«За 20 метрів стрибали корейці…». Зірка «Ліги сміху» Андрій Коляда – про вихід з оточення та зарплати в ЗСУ

«Зараз мені набагато більше подобається те, що я роблю», – каже Андрій Коляда, у минулому зірка «Ліги сміху». Його команда «Заїнька» здобула друге місце у першому сезоні шоу. Після цього – популярність, зйомки в кіно, написання сценаріїв. Але у 2024 році життя кардинально змінилося – Андрій пішов служити, де отримав позивний КВН. Зараз він – командир взводу ударних безпілотників «Вампір» 2-ї роти батальйону безпілотних систем.

В ексклюзивному інтерв’ю «Главкому» КВН розповів про ближній бій із солдатами із Північної Кореї під час Курської операції та вихід з оточення без набоїв. Також боєць поділився особистою історією: він у жовтні вперше став батьком, а вже за добу після виписки донечки Поліни з пологового будинку вирушив на передову, де керував унікальною операцією з евакуації пораненого за допомогою українського супердрона.

КВН розкрив, яка «ставка» у військових, скільки коштує один бойовий вихід і чи зможе він після війни і бойового досвіду повернутися до гумору і зйомок.

«Ми служимо заради того, щоб люди жили нормальне життя»

Багато хто з українських медійників каже: «Не йду служити, бо більше користі приношу в тилу». Очевидно, йдеться про збори, благодійні концерти. Ви ж теж могли б так допомагати, не перебуваючи в окопах?

Я допомагаю війську з 2019 року, довго був волонтером. Проте у 2024 році ухвалив для себе рішення, що треба йти на службу. Адже принести більше користі, ніж у війську, ти не зможеш ніде. Бути в строю – це найбільше, чим ти спроможний допомогти. А нищити ворога – найкраще.

Зараз мені подобається те, що роблю. Усвідомлюю, що це не триватиме все моє життя. Але так само розумію: нічого більшого, кращого і важливішого, ніж тепер, я ніколи в житті не робив.

Чи бачите ви прірву між цивільними і військовими, коли, наприклад, повертаєтеся у Київ? Декого умовно нормальне життя столиці злить, інші кажуть: «Хай живуть і радіють, ми для цього і захищаємо їх».

Саме так – ми служимо заради того, щоб люди жили нормальне життя. Прірви не відчуваю. Київ, до речі, взагалі можна прирівняти до прифронтового міста, бо туди прилітає ледве не щодня.

А не Київ? Наприклад, є чоловіки, які десь в Івано-Франківську подалі від вибухів постять фото, як вони зранку п’ють каву в кафе…

Мене це не злить. Ну нехай п’є, поки є можливість. Уже п’ятий рік повномасштабки. Ми всі тут будемо. Сьогодні там п’єш, а завтра будеш із нами пити в бліндажах.

Було б дуже добре, якби люди, які ще не потрапили у військо, набували військового «скілу» (навичок, – «Главком»), це їм дуже допомогло б на службі.

Як цього досвіду набувати в тилу? І які навички станом на зараз актуальні?

Зараз дронова ера. Ремонтувати, літати і розбиратися в них – це мегакрутий «скіл». Бо є безліч різних типів дронів, і навіть року не вистачить, щоб розібратися в чомусь одному досконало. Людина часто не йде у військо, бо боїться. Але якщо в неї є такий «скіл», то вона почувається набагато упевненіше.

Чоловіки не йдуть у військо, бо думають, що їх усіх запроторять в окоп. Але це не так – далеко не кожного можна туди відправляти. Ми маємо покладатися на людину й очікувати від неї там хорошого результату. Окоп – це не чистилище, куди скидають усіх для покарання. На бійця покладають надії. І якщо він підведе свою команду, то ризикує просто не повернутися звідти.

Кажуть, що війна і спільна небезпека дуже швидко зближують людей. Як ви вважаєте, чи дійсно на фронті побратими стають ближчими за рідних?

Це правда. Сидячи в одному окопі, ви разом переживаєте найстрашніші моменти. Ви бачите одне одного в усіх станах – коли ти сильний і результативний або коли засмучений і виснажений. Ви можете обійматися, як рідні брати, коли страшно, бо це якийсь природний рефлекс. І ти готовий заради цієї людини зробити все. Так само і вона заради тебе.

Бо, крім вас, у цьому окопі більше нікого немає. Якщо ти не допоможеш побратиму, то не допоможе ніхто. На фронті достатньо кількох місяців, щоб людина стала для тебе як рідна.

Ви обирали, куди йти служити? І чи була змога обирати?

Мені вручили повістку на вулиці у 2024 році. Я прийшов на наступний день у військкомат. У мене був план служити у військовій службі правопорядку. Мені сказали: окей, займайся, приходь через тиждень. Я прийшов, питання не вирішене, мені дали ще тиждень. Знову нічого не вийшло. Тож мені вже сказали: «Ми дали час, але ж ти бачиш, що нічого не працює, тому 92-га бригада». Зараз є набагато більше можливостей обирати, де саме служити. Людину почали чути і зважати на її бачення війни.

