Найбільший виклик України після війни

Найбільший виклик України після війни – демографічний, і розуміння цього факту поступово проникає у публічний дискурс, породжуючи часом химерні пропозиції. На мій погляд, варто уявляти собі повну структуру предметної сфери, перш ніж виступати з будь-якими пропозиціями і тим більше перш ніж ухвалювати будь-які рішення. Як відомо, прості рішення складних проблем ведуть у пекло, створюючи каскади нових проблем через передбачувані, але непередбачені побічні ефекти. «Ми розв'язуємо не ті проблеми, які маємо, а ті, які розуміємо», – говорила данська філософиня Лене Андерсен.

Я не фахівець з питань демографії, але в процесі аналізу й розробки післявоєнних державних політик (проєкт «Україна після перемоги») довелося познайомитися з різноманітною проблематикою, тож спробую викласти для широкого загалу, як виглядає проблема (чи то клубок проблем) насправді. Це не наукова стаття, а публіцистична, простою мовою для широкого загалу.

З аналізу різноманітних публічних висловлювань про демографічну проблему складається враження, що всі фокусуються виключно на народжуваності. Але навіть якщо після (або замість) прочитання цієї статті всі підуть кохатися до нестями, це не вплине на ринок праці в наступні 10-15 років. Тож давайте подивимося на проблему в усій повноті.

Демографічні зміни спричиняються природними причинами (народження, смерть) та міграцією. Почнемо з природних.

1.1. Народжуваність

Українська нація давно перейшла червону риску народжуваності, характерну для зрілих націй, і тут нема сенсу плескати руками. Всі модерні людські спільноти, на відміну від традиційних, мають низьку народжуваність – до цього спричиняється передусім зміна ролі жінки в суспільстві: вона стає освіченою, залишає народження дітей як основну соціальну роль і стає учасницею економічного процесу. Навіть якщо не згадувати про права людини, а дивитися з суто економічної точки зору – надзвичайним виграшем є збільшення економічно активного населення вдвічі. Урбанізація, перехід від традиційної великої сім'ї кількох поколінь до нуклеарної сучасної сім'ї, можливість освіти й професійної самореалізації для жінок, наявність протизаплідних засобів, а також передусім успіхи медицини (протягом довгої історії людства висока народжуваність була потрібна для компенсації високої дитячої смертності) – все це знижує народжуваність нижче рівня простого відтворення в усіх куточках планети.

Що може стимулювати народжуваність? По-перше, економічна допомога держави при народженні кожної дитини (однак післявоєнна Україна матиме й так шалені соціальні зобов'язання). По-друге, можливість не втрачати роботу – фактична, а не формальна, і тут допомагає постіндустріальний характер самої роботи й гнучкість робочого часу й простору (дякуємо ковіду за уроки). Третє – підтримка сім'ї: не проповідями, а економічними стимулами на кшталт таких, які існують в багатьох країнах світу, коли домогосподарство з двох активних працівників з дітьми платить податки менше, ніж двоє окремих дорослих без дітей. Також ніяк не обійтися без молодіжної іпотеки. Четверте – проблема репродуктивного здоров'я (тут би добре прислужилися банки сперми). П'яте – інфраструктура для сімей: дитячі садки, няні, школи тощо. І тут ми підходимо до проблеми економічної свободи, про яку ще будемо говорити неодноразово. Держава ніколи не буде здатна забезпечити належну інфраструктуру, тож тут треба максимально задіяти приватну ініціативу, знявши всі пострадянські обмеження. Ну й останнє, на чому варто наголосити, – географія народжуваності: регіони без дітей не мають перспективи,  тому громади повинні не лише це розуміти, а й мати інструменти впливу, тобто нам потрібно посилення децентралізації, щоб міста й громади конкурували за молоді сім'ї.

Але життя – це не народження, а баланс народження і смерті.

1.2. Смертність

А точніше, тривалість економічної активності. Цей фактор, на відміну від народжуваності, має швидкий вплив на економічну ситуацію. По-перше, доступність медицини й масова рання діагностика – це мені здається найбільшим «фруктом, що низько висить» (так називають чинники, які порівняно легко досягти й отримати одразу вагомий результат). По-друге, пропаганда здорового способу життя та реальна можливість його вести (привіт містобудівній політиці, що позбавляє містян можливостей для фізкультури). По-третє, пенсійна політика: мало підвищити пенсійний вік, треба підігрівати економічну активність людей похилого віку податковими стимулами, пропагувати роботу старших людей як серед працівників, так і серед роботодавців, подумати про більшу інклюзивність робочих місць (а значить, і міського транспорту), – ще один привіт містобудівній політиці.

Але все це не вирішить нашої проблеми. Бо люди не лише народжуються й вмирають, а й переїжджають туди-сюди.

А вона, як відомо, буває у два боки.

