Війна дронів. Неочевидні перешкоди у підготовці операторів БПЛА

В Україні жваво обговорюють статтю Головнокомандувача ЗСУ Валерія Залужного у виданні «The Economist». Ключова ідея цієї статті – успіх у війні проти росії, прорив з пастки позиційної війни можуть забезпечити нові воєнні технології. За його пропозиціями одним з головних пріоритетів для зміни ситуації у війні мають стати безпілотні літальні апарати (БПЛА). Про це говорить і абсолютна більшість військових експертів: війну виграє та сторона, яка матиме вагому перевагу у використанні БПЛА.

В забезпеченні Збройних Сил України безпілотними літальними апаратами наша країна може покладатись не тільки на наших партнерів, а й на власні можливості. Але, як це не прикро, в цій сфері виникають різноманітні перешкоди. І це не стільки корупційні проблеми, на яких традиційно зосереджена увага нашої громадськості. Часто-густо це банальні бюрократичні проблеми, рудименти ще радянської бюрократичної системи, які у величезних масштабах існують в нашій системі державного управління, в тому числі в ЗСУ і в Міноборони. Прикладів таких проблем, на жаль багато. Але для їх подолання про них треба говорити не абстрактно, а конкретно.

Історія, яку я розповім, стосується БПЛА літакового типу, які виконують розвідувальні функції. І якщо для використання звичайних квадракоптерів в бойових цілях операторів готують достатньо швидко, то для операторів БПЛА літакового типу потрібна спеціальна і більш тривала підготовка. Чимось це схоже навіть на формування професійних навичок у пілотів великих літаків. І ось саме з підготовкою операторів таких БПЛА як «Лелека-100», «Shark», «Фурія» та інші почалися якісь дивні бюрократичні проблеми.

Якщо коротко, то суть наявних проблем виглядає наступним чином. Підготовку операторів БПЛА можна здійснюватиме або в державних (військових), або в приватних центрах підготовки. Власне підготовку операторів БПЛА може забезпечити і сам виробник, що було б логічно. І він має для цього всі матеріально-технічні можливості, в тому числі і власну навчальну базу. Саме виробник знає всі технічні і аеродинамічні особливості свого БПЛА і може швидше і ефективніше навчити, як працювати з своїм виробом. Але… військові чиновники не визнають сертифікати приватних навчальних центрів. Простіше кажучи, вони не хочуть брати на себе формальну відповідальність за якість підготовки операторів БПЛА. Виглядає це як допотопна радянська архаїка. Проте маємо те, що маємо. Може є і якісь інші мотиви для такої заборони, але лишаю цю делікатну тему за лапками.

Здавалося б, тоді відповідні державні структури мають налагодити навчання операторів БПЛА в державних навчальних центрах. Поки що так і відбувається. Але виникає інша дивна проблема. Виявляється, що оператори БПЛА, які пройшли навчання в державних навчальних центрах отримують вже не сертифікати державного зразка, а свідоцтва, які чомусь не визнаються як законна підстава для отримання надбавки до зарплатні операторами БПЛА. Справа в тому, що під час військового стану учбову програму державних центрів підготовки скоротили з 3,5 місяців до 1 місяця. Тому центр підготовки не може видати сертифікат, а лише свідоцтво, яке не заміняє сертифікат та не може бути законною підставою для отримання надбавки. Тобто виникло якесь абсурдне зачароване коло – держава не зовсім визнає власні документи про навчання. Як в народі кажуть, щось пороблено.

З точки зору і здорового глузду і інтересів нашої обороноздатності під час війни всі ці дурнуваті перешкоди треба швидко знищити, і налагодити ефективну сучасну систему приватно-державного партнерства у підготовці операторів БПЛА та їх сертифікації. Тобто готувати операторів цих БПЛА можуть і сам виробник, і державні навчальні центри (у партнерстві з виробником). Після завершення навчання оператори БПЛА мають здати відповідні іспити представникам ЗСУ, і отримати визнаний державою документ про свою професійно-військову кваліфікацію, який дозволить операторам БПЛА отримувати належну винагороду за свою вкрай важливу працю.

В цьому контексті зазначу ще одну проблему. Якщо вирішувати вищезгадані питання раціонально, то відповідні державні структури в процесі навчання операторів БПЛА мають активно співпрацювати з виробником, який має для цього необхідну навчальну і матеріально-технічну базу. До речі, саме так працюють за кордоном, в тому числі і наші військові, коли мають справу із закордонними виробниками. Якщо держава закупила БПЛА «Байрактар», то вона відправляє військових на навчання в Туреччину. Те саме стосується навчання на закордонних літаках, гелікоптерах, бронетехніці, тощо.

Одночасно треба закласти в бюджет (а це вже завдання Міністерства оборони) відповідні витрати і на процес навчання, і на матеріальні витрати. Зокрема йдеться про відшкодування витрат на БПЛА, які будуть використовуватись під час навчання, і значна частина яких може виходити з ладу, або потребуватиме ремонту. Саме так працює Мінцифри, яке закуповує вітчизняні дрони, та сплачує за навчання. Не виникає жодних проблем. Чому одне Міністерство може так робити, а інше ні? Чому хтось може ефективно працювати за стандартами 21 сторіччя, а хтось не може змінити свої нормативно-правові акти, які існують ще з радянських часів?

Це мабуть риторичні питання. І йдеться нібито про організаційно-правові дрібниці. Але ці «дрібниці» гальмують важливу оборонну справу.