Людині, що кидає виклик керівнику Білорусі, доводиться обирати між тюрмою та засланням
Після того, як білоруські спецслужби затримали колишнього головного редактора Telegram-каналу Nexta Романа Протасевича, примусово посадивши у Мінську літак з опозиційним журналістом на борту, у багатьох пабліках почали писати невтішні прогнози щодо його подальшої долі. Заговорили про вищу міру покарання для журналіста. Зрештою, Протасевич – далеко не перший (і, очевидно, що не останній) опозиціонер, який може стати жертвою режиму Лукашенка.
На сьогоднішній день досі «перебуває в екзилі» і Світлана Тихановська. Вона, хоч і визнала, що «опозиція втратила вулиці», намагається залишатися в інформаційному просторі: нещодавно вона виступала на слуханнях в Конгресі США, а перед цим розповіла про плани зустрітися з президентами України Володимиром Зеленським та США Джо Байденом.
Дружина увʼязненого блогера Сергія Тихановського взагалі демонструє неймовірну політичну живучість на тлі інших білоруських опозиціонерів, які кидали виклик Олександру Лукашенку протягом останніх 27 років.
Певною мірою це можна назвати подвигом, враховуючи, що білоруський режим навчився майстерно обезголовлювати опозиційний рух. Неважко помітити, що до кожних нових виборів білоруська опозиція висуває свого чергового лідера, який, програвши, опиняється або в еміграції, або у тюрмі, або просто сходить з політичної сцени. В усіх цих випадках він абсолютно гарантовано перестає бути фактором внутрішньої білоруської політики. Стосовно цього Тихановській пощастило трохи більше, але чи вдасться їй уникнути небуття?
Давайте для ілюстрації подивимося, яка доля спіткала головних (не маріонеткових) опонентів Лукашенка на попередніх виборах.
Вибори-1994: перші та єдині демократичні
Отже, Олександр Лукашенко став президентом на перших виборах президента країни (і єдиних, до проведення яких у Євросоюзу та США не було зауважень) у 1994 році. Молодий депутат з риторикою, сповненою ностальгії за Радянським Союзом, і іміджем борця з корупцією відповідав запитам, що сформувалися у білоруському суспільстві на початку 90-х на тлі збіднення населення, росту інфляції, корупції та злочинності. Тоді Лукашенко робив те саме, за що зараз переслідує своїх опонентів: бився з поліцією, відправляв у відставку спікера парламенту Станіслава Шушкевича, якого звинуватив зокрема у крадіжці ящика цвяхів, які той начебто використав для ремонту дачі. В принципі Лукашенко продемонстрував уміння вдало обертати на свою користь будь-які інформприводи, або й створювати їх самостійно.
Наприклад, додаткових передвиборчих балів майбутній президент додав собі, повідомивши про замах, що начебто мав місце на нього 16 липня 1994 року. За озвученою версією, з його машиною на трасі порівнялась інша, з якої невідомі зробили кілька пострілів у кандидата на президентську посаду. Попри те, що слідчі згодом поставили під сумнів сам факт такої пригоди, версія про замах виявилась дуже успішною. Вже бувши президентом, Лукашенко не раз у кризових випадках «розкривав» якісь змови, начебто спрямовані на його ліквідацію. Зокрема у квітні 2021 року він повідомив про плани обстрілу президентського кортежу з гранатометів, – за версією Лукашенка змовники відмовились від них тільки через високу швидкість, з якою прямує президентський кортеж.
На думку сучасників тих подій, первісно голова радгоспу «Городець» Лукашенко був не самостійною фігурою: матеріали для його розслідувань надавав премʼєр-міністр Вʼячеслав Кебіч, що розглядав Станіслава Шушкевича, як головного конкурента на майбутніх президентських виборах і був головним куратором кампанії за його відставку. І для премʼєра було прикрою несподіванкою, коли Лукашенко раптом переніс вогонь критики й на нього. При цьому самому Кебічу вдалося потрапити до другого туру виключно через те, що голоси національно-демократичних сил розділилися між Станіславом Шушкевичем (набрав 10% голосів) та лідером Білоруського народного фронту Зеноном Пазняком (12%). У другому турі, в який вийшли два проросійських кандидати, Лукашенко переміг з вражаючим результатом з понад 80% голосів.
