26 квітня 1986 року Прип'ять гуляла – жодної паніки. Катастрофа на ЧАЕС та евакуація у спогадах очевидця

Авторка цього матеріалу народилася через 15 років після аварії на Чорнобильській атомній електростанції. Для її покоління ця катастрофа – параграфи у підручниках історії, кадри з серіалів або похмурі фото «зони відчуження» в інтернеті.

Ми знаємо цифри й дати, але вже зовсім не відчуваємо, як воно було насправді: як «пахне» радіація, як реагували люди, яким сказали термінового покинути свої домівки, та чим жила сумнозвісна Прип’ять до того, як стати містом-привидом.

Сьогодні «Главком» дає можливість відтворити події тих днів разом із Володимиром Миколайовичем Свергуном – працівником ЧАЕС, який жив з родиною неподалік місця катастрофи. Він на власні очі бачив, що відбувалося після тієї жахливої аварії, та ще рік після пропрацював на станції, про яку говорив увесь світ.

26 квітня 1986 року був першим днем його відпустки…

Володимир Свергун пропрацював на Чорнобильській АЕС сім років

фото: glavcom.ua

«Там нам жилося добре»

Володимире Миколайовичу, насамперед розкажіть, як ви з родиною опинилися в Чорнобилі? Чому вирішили їхати саме туди? Яку посаду обійняли на АЕС?

Ми приїхали у 1980 році аж із Камчатки – з Далекого Сходу. Я за фахом технік-судномеханік з експлуатації силових установ, працював там на флоті, а в Прип’ять поїхав за порадою знайомих, які вже сюди переїхали. Якщо чесно, головна причина – житло. Тоді всюди треба було десятки років, а тут обіцяли квартиру за два (роки – ред.). 

На станції я став старшим оператором – це робота, пов’язана із обслуговуванням насосів, засувок. Дружина теж влаштувалася, працювала вихователем у дитсадку. 

Згадайте, яким був Чорнобиль та Прип’ять на початку 1980-х? Як там жилося людям, якою була інфраструктура? Яким був ваш побут?

Місто було молоде – середній вік мешканців 30–35 років, дуже зелене, красиве. Клімат після Камчатки просто чудовий. Жили люди з усього Союзу: більше росіян – з Томська, Омська, де були атомні підприємства. Постачання було дуже хорошим, людям все подобалося. За товарами і не тільки їздили в Чернігів – туди ходила електричка. 

Перші чотири роки ми жили «на квартирі» – у сільській хаті поруч (з Прип’яттю), а у 1984-му нарешті отримали свою квартиру на 16-му поверсі нової багатоповерхівки. Зайшли у голі стіни, облаштовували все самі.

Такий вигляд зараз має будинок у Прип’яті, в якому колись жив Володимир з родиною. Його син повернувся в покинуту оселю через чотири десятиліття

фото: glavcom.ua

Ви ж українець за походженням – фактично повернулися на Батьківщину. Вам подобалося жити і працювати в Україні? Що найбільше запам’яталося з того часу? 

Так, в Україні жили мої родичі. 

Гарне місто, поруч були колгоспні великі сади, річка, канал – ловили рибу просто біля блоку. Прип’ять була містом майбутнього, де все було під рукою – садочки, школи. Це було дуже комфортне життя для молодої сім’ї. 

У мене спочатку була зарплата 150 рублів, потім – як запустили блок – отримував 170. Звісно не тисячі, але жили добре.

Володимир Свергун розповідає, що у 1980-ті багато хто приїздив до Чорнобиля з Росії задля житла та хорошої зарплатні

фото: glavcom.ua

Чи розуміли тоді і фахівці, і пересічні місцеві люди, яку небезпеку приховує атомна станція?  

Стосовно конкретно тих подій. Я знав, що будуть проводитися випробування.

На початку 1986-го я перейшов на будівництво 5-го блоку і спілкувався з наладчиком із Запорізької АЕС, який казав, що ті випробування мали проводити у них, але зрештою перенесли до нас.

