Країна, котрої нема, сварить держави, які є
30 липня міністр закордонних справ Франції Жан-Ноель Барро заявив: його країна готова визнати державу Палестина. За даними Барро, це також готові зробити ще 14 країн, дві з яких є членами «великої двадцятки» – Канада та Австралія. Раніше такий крок Франції анонсував її президент Еммануель Макрон.
«Вірний своїй історичній прихильності справедливому і міцному миру на Близькому Сході, я ухвалив рішення про визнання Францією держави Палестина. Я зроблю цю урочисту заяву на Генеральній Асамблеї Організації Об'єднаних Націй у вересні», – повідомив Макрон у мережі Х.
«Ми рішуче засуджуємо намір президента Макрона визнати палестинську державу. Такий крок заохочує терор і загрожує створенням ще одного маріонеткового режиму, подібно до того, який є у Секторі Гази», – відповів прем'єр-міністр Ізраїлю Беньямін Нетаньягу.
Держсекретар США Марко Рубіо зі свого боку додав, що Сполучені Штати теж «категорично відкидають» план Макрона щодо визнання Палестини.
Рубіо та Нетаньягу підтримала і прем’єр-міністерка Італії Джорджа Мелоні. Вона назвала «контрпродуктивним» визнання палестинської держави до завершення політичного процесу на Близькому Сході. Таке визнання не сприятиме врегулюванню конфлікту, зазначила вона.
Італійська прем'єрка пояснила: визнання чогось, «що існує лише на папері» створить ілюзію вирішення проблеми, але не усуне її. Держава Палестина нині дійсно існує «на папері». Вона складається з двох анклавів, тобто окремих частин, з усіх боків оточених територією інших держав.
Перший анклав – це смуга узбережжя Середземного моря, відома як Західний берег річки Йордан, де на площі у 5 640 км² живуть 2,7 млн палестинців. Другий – вузька ділянка землі на східному узбережжі Левантійського моря, довжиною 54 км і шириною 12 км. Цю землю ми знаємо під назвою Сектор Гази, там проживає ще біля 2 млн палестинців.
Обидва анклави мають різне управління, зокрема, у Газі панує радикальне ісламістське угруповання ХАМАС. Тут виникає логічне запитання: то кого визнають західні лідери, Західний берег чи Сектор Гази? Власне, визнають ідею палестинської держави як таку. Тобто і перше, і друге, і ті землі, які зараз анексовані Ізраїлем – наприклад, східний Єрусалим, який Ізраїль вважає своїм.
Визнання, про яке говорять зараз, це спроба підштовхнути Ізраїль до реалізації схеми, яку ООН запропонувала ще у 1948 році. Щоб зрозуміти, про що йдеться, почнемо з екскурсу в історію.
ООН, євреї та араби
Чотири століття поспіль – від 1516-го і до 1917-го – Палестина перебувала у складі Османської імперії. Після завершення Першої світової війни держава османів розпалася. Частина її територій перейшла під протекторат Франції, а частину передали Британії. Згідно із рішенням Ліги Націй, мандат на управління Палестиною дістався Лондону. Британія керувала Палестиною аж до кінця 1940-х років.
За цей час населення країни суттєво зросло. У 1930-ті почалася міграція євреїв, які рятувалися від нацистів, що прийшли до влади у Європі. Тож якщо у 1922 році у Палестині проживали 750 тисяч осіб, то за переписом 1946 року населення країни наближалося до двох мільйонів.
Зростання кількості єврейського населення супроводжувалося протидією палестинських арабів – був терор і погроми. У 1947 році влада Британії заявила, що не може впоратися із ситуацією, яка склалася, і бажає відмовитися від мандата на управління Палестиною.
На той момент вже два роки як існувала Організація Об’єднаних Націй, створена у 1945-му. Вона й ухвалила рішення щодо подальшої долі Палестини – розділити Палестину на арабську та єврейську держави і надати особливий статус місту Єрусалиму.