Доля учасників виборів-1994 склалася не найкращим чином. Зенону Позняку через два роки довелося покинути країну, а Білоруський народний фронт зусиллями влади розколотий і відсунутий на маргінес політики у країні. Перебуваючи в еміграції, він двічі оголошував про наміри балотуватися в президенти, але обидва рази у підсумку відмовлявся від перегонів. У 2020 році підтримав єдиного представника від опозиції Світлану Тихановську. Станіслав Шушкевич продовжив опозиційну діяльність на посаді лідера Білоруської соціал-демократичної громади, підтримував учасників останніх протестів у Білорусі, закликав повернути історичний біло-червоно-білий прапор. Неодноразово був оштрафований за свою діяльність, президентським указом йому було зменшено пенсію до суми, еквівалентної двом доларам.
Пройшло зовсім небагато часу і супротивники Лукашенка стали його союзниками, а союзники пішли в опозицію. Хоч на чолі країни Лукашенко став у 1994 році, однак абсолютну владу він зміг сконцентрувати лише через рік, після проведеного в листопаді 2016 референдуму, який (всупереч позиції Конституційного суду) змінив конституцію, продовжив термін повноважень Лукашенка до 2001 року, а також дав йому право розпускати парламент, чим президент одразу й скористався, створивши із лояльних йому депутатів Верховної ради двопалатний парламент – Національні збори Республіки Білорусь, що діє й понині. Одним із головних провідників президентської політики на узурпацію влади виявився нещодавній суперник Лукашенка на президентських перегонах Вʼячеслав Кебіч, який пізніше став (фактично – був назначений) депутатом Палати представників Національних зборів кількох скликань.
Зате на опонентів Лукашенка перетворилися декілька його колишніх соратників, зокрема керівник передвиборчого штабу у 1994 році Віктор Гончар. Депутати, незгодні зі змінами, оголосили про продовження роботи Верховної ради 13-го скликання на чолі із спікером парламенту Семеном Шарецьким (якого усунуті від влади депутати згодом проголосили в.о. президента країни), також було створено альтернативний Центрвиборчком на чолі з Гончаром, що мав провести вибори президента в 1999 році. Сам Гончар через кілька років безслідно зникне разом зі своїм другом бізнесменом Анатолієм Красовським. Вони були першими із зниклих білоруських політиків протягом 1999-2002 років. Незабаром так само безслідно пропаде ще один колишній член передвиборчої команди Лукашенка – ексміністр внутрішніх справ Юрій Захарченко, а також колега журналіста Павла Шеремета – телеоператор Дмитро Завадський. Заведено вважати, що вони були викрадені та убиті бійцями спецзагону білоруського МВС за наказом Лукашенка, принаймні, про це повідомляв колишній боєць загону Юрій Гаравський.
Західноєвропейські країни не визнали нових конституційних змін, і опозиційні депутати до початку 2000-х років визнавалися як законні представники Білорусі в органах Парламентської асамблеї Ради Європи. Так що визнання парламентом Литви Світлани Тихановської обраним лідером Білорусі – не перший випадок, коли в Європі визнають повноваження білоруського політика, усунутого від влади Лукашенком. Більшість із опозиційних депутатів тоді подалась на еміграцію, зокрема спікер парламенту Семен Шарецький довгий час проживав у Литві, звідки нещодавно переїхав до США.