2.1. Еміграція

Почнемо з того, що нині активно обговорюється, – повернення тимчасових переселенців, які поступово перетворюються на нетимчасових. Нинішня соціологія, яка підтверджує бажання критичної маси тих, хто виїхав, повернутися додому, не має ввести нас в оману. Важливо не те, що думають ці люди сьогодні, а те, що вони думатимуть в момент ухвалення рішення про повернення чи неповернення. Хто має дітей, той мислить не календарними роками, а навчальними. Кілька фахівців писали про те, що кожен наступний рік за кордоном зменшує ймовірність повернення на 10%, я ж думаю, що цей показник суттєво більше.

Зобов'язати переселенців повернутися, залякувати їх, створювати їм проблеми – реалізація таких пропозицій призведе до протилежного результату. Загалом, будь-яке обмеження свободи (а у нас чимало прихильників обмеження свобод) призведе до протилежного результату, тож ми можемо сміливо класифікувати авторів таких пропозицій як людей, уражених радянськими (якщо не російськими) шаблонами мислення. Які ж фактори визначатимуть повернення чи неповернення?

Передусім це фактор безпеки: саме від небезпеки люди виїхали. Успіхи ЗСУ по очищенню території від агресора та посилення української ППО союзниками створять відчуття, що стало безпечніше (хоча я певен, що обстріли продовжуватимуться роками, навіть після того, як росія розпадеться й припинить своє існування як політична одиниця). Другий фактор – інфраструктура: школи, лікарні, садочки тощо, особливо якщо йдеться про повернення до постраждалих регіонів. Але це, так би мовити, «гігієнічні» фактори, а не вирішальні.

Люди, що виїхали, здебільшого так чи інакше влаштувалися у житті там. Перший час, як кажуть психологи, вони сумують за перевагами життя на рідних теренах й недооцінюють переваги того місця, де опинилися. З часом мозок мириться з відсутністю першого та призвичаюється до другого, і люди починають цінувати те, що їх оточує. Другий раз у житті зірватися з місця комусь буде нескладно, а комусь знадобляться вагомі аргументи. Такі аргументи може дати лише баланс якості життя в Україні. А це безпосередньо випливатиме з економічної свободи. Скільки тут можна заробити та які ціни на все – цей баланс формується інвестиціями, розвитком підприємництва, інноваціями, що збільшують продуктивність праці (а відтак й її оплату). І з цим у нас все дуже погано. Я маю на увазі не лише наше 130-е місце в світі за рівнем економічної свободи (пострадянська зарегульованість, корупційна податкова система, свавілля контрольних та правоохоронних органів, презумпція вини суб'єкта підприємницької діяльності, відсутність правосуддя, надто велика частка держави в економіці, непередбачуваність змін державної політики тощо), а й постійне прагнення політичної верхівки ще більше щось регулювати й забороняти, а також їхня віра в те, що держава, а не підприємець є основним суб'єктом економіки. Сюди ж додайте упередження значної частки народних мас щодо підприємництва. А швидке й бездумне застосування європейських регуляцій, як показано у звіті про форсайт «Сценарії євроінтеграції України», призведе до знищення малого й середнього бізнесу, падіння якості життя, зростання монополізму. Скажемо відверто, не дуже хочеться повертатися в такий пост-совок. На жаль, саме таким є інерційний сценарій.

Додам ще четвертий фактор – страх незворотності. Вільний рух робочої сили та уникнення подвійного оподаткування призведуть до впевненості, що виїхати й повернутися можна в будь-який момент. В іншому разі люди скоріше ухвалюватимуть рішення виїхати й не повернутися.

Окремо стоїть питання повернення незаконно вивезених російськими злочинцями українських дітей та їхньої подальшої долі.

Але повернення тих, хто виїхав, – лише один бік проблеми еміграції. Інший бік – запобігання післявоєнній еміграції. Найголовніший фактор тут той самий – економічна свобода, описана вище, тож не буду повторюватись. Наявність робочих місць з достойною оплатою, можливість безперешкодного розвитку власного мікро-бізнесу (тут поставлю посилання на пост з кількома цікавими цифрами) – це створює той добробут на рідній землі, який вкорінює. Важливими факторами економічної свободи будуть дерегуляція ринку праці (можливість різних форм зайнятості, уникнення подвійного оподаткування), доступність освітніх програм для дорослих, кредитна політика для мікро- й малого бізнесу тощо. Ключовим фактором післявоєнного відновлення є залучення величезних приватних інвестицій, а для цього потрібні передусім верховенство права й економічна свобода. Водночас для запобігання еміграції є низка безпекових факторів: відчуття безпеки внаслідок укладених Україною політично-правових союзів, прозора й зрозуміла для працівників та роботодавців мобілізаційна політика ЗСУ, прозоре й зрозуміле перехідне правосуддя на звільнених територіях.

Заборонами це все не вирішити. Коли ми побудуємо державу, яка вміє не лише забороняти, а й дозволяти, то тоді заборони будуть не потрібні. Бо скільки не забороняй, ніхто не хоче жити там, де вміють лише забороняти.

