Яке майбутнє чекає на Росію. Розвіємо деякі фантазії українців

Для того щоб отримати перемогу, треба собі її уявляти. Майбутнє омріяної України ми в загальних рисах уявляємо: Євросоюз та НАТО, економічний та культурний розквіт і все таке (очевидно, треба заглиблюватися в деталі, але це тема іншої статті). Але уявляти майбутнє України замало. Треба ще розуміти бажане майбутнє росії. І тут у нас неоране поле міфів, забобонів та оман. З цим і будемо розбиратися. 

Почнемо з поширених в українському суспільстві хибних поглядів:

1. «Хай там буде як буде, нас це не цікавить» (варіант: «Стіна та рів з крокодилами»)

Ще й як цікавить. Якщо ми залишимо імперію напризволяще, вона повернеться з наступною війною. Ми мусимо цим займатися не заради них, а заради себе – задля миру, безпеки й збереження життя наших співвітчизників. До речі, ракети через крокодилів безперешкодно перелітають. 

2. «Наша справа звільнити нашу землю, а далі хай самі розбираються» (варіант: «хай Захід розбирається»)

Це майже те саме, і воно вже обговорено неодноразово. Захід буде радий повернутися до співробітництва з росією, намагаючись (хоч і марно) таким шляхом вирвати її з рук Китаю. Врешті все закінчиться наступною війною. 

3. «Треба їх всіх знищити»

Можна зрозуміти людей, яких життя спонукає до такого емоційного висловлювання, але це, по-перше, фізично неможливо. По-друге, якщо би це було фізично можливо, то стало би найбільшим злочином в історії людства, а українці заступили би нацистів, сталіністів та «червоних кхмерів» разом узятих як найбільші світові злочинці всіх часів і континентів. 

4. «Хай би вони там одне одного знищили»

Також не варіант: громадянська війна чи хаос в росії неодмінно вихлюпнеться на наші терени хвилею насильства, мільйонами біженців та іншими можливими ексцесами включно з ядерним тероризмом. Протяжність нашого кордону робить неможливими проєкти перепон на шляху найбільшої юрми біженців в історії континенту. 

5. «Треба окупувати росію, як окупували свого часу Німеччину»

Трохи розмір не той. Це не вдалося навіть Гітлеру з усіма ресурсами завойованої ним Європи – просто тому, що це фізично неможливо через розміри. Покрутіть глобус, бо мапа викривляє пропорції.

6. «Треба зруйнувати Москву, і все»

Бувало й таке. Не допомагає. Звичайно, Москва має сакральний сенс, але путін в той час може сидіти в бункері десь на Уралі. Поляки одного разу захопили Москву, згодом Наполеон її спалив (чи самі росіяни спалили, чи випадково так вийшло – не важливо), і це не допомогло. 

7. «Треба поставити на чолі росії демократів»

По-перше, треба ще їх знайти, а з цим поки що проблеми: демократів цього разу знову не завезли. По-друге, незрозуміло, як демократи прийдуть до влади за відсутності окупації, див. вище. По-третє, демократів легко зметуть імперські сили, спрямовані на реванш.

Зізнайтеся, ви самі часом бували в полоні одного з вищенаведених варіантів. Ну або принаймні неодноразово їх чули. 

В цій точці я пропоную вам зупинитися і подумати: якщо всі вищенаведені варіанти хибні й оманливі, що ж тоді робити? Які ще є варіанти? 

Всі вищенаведені варіанти об'єднує те, що вони пропонують прості рішення складних проблем. Як відомо, прості рішення складних проблем ведуть у пекло. 

Доведеться шукати складні рішення 

Оскільки росію неможливо окупувати, значить, майбутнє росії перебуває в руках мешканців росії. Хто ці мешканці? «Глибинний народ» суб'єктом не є, громадянське суспільство в росії відсутнє, отже, суб'єктів треба шукати серед російських еліт. 

Тоталітарний характер російської держави має одним із наслідків те, що практично всі російські еліти пов'язані з державою: вони або на державній службі, або керують якимось шматком державної власності, або живуть з якихось державних потоків (саме через це спостерігається шокова для соціологів картинка, що заможні в росії більше підтримують війну, ніж бідні). Незалежні від держави еліти – це тонкий шар інтелектуалів, що не мають впливу за межами своїх бульбашок, та й вони часто отруєні імперіалізмом. 

Отже, російські еліти – це державні еліти. Історія знає дві форми їхнього існування: підкорення вертикалі влади (якщо влада сильна й консолідована) та боротьба за вертикаль влади (якщо влада слабка й розсипається). 

Єдність російських еліт означатиме продовження імперських війн. Протистояння всередині російських еліт означатиме насильство, хаос та колапс імперії. Чи є третій шлях? 

Так, він є. Але спочатку давайте подивимося на росію очима Заходу.