Вибори-2001: залякана опозиція та кандидат-спойлер
На вибори 2001 року Олександр Лукашенко виходив уже як повноцінний диктатор країни, якому тре було просто провести формальний обряд перезатвердження себе при владі. Тоді серед кандидатів в президенти вперше зʼявився кандидат-спойлер Лукашенка – лідер Ліберально-демократичної партії Білорусі Сергій Гайдукевич. Крім виборів 2001 року він брав участь ще у трьох виборчих кампаніях поспіль (один раз зняв кандидатуру перед голосуванням) в якості кишенькового опозиціонера та демагога, схожого на ще одного «ліберал-демократа» – Жиріновського. Свої передвиборчі ефіри Гайдукевич переважно використовував для агітації за свого «суперника» Лукашенка та критики опозиції. Згодом американська розвідка звинувачувала його в причетності до незаконного постачання озброєнь до Іраку.
Опозиція ж станом на 2001 рік була розгромлена, залякана і частково емігрувала. Тим більше що Олександр Лукашенко ввів додаткові вимоги для висування на посаду президента, які відсіяли найбільш популярних його конкурентів. Зокрема не зміг взяти участь в перегонах популярний в народі керівник Загальнонаціонального страйкового комітету Білорусі Валерій Левоневський – йому не вдалося належним чином підготувати довідки про доходи всіх членів родини. Єдиним кандидатом від білоруської опозиції став лідер федерації профспілок Володимир Гончарик. Саме Гончарик опублікував міліційні рапорти, які свідчили про причетність до викрадення і вбивства Гончара, Красовського та Завадського з боку нинішнього керівника управління справами президента Республіки Білорусь Віктора Шеймана. На виборах Гончарик набрав 15% голосів, безрезультатно намагався судитися з виборчкомом, після чого пішов і з політики, і з профспілкової діяльності. Не «забув» Лукашенко і про Левоневського, який продовжував організовувати страйки та акції громадської непокори – голова страйккому згодом відсидів два роки за «наклеп на президента Білорусі».
Вибори-2006: перші протести та силовий ресурс
На виборах 2006 року єдиним кандидатом від опозиції мав стати Олександр Мілінкевич – вчений, краєзнавець, колишній віцемер міста Гродно. Однак через неузгодженість в опозиційному таборі, серед кандидатів зʼявився ще один опозиційний діяч – ректор Білоруського державного університету і лідер Білоруської соціал-демократичної партії (Громада) Олександр Козулін. Олександр Лукашенко, який перед цим на референдумі скасував обмеження у два президентські строки, обирався втретє. Вибори відбувалися на тлі погіршення економічної ситуації у Білорусі та ненасильницьких революцій, що перед цим призвели до зміни влади в Україні та Грузії. На обидва виклики режим Лукашенка відповідав однаково: обмежував свободу слова та посилював поліційні репресії. За кілька днів до голосування спецслужби традиційно заявили про спійманих «терористів», які начебто пройшли вишкіл у США та Грузії та мали організувати «чотири вибухи в школах». Кампанія з нагнітання напруженості супроводжувалась обшуками в опозиціонерів і залякуванням потенційних учасників протестних акцій
Офіційно Мілінкевіч з Козуліним отримали 6% і 2% голосів відповідно, що в кілька раз нижче тих рейтингів депутатів, які перед цим зафіксували незалежні соціологічні опитування. Сам Лукашенко заявив, що віддав свій голос за Гайдукевича. Опозиціонери результатів виборів не визнали, і 20 травня на Жовтневій площі Мінська встановили наметове містечко. Втім, повторити український майдан в Білорусі не вийшло. Через чотири дні протестувальників розігнали силовики, було арештовано пів тисячі осіб.
Подальша доля опозиційних кандидатів склалася по-різному. Олександр Мілінкевич переважно жив у Європі, де неодноразово отримував нагороди від правозахисних організацій. Зараз він є канцлером «Вільного білоруського університету» – розміщеного у Варшаві освітнього майданчика для білоруських студентів. Олександр Козулін у 2006 році був засуджений на 5,5 років «за організацію масових заворушень», але через два роки помилуваний Олександром Лукашенком (одразу після того, як партія «Громада» звільнила його з посади голови). З того часу також відійшов від політичної діяльності, відмовився від участі у виборах 2015 року через тотальну фальсифікацію будь-якого голосування у країні.