Як би ви заохочували служити на п’ятому році великої війни?

Чесно кажучи, не знаю… Якщо не гроші, то, можливо, чіткі терміни служби. Наприклад, відслужив два-три роки і маєш право на пів року чи рік відпочинку. Але ми з пацанами нещодавно говорили про це й дійшли висновку: а що робити під час цієї відпустки?

От я два роки прослужив, мені дали рік відпочинку. А чим займатися? Ми реально не знаємо. На це запитання ні в кого немає відповіді. Ти ж за цей рік не встигнеш збудувати кар’єру.

Чи виходить у відпустці по-справжньому відпочити від війни?

Так, загалом мені 10 днів відпочинку вистачає. На 10-й день думаю: а що там мої пацани, як у них справи – і вже телефоную їм. Я проводжу час зі своєю компанією, друзями, з якими все життя йду пліч-о-пліч, але розумію: зараз є важливіші справи, ніж просто збиратися й гуляти.

А як щодо вашого тилу? Хто чекає на вас удома?

Є кому чекати. 15 жовтня народилася донька Поліна. Я якраз устиг забрати дружину з малям із пологового будинку, завіз їх додому і вже повернувся на службу.

Андрій Коляда із дружиною

фото з сімейного архіву для «Главкома»

Дружина не скаржиться, що має з усім справлятися сама і їй складно?

Каже щодня. Я тому маму свою привіз. Так набагато простіше. Вони гарно ладнають. Я зараз намагаюся дружині з дитиною виділяти час, але розумію, що даю дуже мало і не те, що потрібно, і від цього шкребе на душі.

Андрію, яка у вас у війську зарплатня і від чого вона залежить?

Це залежить від того, скільки бойових виходів.

Яку суму ви отримуєте за один бойовий вихід?

Стандартна сума – 3333 грн. Ці кошти нараховуються суто за фактом: є бойове розпорядження та журнал бойових дій, де зафіксовано вихід на позицію, – є виплата. Окремо від цього є щомісячна ставка.

І скільки вона?

Наприклад, у мене є доплати: за вислугу років, за звання, плюс за те, що ми штурмова бригада. Виходить десь 29 тис. Це взагалі ніщо. Людина у цивільному житті може заробляти більше.

Яка, на вашу думку, має бути зарплата, щоб можна було мотивувати служити?

Я думаю, 100 тис. мінімум, без бойових виїздів. Це було б приємно, ти б відчував, що за тебе держава переймається.

Пам'ятаєте свій перший день на навчаннях? Як реагували інші на зірку з телевізора поруч?

Упізнавала десь одна людина з десяти. Ми ж спочатку познайомилися як побратими, а вже потім хлопці дізнавалися, чим я займався в цивільному житті. Сидимо разом у бліндажі, і в якийсь момент стає просто цікаво: «А ти що робив до війни?». І от тоді починаєш розповідати, згадувати, озвучувати мрії.

До речі, ви роками грали «пацика з району», який нічого не боїться. Чи боїтеся ви зараз?

Неможливо не боятися. Особливо коли потрапляєш під артобстріл – це повний рандом.

Коли на тебе летить дрон, ти принаймні можеш боротися: відстрілюватися, втікати, викручуватися. Це справді страшно, бо ви залишаєтеся один на один, але тут життя бодай частково залежить від твоїх дій.

А от коли летять КАБи, ракети чи артилерія – найстрашніше. У такі моменти ти нічого не контролюєш.

Що вам допомагає під час таких обстрілів?

Я концентруюся на тому, кому треба буде надати допомогу і чи зможу я це зробити так, як потрібно. У мене такий захисний рефлекс.

«Їдеш на бойову задачу – і тебе аж підкидає від адреналіну, аж спина рівніша стає»

Гумор на фронті допомагає виживати? Який у вас позивний і як ви його отримали?

В армії з цим усе дуже просто. Як правило, тебе питають: «Який позивний хочеш?». Практично всі відповідають: «Не знаю». Тоді наступне запитання: «Чим займався раніше?». Ну і все – стаєш або Мєханом, або Слюсарем, або Фазою.

Тому придумати позивний, який усі запам’ятають, дорогого коштує. Мені мій КВН пацани вибрали. Наш командир полку спочатку хотів мене перейменувати, тож десь із місяць я ходив під іншим, але потім усе ж відстояв свій КВН.

Який у вашій бригаді найсмішніший позивний?

Сіся. Як я і казав, запитали в нього, який буде позивний? Він каже: «Не знаю. Який придумаєте». Наступне питання: «Чим займався?». Він каже: «Я сіс-адмін». От і все. Став Сіся.

Що за вихід ви готуєте?

Ми маємо бойову задачу для нашого нового евакуаційного дрона – забрати бійця з поля бою евакуаційним дроном.

Це дрони українського виробництва?

