Гарріс проти Трампа: як зміни у виборах США вплинуть на підтримку України?

Після виходу чинного Президента США Джо Байдена з президентських перегонів і його пропозиції номінувати віцепрезидентку Камалу Гарріс кандидатом у президенти, ситуація з перспективами президентських виборів у США дещо змінилася.

З огляду на домінуюче місце Вашингтону у наданні військової допомоги Україні і специфічне та не зовсім зрозуміле ставлення одного з кандидатів у президенти Дональда Трампа до цього питання, для нас всі ці нюанси мають суттєве значення.

Сказати, що перспективи опонента Байдена – експрезидента Дональда Трампа, – які після невдалого замаху на нього дещо зросли, зараз повністю нівельовані – було б перебільшенням. Однак безперечним є той факт, що заміна Байдена на Гарріс внесла нову динаміку до президентської кампанії.

Як для неофіта, Гарріс увійшла у виборчі перегони надзвичайно потужно. Особливо, враховуючи її тіньову поставу в адміністрації протягом останніх трьох років. Однак її активність і енергійність свідчать, що попередня стриманість була викликана швидше її таким розумінням своєї ролі в адміністрації, лояльністю до Байдена, ніж проблемами комунікації. Різні опитування щодо пари Гарріс-Трамп дають дещо відмінні результати. Однак всі сходяться на тому, що Гарріс стабільно отримує на пару відсотків кращий результат, ніж Байден. І для демократів, які сприйняли заміну лідера з великим ентузіазмом, це є важливим фактором.

За результатами опитування CNN, оприлюдненими 24 липня, на загальнонаціональному рівні Трампа підтримують 49% зареєстрованих виборців, у той час, як Гарріс – 46%. Ця різниця перебуває у межах статистичної похибки, однак є меншою, ніж між Трампом і Байденом (6%). Більш оптимістичні для демократів результати дало нещодавнє опитування Reuters/Ipsos, проведене 14-15 липня, за яким Гарріс випереджає Трампа на 2 відсотки (44% проти 42%). Хоча й ці результати не виходять за межі статистичної похибки у 3%.

Однак найважливішим є те, кого підтримають так звані незалежні виборці. Особливо у штатах, які відомі тим, що можуть змінювати свої симпатії залежно від ситуації. Оглядачі вважають, що Гарріс, враховуючи її програмні принципи, зорієнтовані на права людини, має певні шанси на збільшення підтримки, зокрема серед жінок і афроамериканців. Не менш важливим фактором є й мотивація виборців прийти на виборчі дільниці. А вона у випадку Гарріс для демократів різко зросла, оскільки багато з них не бачили Байдена наступним президентом, перш за все враховуючи його вік. А це може також додати пару відсотків до результату.

Поки що кампанія Гарріс зосереджена в основному на внутрішніх питаннях – аборти, рівень життя, права людини, міграція тощо. Зовнішньополітичні аспекти поки що не озвучуються. Однак є сподівання, що українське питання за Харріс буде вирішуватися у контексті політики Байдена. Можливо, з більшим акцентом на відповідальності РФ за воєнні злочини, враховуючи професійний прокурорський досвід віцепрезидентки, на якому вона вже акцентувала увагу публіки. Досвід вчить, що вплив «вау-факторів» в американських виборчих перегонах має досить швидкоплинний характер (як це сталося з невдалим замахом на Трампа). І сьогодні говорити однозначно про президентські шанси Гарріс і Трампа у листопаді поки що зарано. Тому для нас так важливою є позиція експрезидента США щодо України. І тут є певна динаміка, на яку варто звернути увагу.

У своїй колонці для Daily Mail експрем'єр Великої Британії Борис Джонсон, посилаючись на своє спілкування з Трампом, опублікував 19 липня можливий покроковий план припинення війни. І хоча зі статті не витікає, що це план власне Трампа, обережні зауваження автора, що, на його думку, Трамп міг би його підтримати, створює враження, що він погоджений з кандидатом в президенти.

Основною відмінністю плану Джонсона від попередніх ремарок Трампа є те, що він виходить «з позиції сили» і має починатися з інтенсивного військового посилення України, прискореного постачання озброєнь, на чому наполягають рейганівські республіканці. На цьому власне і грунтується його можливий вплив на Путіна. Але не тільки на цьому. Окрім батога, Джонсон пропонує кремлю й декілька пряників – звільнення українських територій принаймні до лінії початку 2022 року, тобто де-факто територіальний виграш для Росії, а також особливі заходи захисту російськомовного населення в Україні, які Путін міг би назвати «денацифікацією» і позиціонувати всередині держави як перемогу.