Вибори-2010: пʼять опозиціонерів за ґратами
Вибори у березні 2010 року команда Лукашенка вже збиралася вигравати виключно за рахунок фальсифікацій, оскільки рейтинг незмінного президента країни за останні роки серйозним чином просів. Залишалося тільки належним чином медійно зробити ці фальсифікації більш-менш правдоподібними, у чому білоруському лідеру своєю неузгодженістю допомогла опозиція: вісім із десяти кандидатів на президентську посаду виявилися її представниками. Олександр Лукашенко, який зробив ставку на розпорошення сил опонентів, розпорядився зареєструвати всіх, а далі вже просто особисті амбіції не дали консолідуватись навколо якогось одного з кандидатів. Наслідки теж були відповідними: усі кандидати (окрім Андрія Саннікова з 2,4% голосів) набрали менше ніж 2%, причому пʼятеро з них опинилися після виборів під арештом. Оголошений результат Лукашенка в 79% настільки не корелював з даними незалежних опитувань, які не давали білоруському президенту більше за 40% голосів, що небайдужі громадяни знову вийшли на вулиці Мінська – і знову були розігнані правоохоронцями. Кандидат в президенти Володимир Некляєв, що йшов попереду однієї з колон, був жорстко побитий і в непритомному стані потрапив до лікарні з черепно-мозковою травмою. Однак спонтанний мітинг, що зібрав 30-40 тисяч осіб, однозначно налякав Лукашенка, репресії проти його опонентів були винятково жорсткими.
Організатор кампанії «Європейська Білорусь» Андрій Санніков, який за офіційними даними зайняв на перегонах друге місце, вже за три місяці після розгону мітингу отримав п'ять років колонії посиленого режиму. Ще два роки ув'язнення з відстрочкою виконання вироку на два роки отримала його дружина Ірина Халіп (після закінчення відстрочки її звільнили від кримінальної відповідальності). Санніков був звільнений в 2012 році після прохання про помилування та отримав притулок у Великій Британії.
Нинішній лідер Білоруського національного конгресу, голова партії «Народна Громада» Микола Статкевич у 2011 році за «організацію масових заворушень» був засуджений до шести років колонії посиленого режиму. Вийшов на свободу в 2015 році після того, як був помилуваний президентом. Наприкінці травня 2020 року був затриманий під час збору підписів за висування на президентську посаду Світлани Тихановської, згодом термін перебування під вартою декілька разів продовжували. Очолює незареєстровану Білоруську соціал-демократичну партію. В липні стало відомо, що він фігурує у справі про «підготовку масових заворушень» разом із чоловіком Світлани Тихановської, незареєстрованим кандидатом в президенти та політвʼязнем Сергієм Тихановським (тим, який лише у тюрмі прийшов до розуміння того, що Крим – український). Статкевич був єдиним із арештованих кандидатів, хто не написав прохання про помилування.
Рішенням суду Володимир Некляєв отримав два роки ув'язнення з відстрочкою на два роки. Порівняно мʼякий вирок може пояснюватись масованою всесвітньою кампанією на його захист, в якій взяли участь сотні представників культури і навіть Барак Обама. Письменник, поет і політик був звільнений від відбування покарання після закінчення відстрочки в 2013 році та продовжив займатися громадською діяльністю разом з кампанією «Говори правду», яку ініціював ще до виборів. Справу про побиття політика 19 березня 2010 року прокуратура відмовилась заводити.