Йшлося про так званий «вибіг» турбогенератора – коли реактор вже заглушений, а генератор ще певний час працює на холостому ходу, і перевіряється, скільки електроенергії можна додатково отримати. Усі ці інструкції, як і зазвичай, розроблялися в Москві.

Але проблем вистачало: помилки були, і про них знали – і на місцях, і в КДБ, інформацію передавали нагору. Їх намагалися усувати, але дуже повільно, часто на багато речей просто заплющували очі.

А раніше як було: треба запустити до дати – хоч розбийся, але запусти. Ось і вся система…

Де ви були в ніч на 26 квітня 1986 року, коли сталася аварія? Що саме ви бачили або чули в момент катастрофи?

Я якраз пішов у відпустку і був удома. Вибуху не чув, хоча до станції було лише п’ять кілометрів. Може, тому, що була перша година ночі, не звернули уваги.

Зараз з балкона квартири, в якій мешкала родина молодого атомника, на 16-му поверсі видніються лише хащі та ліс

фото: glavcom.ua

«У горлі та на язиці вже був цей металевий присмак»

Настав ранок 26 квітня. Якою була перша реакція людей навколо? Чи розуміли всі, що сталося? 

Паніки не було взагалі. Місто жило звичайним життям. 26-го – не знала ні Прип’ять, ні Київ. 

Це був вихідний день, погода просто чудова – тепло, сонячно. Люди гуляли, готувалися до травневих свят. Ми самі пішли в магазин. Ніхто й гадки не мав про біду. Але, знаєте, вже було дивне відчуття – у горлі та на язиці з’явився такий специфічний металевий присмак...

Тобто навіть вас, працівника станції, не повідомили, що сталося?

Не повідомили. Але вже в день я вже бачив, як сідають гвинтокрили. Підійшов до військових, спитав: що сталося? У відповідь почув: «Таємниця, ідіть додому, нікому нічого не говоріть». 

Чутки почали ходити десь по обіді – містом ширилася інформація, що пожежники дуже постраждали, гасячи вогонь на даху енергоблока... Ось тоді вже стало тривожніше.

А вже коли увечері колеги повернулися з роботи, то точно підтвердили, що на АЕС сталася аварія. 

Коли стемніло, ми з вікон своєї квартири на 16 поверсі вже побачили блакитний стовп над реактором. Сріблясто-голубе світіння. До нас із інших будинків і нижніх поверхів сусіди почали підніматися: всі хотіли подивитися, що там таке. 

Тобто на той момент ще всі сприймали все, як розвагу?

Так, навіть хлопці, що жили через п’ять будинків, приходили подивитися. Ніхто не розумів, що це.

«Я знав, що це надовго. А люди покидали свої оселі в… капцях»

Що говорили тоді про аварію по радіо, по телебаченню, на роботі, чи від влади були якісь вказівки? 

26-го – нічого. Жодних оголошень чи вказівок. Лише 28-го по телевізору нарешті сказали: сталася аварія на четвертому енергоблоці. І все. Сам тодішній глава СРСР Михайло Горбачов вийшов на зв’язок тільки 30-го. А до того – тиша.

Колишній працівник ЧАЕС згадує, як люди виїжджали з Прип’яті після аварії на атомній електростанції

фото: glavcom.ua

Як проходила евакуація людей? Що ви пам’ятаєте про той день? 

Лише 27-го вранці – десь о дев’ятій-десятій – загриміли гучномовці. Їздили військові по вулицях. Людям казали, що треба виїхати з міста на день-два, може три. Тому місцеві виходили з маленькими сумочками, хтось – взагалі в капцях. 

У квартирах лишилися тварини, холодильники, забиті продуктами до травневих свят. Ніхто й не думав, що це назавжди. 

Та я розумів, що це надовго, тому ми зібрали великі валізи собі та дітям. Сусіди дивувалися: «Куди це ти з чемоданом?»

Десь об першій дня підійшли автобуси. Людей розвозили по селах Київської області. Ми потрапили у Калинівку (село також було згодом виселене). Голова колгоспу приїжджих розподіляв по хатах. Селянам казали, що проходять навчання. Брехали, як могли...