Хоча план Джонсона передбачає також вступ України до ЄС і НАТО, назвати його прийнятним не можна.

• По-перше, навіть обмежена і тимчасова легалізація окупації частини території України буде суперечити міжнародному праву і стане підставою для майбутнього продовження Росією війни проти нашої держави, з метою подальшого розширення незаконних, проте цілком успішних територіальних надбань.
• По-друге, як визнавали після широкомасштабного вторгнення деякі колишні апологети захисту російської мови з Партії регіонів, орієнтація на штучну підтримку російськомовності південно-східних частин України була їхньою помилкою. Оскільки така політика, фактично, легалізовувала штучні і надумані підстави російського керівництва для нападу на Україну – з метою «визволення» російськомовних регіонів, які у розумінні росіян є російськими.
• По-третє, будь-яка згадка, навіть непряма, терміну «денацифікація» у контексті мирного плану суперечить як реаліям і міжнародному праву, так і здоровому глузду. Навряд чи, наприклад, французи чи інші окуповані Німеччиною європейські народи дали б згоду на проведення «денацифікації» шляхом надання додаткових прав німецькомовному населенню. Навіть з метою прискорення перемоги над Гітлером і навіть за умови, що на практиці цей додатковий обсяг прав повністю вписувався б у загальноприйняті європейські стандарти. Така пропозиція була б сприйнята, як мінімум, як знущання.

Тим не менше, те, що цей план пропонує виходити на мирні перемовини з позиції сили, тобто військового посилення України, є дуже суттєвим кроком вперед для Трампа, який раніше неодноразово заперечував необхідність надання нашій державі зброї взагалі. Про те, що цей момент не є виключною «отсебятиною» Бориса Джонсона, а був проговорений з Трампом і почав звучатися в його оточенні, свідчать нещодавні заяви його близького соратника Майка Джонсона, спікера Палати представників Конгресу США.

За його словами, у разі перемоги на виборах республіканці підтримають мир силою, яку останні роки не демонструвала адміністрація Байдена. Хоча детального роз’яснення, що він конкретно тут має на увазі, Джонсон уникнув, на думку спадають неодноразові звинувачення республіканців на адресу теперішньої адміністрації у штучному затягуванні та невчасному і не повному наданні нашій державі необхідної зброї. Звинувачення, які стали не лише предметом для критичних записок у Конгресі, а й спричинили включення до законодавства про допомогу Україні передачі конкретних видів озброєнь, зокрема ракет Atacms.

Заяви Бориса і Майка Джонсонів не стали єдиними інформаційними сигналами про активізацію обговорення питання щодо «мирних планів». Останнім часом ця тематика активно дискутується і в Україні. Початок був покладений ідеями проведення до кінця року ще одного саміту миру, на цей раз за участю Росії. Привернули до себе увагу і зауваження президента Володимира Зеленського про важливість спільної роботи США і Китаю, як і всього ЄС, для досягнення миру.

Додатковим стимулом для обговорення мирних ініціатив став візит міністра закордонних справ України Дмитра Кулеби до Китаю на запрошення його китайського візаві 23-25 липня. І хоча нічого принципово нового про позицію нашої держави у Пекіні не прозвучало, принаймні публічно, виглядає на те, що Україна старається підійти до можливих змін у Вашингтоні після президентських виборів підготованою.

Підтвердження міністром Кулебою базових принципів, на яких Україна готова до початку діалогу про мир – жодних домовленостей про Україну без України і повна повага до суверенітету і територіальної цілісності держави – не викликають заперечень. Конструктивно виглядає й озвучена позиція про готовність до переговорів з Росією, однак, лише у разі ведення чесного діалогу, до якого Москва наразі не готова.

Але на чесний діалог з боку Москви можна розраховувати лише під тиском успіхів українських військ на фронті, що можливо лише за умови суттєвого якісного і кількісного посилення постачання озброєнь Україні, розширення санкційного тиску на РФ та консолідації довкола цієї політики не лише країн Заходу, а й заохочення до таких дій лідерів Глобального Півдня, у т.ч. Китаю.

Окрім виключного героїзму і стійкості українських військових, всі інші реальні інструменти і важелі впливу задля досягнення миру перебувають фактично у руках наших партнерів. Креативність українських військових інженерів і дипломатів може сприяти їх відточенню, однак замінити, на жаль, поки що не може.