Ще один учасник президентської передвиборчої кампанії 2010 року, лідер незареєстрованої партії «Білоруська християнська демократія» Віталій Римашевський отримав два роки умовно – і теж за «організацію масових заворушень». Сьогодні опозиціонер також продовжує займатися політикою і має конфлікти з правоохоронцями: останній раз його затримували 5 березня 2021 року разом з учасниками профспілкових студентських зборів, але незабаром відпустили.
Також до пʼяти років колонії суд присудив кандидата в білоруські президенти Дмитра Усса, однак через чотири місяця Лукашенко підписав указ про його помилування. Відомо, що Усс мав інвалідність, а за кілька років до арешту пережив важку операцію та кому.
Заступник голови Білоруського народного фронту Григорій Кастусьов був затриманий прямо під час мітингу на площі в центрі Мінська, він згодився записати відеозвернення з загальним засудженням провокацій (тоді невстановлені особи намагалися штурмувати будинок уряду), але персонально не згадав жодного своїх соратників. У 2017 році Кастусьов очолив Білоруський народний фронт, в квітні 2021 був затриманий за звинуваченням у спробі заколоту.
Також було затримано кандидата в президенти Республіки Білорусь, адвоката Олексія Михалевича, однак його відпустили через два місяці під підписку про невиїзд. Покинувши СІЗО, адвокат пресконференцію, де розповів про тортури, застосовані до нього та про те, що умовою його звільнення була співпраця зі спецслужбами. Менш ніж через місяць він таємно покинув Білорусь і отримав політичний притулок в Чехії. У 2015-му політик повернувся на батьківщину, був затриманий, але згодом відпущений під підписку про невиїзд. У 2018-му він Михалевич став першим заступником голови в русі «За свободу» (вже після відходу звідти Олександра Мілінкевича).
Єдиним з опозиціонерів, хто не мав після виборів проблем із законом, виявився економіст Ярослав Романчук, що представляв на виборах Обʼєднану громадянську партію. Це можна пояснити тим, що одразу після розгону опозиційних акцій він виступив із засудженням своїх колег, персонально назвав Статкевича, Саннікова та Римашевського ініціаторами штурму будинку уряду. Варто відзначити, що ще один кандидат Віктор Терещенко – єдиний на виборах, хто не представляв опозицію і одразу ж визнав перемогу Лукашенка – фігурував у справі про масові заворушення як свідок.
Передбачуваність-2015 і шок-2020
Вибори 2015 року були незвичайно спокійними та передбачуваними на тлі попередніх кампаній. Опозиція була деморалізована репресіями, до того ж Олександр Лукашенко вдало розігрував «українську» карту, зображуючи війну на Донбасі та окупацію Криму, як наслідок приходу опозиції до влади. Кандидатів, що зібрали належну кількість голосів, всього виявилось чотири: крім незмінних Олександра Лукашенка та Сергія Гайдукевича це були представниця опозиції Тетяна Короткевич та Микола Улахович який понад чверть сторіччя очолює Патріотичну партію. Жодної небезпеки для Лукашенка ніхто з кандидатів не становив, зате Улахович та Гайдукевич навіть отримали своєрідне заохочення: наступного року обоє стали депутатами парламенту. Висунутій Білоруською соціал-демократичною партією (Громада) Тетяні Короткевич пощастило менше: друге місце на президентських виборах з 4% голосів не допомогло їй обратися в 2016 році до парламенту, а у 2018 до Мінської міської ради. На виборах 2020 року вона працювала в команді кандидата в президенти Андрія Дмитрієва – співголови громадської організації «Говори правду».