Євреї, які прибули у Палестину як на землю обітовану, аплодували такому рішенню. А от Ліга арабських держав його відкинула. Ліга була створена у 1945 році Єгиптом, Сирією, Іраком, Ліваном, Трансйорданією, Саудівською Аравією та Єменом. У 1948-му регулярні військові частини цих країн вторглися у Ізраїль – вони мали на меті знищення новоствореної єврейської держави.
Але все пішло за іншим сценарієм. Ізраїль пішов у наступ і захопив більшу частину території, яку ООН відвела під створення арабської держави на території Палестини. Він встановив контроль і над Єрусалимом. Пізніше, у 1967 році, у ході Шестиденної війни Ізраїль вибив єгипетську армію з Гази, а також відкинув за річку Йордан війська Йорданії.
Території, на якій мала б постати арабська держава, просто не лишилося. Ізраїль, будемо називати речі своїми іменами, анексував її.
Палестина знову атакує
Тим часом у Каїрі була створена Організація визволення Палестини (ОВП). У 1968 році вона ухвалила свою програмну хартію, засновану на принципі «трьох «ні». Ні – визнанню Ізраїля, ні – миру з Ізраїлем, ні – переговорам з ним. Упродовж 20 років ОВП була налаштована дуже радикально, і ряд країн визнавав її терористичною організацією. Перелам стався у 1989 році, коли ОВП очолив Ясір Арафат.
А за рік перед тим рішенням ОВП було проголошено створення держави Палестина. Вона існувала винятково на папері, не маючи території та суверенітету. Саме цю державу і визнають нині країни світу. Запам’ятаємо цей момент.
Кілька років Арафат вів перемовини з керівництвом Ізраїлю. У 1993-му він та тодішній прем'єр-міністр Ізраїлю Іцхак Рабин підписали у Вашингтоні «Декларацію принципів про тимчасові заходи по самоврядуванню».
Це був історичний документ, який зафіксував значні взаємні поступки. Організація визволення Палестини визнавала право Ізраїлю на існування, мир та безпеку і брала зобов’язання відмовитися від терору. Зі свого боку, Ізраїль дав згоду на створення «Палестинської національної адміністрації» (ПНА) на частині територій, що перебували під його контролем.
Оскільки попередні перемовини тривали у столиці Норвегії, угоду між Ізраїлем та Організацією визволення Палестини стали називати «Осло-1». Згодом було підписано і «Осло-2»: переговорники домовилися до 2000 року остаточно врегулювати проблему спірних територій.
Тут міг би бути гепі енд. Але його не сталося.
Вже у 2001 році Ізраїль звинуватив ОВП у ряді терористичних актів і почав зведення захисної стіни. При цьому будівництво стіни залізло на територію, яка мала належати палестинцям. У 2002 році Рада Безпеки ООН закликала обидві сторони конфлікту схаменутися та згадати про концепцію мирного співіснування двох держав – єврейської та арабської. Достукатися до ізраїльтян та палестинців ООН не вдалося, але у 2005 році сталася подія, яка могла би стати прелюдією до миру.
Тодішній прем’єр Арієль Шарон ухвалив рішення про одностороннє виведення ізраїльських військ з Сектору Гази та евакуацію ізраїльських поселень з Західного берегу річки Йордан. Така «самодіяльність» Шарона вкрай не сподобалась правлячій в Ізраїлі партії «Лікуд» та призвела до внутрішньопартійного розколу.
Але м’яч був уже на полі палестинців – їм відправили пас, пропонуючи жити дружно.
Останній відлік
Однак дружби не вийшло знову. У 2006 році ісламістський рух ХАМАС виграв вибори у Газі. Зі 133 мандатів у місцевому законодавчому органі – Палестинській законодавчій раді – він отримав 73. ХАМАС сформував уряд, який очолив Ісмаїл Ганія (пізніше, у 2024-му, Ганію ліквідують спецслужби Ізраїлю).
