Цивільні та військові. Українці мають вирішити серйозну проблему

Все частіше чую від наших захисників та волонтерів про відчуття розпачу й розчарування саме від того, що відбувається в тилу. Це і про покидьків-хабарників, і про крадіїв-мерів прифронтових міст, і про блогерів, до яких ніяк не доходить, що не можна розповсюджувати інфо, якою може скористатися ворог, і про славнозвісний батальйон «Монако», який не втомлюється соромити країну своїми вечірками і паті.

Але все частіше відчувається і все глибшим стає відчуття розірваності двох світів – світ тилового життя з його типовими для цивільних проблемами, і світ фронтовий, де все інакше. Цей розкол з часом, як мені здається, буде лише поглиблюватись, бо зовсім недостатньо робиться як і державою, так і цивільним суспільством. В тилу створюється дуже приємна картинка нашої неодмінної перемоги і тотально замовчуються проблеми. Всі – і фронтові, і цивільні. Не на часі говорити про наші слабкості, але виявляється, що і не на часі з цими слабкостями боротися.

Телемарафон перетворився на потік переможних реляцій які, м'яко кажучи, не часто мають щось спільне з реальністю. Силові структури знову кошмарять бізнес. До влади проходять люди з політичним багажем часів всім відомого єнакіївського втікача. Черговий міністр разом з головою парламентського комітету виявляються не науковцями, а збирачами наукових відзнак, які вони купували як і попередній міністр. Черговий голова військової адміністрації виявляється чоловіком громадянки росії. Черговий депутат тікає з країни за допомогою чиновників з спец служб, які потім роблять круглі очі і кажуть що вони не знали, що він під слідством. Чергова дружина чергового народного артиста хизується приватною перепусткою для проїзду там, де іншим не можна.

Всі ці «практики» створюють дуже потужне підґрунтя для майбутніх соціальних конфліктів та розломів. Всі ці злочини проти закону чи проти моралі віддаляють суспільство і тих, хто за нього віддає своє життя. Плата може бути дуже високою.

Один з факторів, який поглиблює можливість виникнення пост воєнного синдрому – це відсутність відчуття спорідненості між тилом і фронтом саме в час війни. І чим більше таких ганебних випадків трапляються – тим глибше буде розкол. А з іншого боку і замовчувати не можна, бо тоді взагалі відбувається руйнація будь-якого взаєморозуміння між світом людей війни і світом людей тилу.

Не можу сказати, що суспільство взагалі ніяк не реагує. Численні «вибачення» відвертих придурків та хайпожерів – це надійне свідчення того, що процес іде, контроль з боку суспільства за найгіршими своїми представниками відбувається. Але цього все ж недостатньо. Що ж робити? Тут, нажаль, не буде ніяких перевірених рецептів. Досвід та практики інших країн чи інших війн навряд чи можна взяти за основу. Не ті часи, не те суспільство і війна не та. Але базові речі мають бути застосовані на повну.

Перше – ми маємо визнавати існування проблем. Не замовчувати, а розкривати їх для розуміння і суспільної дискусії. Війна виявилась не коротенькою пробіжкою, про яку нам так нав’язливо розповідали, а складним і тривалим марафоном. І поки ми його біжимо і мовчимо про проблеми – вони зростають. Не можна давати їм час. Не можна жити ілюзіями.

Друге – ми маємо надати підтримку тим, хто зараз знаходиться у вразливому стані. Це ті, хто на фронті, та ті, хто зараз став вимушеним переселенцем чи виїхав з країни. Так, люди, які виїхали до Європи чи до інших країн потребують підтримки так само. Інакше наша необґрунтована пихатість (ми тут героїчно залишились, а всі інші, хто виїхав – боягузи) створить нам ще одну лінії розлому всередині суспільства.

Третє – шукати спільне та долучатися до ініціатив і соціальної роботи. Треба створювати горизонтальні зв’язки та практики громадянської активності. Можливо навіть треба ввести таких шкільний факультатив – громадянська активність. Хтозна. Але лише суспільство з розвинутими практиками громадянської активності та високим рівнем самосвідомості здатне подолати ті проблеми, які на нас ще чекають попереду.

Ще раз хочу сказати – коли закінчиться війна (і навіть задовго до її завершення) до нас почнуть повертатися не герої, які не вмирають, а звичайні люди, які мають свої проблеми, слабкості, травми та зневіру. Їм буде багато чого не подобатись. І в першу чергу ми з вами. І для цього у них буде величезний перелік причин. Тому нам треба бути готовими до реальності, а не жити у світі рожевих поні.