Свобода слова в Україні: ілюзія чи реальність

Кілька слів про комітет, який я мала честь пʼять років очолювати. І який гордо звучав як Комітет з питань свободи слова та інформаційної політики… Бо Свобода слова – це та цінність, на якій і має базуватися інформаційна політика.

У 2019 році комітет вихолостили, забравши звідти інформполітику. Залишивши свободу слова Шуфричу, прекрасно знаючи, що він на посаді займатиметься саме захистом медіа-холдингу свого патрона Медведчука. 

Що Шуфрич, власне, і робив, аж допоки Медведчука не посадили під домашній арешт, а його кум путін не прийшов його «визволяти». Ну і зрештою таки визволив. Хоч я б воліла, щоб за нього віддали всіх захисників Маріуполя…

Далі Нестор став захисником партії влади. Він з трибуни волав про євроінтеграцію і тихо мовчав в тряпочку про свободу слова, яка в цей час конала під тотально цензурованим єдиним марафоном.

А комітет, у складі аж трьох депутатів продовжував «працювати мовчки».

Після посадки Шуфрича в СІЗО, партія влади активно голосує рішення саме голосами своїх відданих партнерів з ОПЗЖ, зокрема про військове ПДФО. І лишає Шуфрича в комітеті, функції очільника якого тепер просто буде очолювати «слуга» Грабар.

Той самий, який пропонував продавати собак, аби платити комуналку. До речі, казав на каналі Медведчука, куди слуги ходили як на роботу.

Але чесно кажучи, мене значно менше хвилює комітет, аніж ситуація зі свободою слова…

Влада ще ніколи не мала такого контролю над журналістами, коли неугодні отримують повістки, а здатні домовлятися – інформацію і т.д. Влада ще ніколи не мала в тотальному управлінні по суті один канал телебачення. І де всі залежать від грошей з бюджету.

Влада ще ніколи не дозволяла собі закривати все, що можна і взагалі не транслювати засідання навіть ВР.

Наслідки цензури завжди є поганими для суспільства. А без свободи слова не можливий розвиток…

Тому нам, як опозиції, потрібен не комітет, нам потрібна свобода слова. Я завжди вірила і вірю – вона потрібна країні, бо задуха і брехня – шлях в нікуди.