Так, до того ж новий вид. Є місця, де не підійти і не під’їхати. Тобто, якщо ти сам не вийдеш із позиції, то взагалі звідти не виберешся. І для цього потрібні такі великі пташки, як цей дрон.

У світі є повітряні евакуаційні дрони чи Україна стала першопрохідцем у цій сфері?

У світі ще нема такого, Україна здійснила прорив. Вийшло у 92-ї бригади першими це зробити – і круто. Будемо сподіватися, що це стане на потік. Нам буде потрібна нова команда людей, яка займатиметься суто евакуацією.

Що для вас стало найбільшим розчаруванням за весь час служби?

Що у війську є люди, які приходять сюди тільки тому, що їх зловили, і вони нічого не міняють у собі. Вони просто є. Водночас є пацани, яких мобілізували, але вони віддають всього себе: набувають навичок, навчаються, переймаються за свою команду. А є люди, які ходять сюди як на роботу. Це не робота. Ти на війні маєш бути кращим, ніж раніше.

Як вважаєте, у цивільному житті вам хотітиметься такого адреналіну, як на війні?

Звісно. Зараз ми, військові, не можемо без адреналіну, це уже наш спосіб життя. Але на фронті це відчуття допомагає. Їдеш на бойову задачу – і тебе аж підкидає від адреналіну, аж спина рівніша стає.

Я називаю це військовий «азвірин», бо ти стаєш жорсткішим та напористішим. Твоє оточення знало тебе однією людиною, але, пробувши у війську навіть пів року, повертаєшся іншим.

Як вас змінила служба?

Став жорсткіший, більш вимогливий. У нас різний темп із людьми, які живуть повноцінне життя. Дуже суттєво відрізняється. Тобто, якщо тут є наказ, то він виконується вже, а не тоді коли в тебе буде час і змога. Або, як модно казати, – коли в тебе буде ресурс (сміється). У тебе ресурс має бути 24 на 7.

Але ж у військових він теж може закінчуватися. Як ви його відновлюєте?

У своєму взводі я передусім намагаюся підтримувати людське ставлення. Військовим не потрібно багато: інколи достатньо просто відпустити людину на день у місто. Отримавши цей час для себе, коли ніхто не турбує дзвінками, військовий встигає відновитися.

Яке найбільше відкриття про себе ви зробили за весь час служби?

Я виявився хоробрішим, ніж думав. На війні бувають ситуації, де просто не можна падати духом. Якщо впадеш – там і залишишся. Проте була ситуація, коли дійсно розгубився. Але зміг настільки швидко зібратися, прийняти нову реальність і включитися в роботу, що аж сам здивувався.

Ми тоді були в Курську і потрапили в оточення. Чотири з половиною години вели безперервний бій. Буквально у 20–30 метрах від нас стрибали корейці й щось кричали своєю мовою…

Як ви взагалі опинилися в цій точці й що це була за позиція?

Ми туди потрапили, бо самі це ініціювали. Облаштували ту позицію з власної ініціативи, щоб мати змогу гранатами діставати до ворога. Десь п'ять днів нормально воювали. Ми тоді першого корейця вбили – раділи, як діти. Кричали, сміялися, спектр емоцій був просто шалений. Потім другого – так само. Але він у цей момент саме перезаряджав РПГ. Ми думали, що вбили, а він виявився ще живим.

Вони все підходили і підходили. А потім мене будять і кажуть: «Просинайся, ми вже в оточенні, до корейців 800 метрів, і всі вони в екіпіруванні».

Як ви виходили з цього оточення?

Там була велика посадка і маленький лісочок, де стояло багато наших позицій. Зрештою з усього лісочка залишилися тільки ми і пацани на «мавіках». Вони підсвічували нам дорогу, в рацію говорили, що відбувається. Ми вели бій завдяки їм. Наше командування відправило на допомогу штурмовиків – вони увірвалися в цей лісок, зав'язали бій і відвернули на себе всю увагу.

Тоді ми й почали вихід. Йшли наосліп, не розуміючи: дивляться на нас чи ні, на прицілі ми чи ні. У нас закінчилися набої, сідала рація – уже все. Нічого не було. Залишилося буквально по магазину на кожного.

Страшно. Ти ідеш, ще й ідеш першим – у моєму випадку. Не знаєш, як воно буде далі. І ми з цього лісочка бігли через поле 950 метрів, ще й перші 150 метрів угору.

Які у вас плани на майбутнє? Як вважаєте, чи зможете повернутися на сцену?

Я думаю, що повернусь до YouTube. Актором я себе не вважаю, бо працював із професійними акторами і розумію, який обсяг роботи вони зробили в своєму житті, щоб називати себе акторами. Я більше комік.

Чи пишете ви якісь сценарії чи майбутні стендапи просто зараз, між бойовими чергуваннями?

Багато роботи. Кожен день щось нове. Немає часу займатися не військом.

Анастасія Мушенок, для «Главкома»