Інший анклав – Західний берег річки Йордан зі столицею у місті Рамаллі – очолює президент Махмуд Аббас. Він посів місце Ясіра Арафата, з 2005 року керує Палестинською національною адміністрацією. Західна преса пише про нього як про прагматика, котрий виступає за діалог з Ізраїлем.
Проте наступний після Шарона лідер Ізраїлю – Егуд Ольмерт – не знайшов взаєморозуміння з Абассом. Ольмерт пропонував відхід Ізраїлю до кордонів 1967 року. За це Ізраїль розраховував на демілітаризацію Західного берега та відмову від бойових дій. Але Аббас на такі умови не пристав. У відповідь на це Ізраїль розширив будівництво своїх поселень на Західному березі Йордану.
Після цього переговорний процес між Ізраїлем та Палестиною, котрий у свій час намагався реанімувати також і чинний прем’єр Ізраїлю Беньямін Нетаньягу, був фактично згорнутий.
А 7 жовтня 2023 року бойовики ХАМАС вдерлися до Ізраїлю з Сектору Гази і влаштували там масову різанину. Ізраїль не залишився у боргу: він розпочав контртерористичну операцію проти угрупування ХАМАС. Бойові дії у Секторі Гази тривають і дотепер – на їх тлі різко погіршується гуманітарна ситуація. Місцеві жителі потерпають від голоду, і вже сам Ізраїль організовує для них доставку їжі та предметів першої необхідності.
Світова спільнота наполягає на припиненні бойових дій. При цьому ряд арабських країн – таких як Катар, Саудівська Аравія та Єгипет – вперше адресують заклик скласти зброю не Ізраїлю, а бойовикам ХАМАС.
До миру на Близькому Сході ще далеко. Тим не менш, ряд європейських лідерів, про що було сказано вище, заявив про готовність визнати палестинську державу.
Визнання Палестини як штурхан для Ізраїлю?
У 2010 році президент США Барак Обама, виступаючи в ООН, зазначив, що припинення війни між Ізраїлем та Палестиною означатиме для останньої входження до складу Організації Об’єднаних Націй. Не зупиняючи бойові дії, Махмуд Аббас передав у 2011 році генеральному секретарю ООН Пан Гі Муну офіційну заявку на вступ до Організації. Вона була відхилена, але пізніше Палестина отримала статус держави-спостерігача при ООН.
Тоді ж суверенітет Палестини першою у західній Європі визнала Ісландія. А першою у Євросоюзі це зробила Швеція. Минуло півтора десятка років, і станом на зараз суверенітет Палестини визнали 143 зі 193 країн-членів ООН – в тому числі й Україна. Наша країна зробила це, ще перебуваючи у складі СРСР – у 1988 році.
А після Незалежності взаємини з Палестинською національної адміністрацією підтримували Леонід Кучма та Віктор Ющенко. Перший двічі зустрічався з Ясіром Арафатом, другий контактував з Махмудом Аббасом.
У 2014 році Палестина засудила війну, яку Росія розв’язала проти України. А от у 2022-му утрималася від оцінок повномасштабного вторгнення, зазначаючи, що прагне зберегти нейтралітет. Україна ж засудила атаку ХАМАС на Ізраїль, але сам цей рух так і не віднесла до терористичних організацій.
Тим часом у світі залишається ще кілька десятків незалежних держав, які не визнають Палестину. Серед них, зокрема, Австралія, Австрія, Бельгія, Греція, Данія, Естонія, Італія, Канада, Латвія, Литва, Молдова, Нідерланди, Німеччина, Південна Корея, Португалія, США, Фінляндія, Швейцарія, Японія та ряд азійських та африканських країн. Хоча деякі з них останнім часом змінюють кут погляду на проблему.