Звичайно, виїжджали не всі, були люди, які залишилися – багато старих або хворих. Потім, кажуть, через тижні в квартирах знаходили людей, які відмовилися їхати. Хтось був живий, хтось уже ні.

Ми в тому селі довго не затрималися. Вже наступного ранку пішли через поле на дорогу, дочекалися рейсового автобуса, добралися до Києва в аеропорт Жуляни. 

Тобто ви далі не чекали вказівок, а взяли свою долю і свої руки?

Взяли квитки на літак, вони тоді були дешеві, зупинилися в готелі, помилися, переодяглися – і полетіли до родичів у Сіверськодонецьк на Луганщину. Уявіть, навіть адресу їхню не знали, забули, дружина пригадувала все по дорозі.

Прилетіли, звісно, нас ніхто не чекав, але прийняли. Там досі (а це вже було 29 квітня) не чули, що сталося у Чорнобилі.

І коли ви 28 числа вже потрапили в Київ, тут теж люди були ще спокійні?

Так, жодних ознак тривоги.

Чи вірили люди в наступні дні владі і тим куцим офіційним поясненням, що почали з’являться в медіа? 

А куди діватися? Вірили. Людина повинна у щось вірити. Та й що залишалося? Якби не Європа, яка зафіксувала радіацію, могли б усе просто замовчати. Взяти Ленінградську АЕС – там був такий самий блок, де теж була аварія. І все приховали. Просто замовчали, і ніхто нічого не знав. 

«Лікарі сказали, що в мені вся таблиця Менделєєва»

Що сталося з вашими колегами та знайомими після аварії? 

Багато хто постраждав, особливо зміна 4-го блоку. Я повернувся на станцію 1 червня, коли закінчилася відпустка. Я бачив, як ліквідатори – молоді хлопці – працювали без захисту, бо радіація ж не пахне. 

Як виглядала робота на АЕС вже після аварії?

8 травня 1986 року я повернувся з Сіверськодонецька до Києва – відмітитися та дізнатися обстановку. Прийшов до начальника цеху в піонертабір під Києвом, де розмістилася адміністрація. Кажу: допомога потрібна? Він сказав, що поки людей вистачає: їдь відпочивай, потім приїдеш, бо багато хто захворіє, треба буде заміна.

Повернувся я на роботу 1 червня в третій блок. Спочатку ми жили на теплоходах, потім у тимчасових містечках. Возили нас на станцію спеціальним транспортом. Була вахтова система – 15 днів працюєш, 15 днів вдома. У той період я отримував великі гроші – до 2 тис. рублів (в місяць). 

ЧАЕС працювала як енергетичний об’єкт ще 14 років після аварії

фото: glavcom.ua

Чи забезпечували вас захистом?

Так, були комбінезони, маски і дозиметри. Але багато хто не усвідомлював небезпеки. 

На станції після аварії були якісь протести працівників, бунти чи саботаж?

Ні. Жодних. Всі працювали, виконували що треба. У нас, на третьому блоці, було відносно спокійніше. А для військових… Молоді хлопці… Їм кажуть: одягни захист... А вони: навіщо, тут же нічого немає, ні запаху, нічого. Юний офіцер пояснює, що запаху не буде, але потім захворієш… Кинули дітей туди, які не розуміли, на що йдуть. 

Шахтарі – те саме: рили під четвертим блоком тунель, щоб поставити холодильні камери, заморозити ґрунт. Боялися, що реактор піде вниз. Так, платили їм теж до двох тисяч рублів на місяць. А потім вони вмирали.

Чорнобильська атомна електростанція (ЧАЕС) функціонувала як енергетичний об’єкт по 2000 рік. Чи була у вас можливість залишитися працювати на станції довше? Чому ви вирішили цього не робити і звільнилися вже у 1987 році?

