Війна розбудила в українцях неочікувану річ

Таксист (молодий парубок, 20+): Я завжди цею дорогою їздю...(З викликом) У нас так кажуть – «їздю»!

Я (заспокійливо-розчулено): Я знаю, в Дніпрі так кажуть – «їздю», «ходю», «просю»...

Таксист: І в нас теж так кажуть – у Вінниці. Я з Вінниці. (Знов із гордою ноткою) У кажного свій говор!

Ось це – нове, цього раніше на моїй пам'яті не було, це війна в нас розбудила: молодь стала пишатися родинними діалектами (що це буде ставати трендом, я прогнозувала давніше). У грудні, коли відпочивала на Закарпатті (за великим рахунком, діалект у нас живим-незайманим зацілів тільки там та ще на Гуцульщині, по решті України – то вже скалочки, вкраплення діалектизмів у лексику й морфологію плюс трохи фонетики), – я почула, як дівчина на рецепції, котра щойно розмовляла зі мною цілком літературною мовою, тут-таки колежанці защебетала щось, геть для мене маловрозумливе, – і не втрималася перепитати:

– Вибачте, а це ви зараз діалектом розмовляли?..

– По-нашому! – відрізала вона – з чарівною усмішкою, але з тою самою ноткою виклику, що і в таксиста-вінничанина («а от такі ми!»).

А ще історично недавно, ще яких 20 років тому українська молодь своїх діалектів – соромилась (та що там діалектів, української соромилась!..). Підозрюю, тут окрему психологічно-«визвольну» роль зіграли ЗСУ – за визначенням, як усяка армія, плавильний казан усіх наявних у суспільстві соціолектів, суржиків і говірок, тільки що ніхто в нас того не досліджує...

А треба досліджувати. Весь час треба розуміти, щО і чому з нами за час війни відбувається – і на добре, і на зле, і «спеціально навчені люди» тим і мали б займатися, це теж – праця для Перемоги...

Мовознавці в країні є? А якщо найду?..