Про Францію вже було сказано вище. Її позицію, як і позицію інших європейських країн, визначає важка гуманітарна ситуація у Секторі Гази. Бажання «дотиснути» Ізраїль, щоб покласти край смертям цивільних у Секторі Гази, є достатньо вагомим аргументом.
Нині у стражданнях мирного населення Гази Ізраїль обвинувачує ХАМАС. Проте світова спільнота прагне вплинути на обидві сторони конфлікту, посадивши їх за стіл перемовин. Якщо Ізраїль до переговорів не повернеться, Британія визнає Палестину, попереджає прем’єр-міністр Об’єднаного королівства Кір Стармер.
Ось його дослівна цитата: «Це (визнання) станеться, якщо ізраїльський уряд не вживе суттєвих заходів для припинення жахливої ситуації в Газі, не досягне припинення вогню і не зобов'яжеться дотримуватися довгострокового мирного процесу, який забезпечить рішення про створення двох держав», – говорить Стармер.
Інші країни, які підтримують тренд «визнаймо Палестину», озвучують той самий лейтмотив. По-перше, необхідно допомогти стражденним палестинцям. По-друге, добитися встановлення стійкого миру. По-третє, покласти край ізраїльській окупації Палестини. І, по-четверте, повернутися до затвердженого ще наприкінці 1940-х плану створення двох держав – єврейської та арабської.
Про це, наприклад, говорить прем'єр-міністр Мальти Роберт Абела. Він, як і Макрон, збирається виступити у вересні в ООН із заявою про визнання Палестини.
Ще одна світова напруженість
Нині з п’яти членів Радбезу ООН два – Росія та Китай – вже визнали Палестину. У вересні до них, згідно із їхніми обіцянками, долучаться Франція та Британія. Сполучені Штати, таким чином, залишаться єдиною країною-членом Ради безпеки ООН, яка не визнала Палестину. Америці дуже не подобається така ситуація. І щоб виправити її, Вашингтон у звичному тепер для себе стилі погрожує наслідками іншим країнам.
Адміністрація Трампа наполегливо закликає союзників не сприяти створенню палестинської держави. «Сполучені Штати виступають проти будь-яких кроків, які призвели б до одностороннього визнання палестинської держави, що створює значні правові та політичні перешкоди для остаточного врегулювання конфлікту», – йдеться в офіційній заяві США.
Натомість Кір Стармер наголошує на тому, що «державність – це невід'ємне право палестинського народу». А Іспанія та Норвегія, які визнали палестинську державу у 2024-му, підкреслюють, що визнання необхідне, аби розпочати політичний процес. Вони стверджують, що владнати нинішню кризу можна, лише якщо обидві сторони зможуть націлитись на конкретний політичний горизонт.
Зрозуміло, що ізраїльтяни рішуче налаштовані проти визнання Палестини, як і проти її членства в ООН. Постпред Ізраїлю в ООН Гілад Ердан заявив, що сам факт обговорення цього питання є «перемогою геноцидного терору».
Очевидно, що країни, які прагнуть теплих відносин з Ізраїлем, усвідомлюють, що визнання палестинської держави розсердить їхнього союзника. Те саме стосується і тих, хто хоче добрих взаємин зі Сполученими Штатами. Україні, на щастя, не треба ухвалювати жодного рішення – вона вже ухвалила його раніше. Гірше було б, якби обставини вимагали від нас примкнути до того чи іншого табору просто зараз.
Та в кожному разі визнання палестинської держави, довкола якого зараз ламають списи, насправді мало що вирішує. Це більшою мірою символічний жест, який жодним чином не гарантує припинення вогню.
Наталія Лебідь, «Главком»
Читайте також:
- Ізраїль розкритикував заяву Макрона про визнання Палестини державою
- Штати відкинули план Макрона про визнання палестинської держави
- Франція зобовʼязалася визнати Палестину державою. Трамп відреагував
- Ще один європейський лідер заявив про визнання Палестини державою
- Мелоні назвала «контрпродуктивним» визнання Палестини
Коментарі — 0