Пропрацював я там рік (після аварії). Можна було лишатися, але я написав заяву на звільнення і пішов. Здоров’я почало здавати: боліла голова, серце кололо. Лікарі проводили дослідження, говорили, що в мені «вся таблиця Менделєєва». Я тоді й подумав: вистачить, краще поживу довше. Та й не тільки на станції радіацію отримав. Ми ж 26-го ходили по місту, дихали тим повітрям…

Згодом лежав у лікарні. Оформили мені другу групу інвалідності, першу категорію постраждалого.

Чи доводилося вам ще бувати у своїй квартирі в Прип’яті після евакуації?

Так, я їздив туди, навіть забирав речі. Вивіз звідти холодильник і телевізор. Я мав дозиметр і все перевірив. Все було чисте. На виїзді зі зони війська все також перевіряли дозиметром. Найчастіше викидали речі, які збирали радіацію – килими, постільну білизну. Техніка, яку я забрав, не фонила. 

У занедбаній квартирі через багато років потому побував син Володимира, який був евакуйований з неї у 5 років

фото: glavcom.ua

Мародерство вже тоді було?

Було. Я, коли прийшов у свій будинок, почув гуркіт у сусідній квартирі – пішов подивитися. Відчиняю, а там… двоє міліціонерів. Злякалися. Мені кажуть: «Та ось йшли, побачили відчинену квартиру, зайшли перевірити». Ну так, звісно ж «перевірити»…

Як ця аварія змінила ваше життя і життя вашої родини? Як ви облаштовували побут у столиці?

Сім’я переїхала до Києва ще в 86-му, поки я працював на станції. Квартиру нам дали в новобудові на Троєщині – тоді всі готові будинки віддавали чорнобильцям. 

Спочатку ми спали хто на чому – ні меблів, нічого. Потім видавали талончики на купівлю меблів. Щоб купити те, що хочеш, а не що всунуть, стояли в чергах ночами. Ходили з дружиною по черзі: вона постоїть – я йду сплю, потім навпаки. Держава давала квартири по мірі готовності – були списки, комісія. 

Спершу було дуже нелегко. Кияни ставилися до нас неприязно – багато знайомих казали, що ми «забрали їхні квартири та роботу», і це було дуже неприємно.

У цьому будинку на Троєщині, який заселили чорнобильцями, Володимир проживає з сім’єю з 1986 року

фото: glavcom.ua

Як ще тоді допомагала держава? Якими пільгами ви користувалися?

Були пільги: безплатний проїзд, додаткові два тижні відпустки, захист від звільнення. Можна було стати в чергу на машину, але я не захотів. 

Коли ви поверталися до Києва після вахти, що тут відбувалося?

Київ кишів КДБшниками. Якщо сядеш десь утрьох-учотирьох – одразу підходять двоє в піджаках. Питають: ви звідки, що тут робите? Ми кажемо, що відпочиваємо, на станції всі працюємо. Вони: добре, але ви обережно тут. Нікому нічого. Весь Київ так жив – «щоб нічого зайвого».

А КДБ якось впливало на ваше життя після аварії?

КДБ працювало постійно, це точно. Я особисто з ними не стикався, але через перший відділ проходило все. Будь-яке раціоналізаторське, пропозиція на роботі, будь-який документ – тільки через КДБ. 

А ще – у мене в особовій справі стояла червона печатка КДБ. Це означало: десять років заборона на виїзд. Тому що я служив на атомних підводних човнах на Камчатці – секретний об'єкт. Коли вже сюди переїхав у Київ, хотів взяти відпустку, виїхати. Майже все оформили, але при перевірці – «зарубали». Ось така була свобода. 

Чи знаєте, як склалася доля ваших колег, з якими працювали на ЧАЕС?

Безпосередньо з моїх колег – один поїхав у Запоріжжя, потім в Анапу, там отримав квартиру. Більше не бачилися. Інший повернувся на Воронезьку АЕС – звідти він родом.

А так… З тих, хто жив у нашому будинку – хто хворів, багатьох уже немає. У кожного своя історія, але Чорнобиль так чи інакше пройшовся по всіх.

Тут у нас жили працівники реакторного цеху, хімзахисту, медики – всі цехи зійшлися. У живих залишилося менше ніж половина. 

Кароліна Терещенко, «Главком»