Станом на 2020 рік традиційна опозиція була повністю притлумлена тим режимом, який сформувався в Білорусі, але на її місце прийшла опозиція несистемна. Про свої наміри взяти участь у виборах оголосили люди, які не мали стосунку до традиційних партій: блогер Сергій Тихановський, ексголова Белгазпромбанку Віктор Бабарико та колишній дипломат і фундатор Парку високих технологій Валерій Цепкало, який, до речі, був одним з керівників передвиборчого штабу Лукашенка в 1994 році. На новий тип загрози для себе режим відреагував превентивними заходами, відправивши Тихановського та Бабарико в СІЗО (Цепкало встиг покинути країну і зараз з родиною знаходиться у Варшаві). Очевидно, що даючи дозвіл балотуватися дружині одного із затриманих, Світлані Тихановській, команда білоруського президента очікувала на повторення ситуації з Короткевич – на бліду політичну кампанію та забуття. Реальний результат виборів з багатомісячною політичною кризою у державі, невизнанням офіційних підсумків голосування всередині країні та ставленням до Тихановської, як до переможця виборів за кордоном, – сформували виклики нового типу для режиму, але й режим досить швидко адаптував під них старі свої методи.
Як неважко помітити, тактика Олександра Лукашенка змінювалася по ходу самих протестів. Якщо спочатку влада вдалася до спроб силового придушення мітингів, то незабаром вона змінилась повним їх ігноруванням і вибірковими затриманнями найбільш активних учасників. І тут у мережевого спротиву виявилися серйозні недоліки, оскільки відсутність сталих опозиційних структур на місцях, відсутність єдиної стратегії та програми протестного руху призвела до його затухання. Проєкти на кшталт Nexta змогли вивести на вулиці сотні тисяч людей, але не змогли задати якийсь напрямок ефективного протесту для них. З часом творці популярного Telegram-каналу взагалі усунулись від координації мітингової активності, переключившись на журналістські розслідування. А лідерка білоруської опозиції опинилася перед тією ж дилемою, що й всі її попередники протягом трьох останніх десятиліть. Бо для білоруського опозиційного політика є лише два шляхи: повернення на батьківщину, практично гарантований тюремний строк і згодом відхід від політичної діяльності, або еміграція і правозахисна робота в Європейському Союзі при все більшій відірваності від процесів, що відбуваються у Білорусі. Перша перспектива, як показує приклад Навального в Росії, не сама оптимальна, але й друга також – це доказано ще одним «главою Білорусі на вигнанні» Семеном Шарецьким.
Є непрямі свідчення того, що команда Тихановської шукає способи тримати ситуацію під контролем, однак не має єдиної думки щодо тактики. Так, на початку травня в мережі зʼявилися фото квитків на літак з Вільнюса до Мінська, придбаних 2 травня на імʼя Світлани Тихановської та її радника з зовнішньої політики Франака Вечоркі. Справжність квитків незалежним білоруським виданням підтвердили і в штабі опозиціонерки, відмовившись пояснювати деталі запланованої поїздки. Відомо тільки, що у Мінську Тихановська не зʼявилася, а в день рейсу вона відвідувала Словенію, звідки відбула до США, де озвучила ініціативу провести міжнародну конференцію по Білорусі за участю ЄС, США та Росії, а також представників Олександра Лукашенка. Характерно, що перед цим про перемовини з Лукашенком говорив і сам Вечорка, та й Тихановська раніше підтверджувала готовність до переговорів з білоруським президентом віч-на-віч. Проблема навіть не в тому, що Лукашенко – не та людина, з якою можна про щось говорити: в цьому останнім часом переконалося широке коло людей від Володимира Путіна і до лідерів опозиції, з якими Лукашенко приїхав перемовлятся в СІЗО. Проблема в тому, що ініціатива зараз повністю в його руках: він може диктувати умови, відмовлятись від зустрічі, або йти на поступки у дрібницях чи навіть запропонувати опозиції якісь символічні посади (і потім списати на них всі економічні негаразди). Головний її козир – «плошча», очевидно вже втрачено, і він це розуміє. Так що політичне майбутнє Тихановської значною мірою в руках нинішнього диктатора і він, очевидно докладе всіх зусиль, аби відправить її в те саме небуття, куди пішли його попередні опоненти.
Микола Поліщук, для «Главкома»
Коментарі — 0