертви виправдані?

- Якщо ти любиш цю справу і маєш конкретну мету, то так. Якщо ж ви натякаєте на матеріальні статки, то ми живемо так, як більшість українських спортсменів. Звичайно, мені, як кожному 25-річному чоловікові, вже б хотілося мати своє житло, а не мешкати в однокімнатному гуртожитку Центру олімпійської підготовки в Білій Церкві. Зрештою, поки я без сім’ї, мене нинішні умови влаштовують. Спати є де, їсти є що. Їм в основному в їдальні. Навіть коли тренування закінчуються пізно і їдальня вже зачиняється, її керівник йде на поступки і допомагає.

- На вашій батьківщині перемогу земляка на чемпіонаті Європи помітили?

- Так. Вітали і в Калуші, в рідному селі Верхні. У центрі міста повісили великий банер із моїм зображенням. Було дуже приємно.

Мар'ян Закальницький націлюється на Олімпіаду-2020. Фото - Федерація легкої атлетики України

- Мар’яне, ви сказали, що наразі є людиною несімейною. Думаєте змінювати цей статус?

- Якби мав де жити, то вже б, мабуть, подумав. Однак наразі в моїй свідомості все ж на першому місці спорт. Тим паче, що до Олімпіади-2020 залишилося трохи більше року. Для початку треба туди пробитися, а потім уже гарно виступити в самому Токіо. У мене були шанси потрапити ще на попередні Ігри в Ріо-де-Жанейро. Однак тоді ще був надто молодий, 21-річний. Під час командного чемпіонату світу в Римі, за підсумками якого тренери визначали склад на Олімпіаду, посів серед українських атлетів четверте місце, а треба було потрапити до трійки.

- Вашою мрією є олімпійська медаль?

- Про це рано говорити. Зараз мені найперше хочеться довести, що торішній результат не був випадковим.

- А що хтось так думає?

- Повірте, не без цього. Дуже багато хто говорить. Мовляв, нехай ще раз так пройде, хай доведе. В нас в Україні таких людей дуже багато. Критиків набагато більше, ніж тих, хто за мене порадів. Втім, доводити щось я збираюся не їм, а самому собі. Якщо ж при цьому вдасться вигравати медалі, то буду тільки радий.

- Практика показує, що в спортивній ходьбі є чимало багаторічних лідерів.

- Я захоплююся російською школою ходьби. Грубо кажучи, їхній тренер має групу, дає їм установку і на 90 відсотків, що хтось із них буде з медаллю. Якщо порівнювати з рештою спортсменів, росіяни ходять дуже технічно. Також подобається, як ходить чинний олімпійський чемпіон Матей Тот зі Словаччини.

- Якого ви перемогли на чемпіонаті Європи.

- Так, це особливі відчуття, коли перемагаєш людей, якими захоплюєшся!