Хибна дихотомія 

Значна частина західних аналітиків та політиків плекає ілюзії щодо можливості демократії в росії. А що думають ті, хто від таких ілюзій звільнився?

Ті західні аналітики, які не мають ілюзій щодо демократії в росії, бачать два варіанти розвитку подій: консолідація влади в Москві та розпорошення влади в Москві. Перше означає «закручування гайок» у більш або менш людожерській формі – отже, продовження війни з ризиком її ескалації, а також перехід слабкої росії у статус сателіта Китаю. Друге означає «відкручування гайок» з наступним провалюванням у хаос і колапс, що загрожує безконтрольним поширенням ядерної зброї, мільйонами біженців та потраплянням безмежних ресурсів в руки Китаю. (Обидва варіанти мають значну кількість сценаріїв, детально розглянутих у цій статті.)

Вищезазначені аналітики зважують ці два варіанти й бачать, що вибір тут між дуже поганим і ще гіршим. В обидвох варіантах Захід програє (й Україна програє як частина Заходу), а Китай виграє. Можливо, думають вони, збереження путіна навіть краще, ніж колапс, бо визначеність краще за невизначеність. «І страх нам каже витерпіти муки / Тутешні, добре знані, й не шукати / Незнаних…» (Шекспір в перекладі Андруховича). Особливо же дратує західних аналітиків те, що Китай виграє в обох варіантах: Захід же начебто грав непогано, чому ж усі шляхи ведуть до виграшу опонента?

Але це хибна, фальшива дихотомія. Вона є наслідком хибного переконання, що відповідь на всі питання майбутнього РФ знаходиться у Москві. 

Таке вже бувало. 1991. Розпад СРСР був неминучий, а Захід все намагався його зберегти. Тут зійшлися разом переконання в монолітності «радянського народу», традиційне схиляння перед «великою російською культурою», недовіра до національних еліт та зневіра у спроможності народів до державотворення, звичне бездумне споживання московської пропаганди, бажання зберегти «бізнес як завжди», страх невизначеності тощо. (Книга Сергія Плохія «Остання імперія» дуже детально описує цю історію.)

Нічого не нагадує з теперішнього? 

За три з половиною тижні до проголошення української незалежності президент США виступав у Києві, вмовляючи українців забути про цю ідею. Ця промова отримала іронічну назву Chicken Kyiv Speech – котлета по-київськи. 

Можна сказати, що нині у нас «котлета по-татарськи», Chicken Kazan. 

Хибна дихотомія між консолідацією влади в Москві й розпорошенням влади в Москві випускає з поля зору третій, складніший шлях, який стає видимим, якщо не фокусуватися виключно на Москві: розпорошення влади в Москві та концентрація влади в інших місцях. 

Повертаючись до кінця першої частини статті, мусимо ствердити: єдність російських еліт та протистояння всередині російських еліт не вичерпують варіантів. Третій шлях передбачає єдність російських еліт у бажанні поділити росію між собою на шматки. Детальніше російські імперські «скрепи» та їхнє послаблення описані у цій статті, а охочі можуть почитати книгу провідного американського дослідника Януша Буґайського.

Переважна більшість наших співвітчизників не вважає цей варіант реалістичним. Найбільш поширені аргументи проти включають повторення тверджень московської пропаганди про монолітність російського народу, про відсутність національних ідентичностей, про меншість у власних республіках, про тотальну русифікацію, про економічну неспроможність нових держав тощо. Доводиться чути від українців й цілком расистські твердження про «рабський характер» тих або інших народів та їхню принципову нездатність до свободи, державотворення тощо.

Чи правду каже російська пропаганда?

Щодо ідентичностей. По-перше, нікуди вони не поділися. Російська статистика, яка, як відомо, завжди бреше, вимушена була визнати збільшення «нерусского» населення майже на третину між двома переписами (з 22% до 28%), а насправді динаміка може бути ще більш виразною (скоріше за все, реальна цифра ближче до 40% чи й більше). По-друге, зменшення певних національностей на чверть чи третину за 10 років означає, що їхніми теренами пройшлася ядерна війна разом з чорною чумою, а оскільки ні того, ні іншого не було, то маємо справу з типовим переписуванням ідентичності (і навпаки, зростання окремих національностей в півтора рази відображає зовсім не народжуваність). По-третє, півтора мільйона тих, хто назвався не «русскім», а «русскоязичним» чи кимось подібним або заявив про небажання заповнювати цей пункт, також можна із впевненістю зарахувати до інших національностей. Четверте, в часи змін ідентичність завжди проявляється там, де її, здавалося, давно вже нема, бо люди шукають стабільності й безпеки серед своїх, у спільноті.

Щодо більшості й меншості. 15 республік з 21 мають перевагу республіканських народів над російською меншиною (яка насправді ще менша, ніж показує «завжди правдива» російська статистика), а кілька з решти республік включають саме такі «експерименти з цифрами», як показано вище (наприклад, карелів знову стало майже вдвічі менше, хоч чуми там не було).

