Український ракетний завод у Данії подорожчав утричі: у чому проблема

Український завод ракетного палива у Данії подорожчав утричі й відклався на рік. Це не провал підрядника – це рахунок за те, у скільки насправді обходиться перенести українську оборонку в мирну Європу.

Fire Point Rocket Technology будує в Південній Ютландії, поблизу авіабази «Скридструп», завод твердого ракетного палива. Домовленість оголосили у вересні 2025-го, роботи на майданчику стартували на початку грудня, запуск планували на 2026 рік, кошторис оцінювали приблизно в $58 млн.

Тепер відомо, що завод коштуватиме понад сто сімдесят пʼять мільйонів і запрацює не раніше кінця 2027-го. Причина буденна до розчарування: будівля, яку компанія обрала спочатку, не відповідала вимогам, і будувати довелося з нуля.

За цим «не відповідала вимогам» ховається головне, чого не видно в заявах про європейське переозброєння.

Виробництво твердого ракетного палива – вибухонебезпечна хімія. Дозволи, санітарні розриви, екологічна експертиза, протоколи зберігання компонентів, страхування, персонал із правом працювати з такими речовинами і окремо – фізичний захист обʼєкта, що стоїть за кілька кілометрів від бази данських винищувачів. Кожен із цих пунктів писався для мирного часу, і кожен передбачає процедуру, яку не можна прискорити політичною волею.

В Україні такий цех ставлять за кілька місяців – бо діє воєнний режим, який знімає більшу частину цих процедур, і бо альтернативою є не затримка, а поразка. Європа таких повноважень собі не давала і давати не хоче. Тому фраза «перенесемо виробництво в безпечну Європу» описує не переїзд, а зміну правового середовища: з режиму виживання в режим, спроєктований для країни, якій нічого не загрожує.

І все ж будувати там – рішення правильне. Завод у Данії прикриває протиповітряна оборона НАТО, і вдарити по ньому Росія не може, не вдаривши по НАТО. 175 млн – це не перевитрата, це ціна страховки: українська ракетна програма перестає повністю залежати від того, чи вціліють цехи вдома.

Данія, зі свого боку, ще торік виділила пів мільярда крон, майже сімдесят вісім мільйонів доларів, на розміщення українських оборонних компаній у себе – і зробила це не з альтруїзму. Твердого ракетного палива в Європі бракує критично, власного виробництва майже немає, а залежність від американських і китайських постачальників у Копенгагені рахують як ризик. Гендиректорка Fire Point Ірина Терех формулює прямо: Європа надто залежна від США, Китаю та інших постачальників.

Тобто угода симетрична. Україна отримує промисловий плацдарм усередині ЄС, який працюватиме й після війни. Європа отримує компетенцію, якої в неї немає, від єдиної країни, що виробляє ракети під вогнем і перевіряє їх у бою наступного тижня. Гроші тут вторинні щодо доступу.

Та сама логіка вбудована в те, як Україна відкриває свій оборонний експорт. Зеленський запустив механізм у лютому, у липні Міноборони спростило процедури, і головне обмеження прописане в самій конструкції: ліцензію не дадуть, поки не закрита потреба українського війська в цій позиції. Скорочення розгляду з девʼяноста днів до тридцяти при двадцятивідсотковому відрахуванні до бюджету – компроміс, від якого індустрія не в захваті, але принцип «спочатку фронт, потім ринок» витриманий.

Чесно про решту. Затримка означає, що до кінця 2027 року ракетна програма живе на тому паливі, яке має зараз, а це вужче горло, ніж хотілося б. І сама Fire Point залишається компанією з непростою репутаційною історією: НАБУ перевіряє її контракти разом із контрактами ще пʼяти виробників у справі про можливе завищення цін.

Держаудитслужба 3 липня повідомила, що в перевірених контрактах з Агенцією оборонних закупівель порушень не виявила – строки не зривалися, товар постачається, кошти сплачуються. Але частина контрактів триває до 2028-го, тож остаточну оцінку дадуть не сьогодні.

Висновок із цієї історії простий і неприємний. Європа роками пояснювала, що не може швидко озброїтися через брак грошей і політичної волі. Гроші знайшлися, воля зʼявилася, а перший же серйозний проєкт уперся в будівлю, яка не відповідала вимогам. Наступного разу, коли в Брюсселі назвуть дату готовності європейської оборонної промисловості, до неї варто подумки додати рік.