Щодо русифікації. Україна станом на 1991 рік була надзвичайно русифікована. Ми й зараз, 32 роки по тому, ще остаточно не подолали цю спадщину, хоча довели свою державну спроможність. Ну і знову, не можна вірити московській статистиці.

Щодо регіональних ідентичностей. Окрім національних республік, є досить зрілі ідентичності на Кубані та в Сибіру (чим Сибір історично та ідентичнісно відрізняється від Канади чи Австралії?), на Уралі (Уральська республіка була проголошена у 1993 році), не кажучи вже про Інгрію (яка з маргінальної субкультури за рік перетворилася на пристойний політичний проєкт; раджу подивитися один з епізодів серіалу про Масяню).

Щодо економічної спроможності. Достатньо подивитися на мапу російської економіки, щоб побачити, де що знаходиться. Звичайно, буде значний виклик подолати розірвані економічні зв'язки, але стільки колишніх колонізованих народів це свого часу робили, що накопичений чималий досвід. Окремі невеликі республіки, скоріше за все, від самого початку створюватимуть економічні союзи.

Щодо міжнаціональних конфліктів. Так, проблем чимало, але є моделі їх завчасного вирішення навіть у таких складних ситуаціях, як татарсько-башкирське напруження. Є випадки, коли рішення поки що не проглядається (інгушсько-осетинський приклад), але таких дуже мало.

Щодо ядерної зброї. Нові незалежні держави потребуватимуть міжнародного визнання та швидкої економічної допомоги, а не зайвих витрат на те, чим все одно не можна скористатися. Домовленість про без'ядерний статус була записана в Декларації про деколонізацію, ухваленій ще минулого року. Так, Україна свого часу також не мала альтернативи, хоча сьогодні це багатьом не подобається.

(До речі, окрім денуклеаризації, зафіксовані також принципи безумовного покарання воєнних злочинців та солідарної відповідальності по репараціях. Про останнє побіжно згадує Масяня у вищенаведеному епізоді мультфільму.)

Щодо Китаю. Тюркомовні та монголомовні народи не мають ілюзій щодо Китаю, який для них являє собою більше зло, ніж Москва: перед очима приклади уйгурів та тибетців. Народи прагнуть свободи не для того, щоб негайно віддати її ще жахливішій автократії.

Щодо демократії. Не всі новопроголошені держави будуть демократіями (бо для демократії потрібні передусім демократи). Але вони будуть орієнтуватися в своїх геополітичних прагненнях на Європу, США, демократичні країни Азії, а також на Україну – на тих, хто може надати реальну допомогу без ризику потрапити у васальну залежність. Азійські «тигри» також не одразу стали демократіями. Врешті, подивімося на себе.

Щодо упереджень. Українці є таким самим народом – сторіччями позбавленим державності, принижуваним й упослідженим, русифікованим, з розстріляною культурою, примусово гнаним на імперські загарбницькі війни. Нам треба не просто позбавитися нав'язаних Москвою расистських упереджень, а й розвинути в собі емпатію, взявши за гасло старий девіз «За нашу і вашу свободу!», добре відомий на наших теренах ще з кінця 1980-х (а насправді йому 190 років).

Висновки

Третій шлях дає Україні, Європі та Америці розв'язання ключових проблем: запобігання наступній війні, поширенню ядерної зброї, кризі біженців тощо. Це також єдиний спосіб зупинити китайське проникнення, передусім в Арктику (що становить вже не лише економічну, а й військову загрозу для США та Північної Європи).

Але для цього треба припинити думати про РФ в термінах централізованої держави, де все вирішується в Москві. Треба нарешті дати позитивну відповідь на сакраментальне російське питання: «Есть ли жизнь за МКАДом?»

Практичні висновки для української держави. Нам потрібна державна політика щодо майбутнього РФ, заснована на принципах засадничих документів ООН. Нам потрібно обговорювати з нашими союзниками формулу сталого миру. Нам потрібно замість пошуку «хороших руських» шукати «хороших неруських». Нам потрібна міжнародна коаліція за сталий мир, створена на основі міжнародної антипутінської коаліції, яка нині забезпечує нам зброю і підтримку. Нам потрібна картина післявоєнного світу, бо без неї війна не може завершитися.

Практичні висновки для українських громадян і громадянок. Нам потрібно подолати в собі колоніалізм, імперіалізм, расизм. Нам потрібно розвинути стратегічне мислення й емпатію. Нам потрібно навчитися керуватися довгостроковими інтересами України, а не плинними емоціями та бажанням простих рішень.

Якщо ви все ще не згодні, то яке рішення ви пропонуєте натомість? Чи не співпадає воно з однією з семи оманливо простих відповідей, зазначених на початку статті?

Якщо ви згодні, то підтримайте текст поширенням.