Можливість працювати, заробляти, втілювати власні мрії на рідній землі – єдиний шлях до збереження й примноження людського капіталу.

Створення нових робочих місць має стати основним завданням всього суспільства, від президента до вчителя. Люди, що створюють робочі місця, мають отримувати суспільну шану й подяку. Особлива увага – ветеранському бізнесу та фермерству, бо кожне з них вирішує величезний клубок проблем.

Я вже не кажу, що висока економічна свобода означає значне економічне зростання, що дасть достатньо коштів для національної оборони.

Але навіть якщо ми з цим усім впораємося, цього буде замало.

2.2. Імміграція

Навіть якщо всі повернуться, нам не вистачить робочих рук для економічного стрибка. Залишу тут поза детальним розглядом критику тих, хто вважає, що для розвиненої економіки працездатне населення не дуже й потрібне. Скажу лише, що розвинена економіка має вагомий сервісний сектор, а це – робочі руки. А інвестори потребують не лише економічної свободи, а й наявності працівників, а також бажано великого локального ринку, з якого можна стартувати й далі нарощувати експорт.

Велика країна з великими перспективами приваблюватиме людей. Зрозуміло, цього не станеться, якщо вона залишиться бідною, небезпечною, закріпаченою й безперспективною. За різними моделями, до нас прибудуть 2-4-6 мільйонів. Перше питання полягає в тому, хто й звідки будуть ці люди.

Якщо Україна матиме економіку з високою доданою вартістю, можна сподіватися стати магнітом для талантів з усього світу. Натомість економіка з низькою доданою вартістю приваблюватиме лише некваліфікованих ізгоїв. Навіть пара сотень тисяч європейців, що постійно живуть і працюють в Україні, розглядаючи її як простір свободи, якої нема вдома, суттєво вплине на нашу культуру виробництва, менеджменту й споживання. Але передусім треба прибрати численні обмеження на шляху до роботи європейців в Україні (у тому числі короткострокової). Врешті, у нас вже є е-резидентство, можна думати далі в цьому напрямку.

Найбільш природними іммігрантами могли би стати етнічні українці з РФ, яких там десь до мільйона (а після розвалу росії виявиться значно більше). Можна не сумніватися, що ми матимемо чимало охочих повернутися на історичну батьківщину. Але, судячи по всьому, українське суспільство не прийме цих людей, покладаючи на них частку колективної відповідальності за злочини війни.

Отже, скоріше за все, найбільшим джерелом людського капіталу для нас будуть іммігранти з Середньої (Центральної) Азії. Іншими можуть бути Африка, Близький Схід, Південна та Південно-Східна Азія. Вже сьогодні ви можете познайомитися з усім спектром рас, мов і релігій, якщо часто користуєтеся службами таксі.

І тут ми наштовхуємося на низку викликів. Перший полягає у розриві між тими, кого хочемо ми, і тими, хто хоче нас. Для цього потрібна проактивна політика залучення, щоб ми відбирали тих, хто буде тут жити й працювати, а вони завчасно готувалися, а по прибуттю отримали пристойні умови роботи й життя. Один із варіантів – масове навчання студентів із цільових країн.

Друга й найбільша проблема полягає в тому, наскільки новоприбулі зможуть інтегруватися в українське суспільство. Протилежністю інтеграції є ґеттоїзація, коли етнокультурні спільноти замикаються в собі та протиставляють себе корінному населенню, а це неминуче веде до міжетнічних конфліктів. Отже, по-перше, чи мають наша мова й культура достатню силу, щоб ці люди змогли набути українськості (причому бажано, щоб цей процес починався ще до їхнього прибуття сюди). По-друге, чи достатньо відкритими та інклюзивними є українське суспільство та модель української ідентичності, аби прийняти цих людей в якості нових українців – узбекоукраїнців, афроукраїнців, тамілоукраїнців, арабоукраїнців тощо, коли вони зроблять зі свого боку відповідні зусилля. Ця тема заслуговує на окремий детальний розгляд, а тут лише зазначу, що фактор відкритості суспільства був визначений як ключовий і визначальний щодо сценаріїв українського майбутнього в ході форсайту «Відновлення та розвиток українського експорту» (сценарії українського експорту, грубо кажучи, – це сценарії української економіки, бо вибуховий розвиток експорту – наш єдиний шлях до процвітання).

Поки що наше травмоване суспільство, яке щойно відчуло свободу власної ідентичності чи не вперше за сотні років, вочевидь, не готове навіть обговорювати такі проблеми. І це означає, що процес піде самопливом і зовсім не в тому напрямку, який принесе нам щастя.

Але й це ще не все.

2.3. Діаспора

Ще одна тема, яку в Україні старанно оминають. Ми досі не вирішили, про яку Україну мріємо: Малу Україну, закриту, обложену фортецю, що є запорукою виживання, чи Велику Україну, відкриту до світу та готову впливати на світ, що є умовою розвитку? Україну, що відрізала й забула власні діаспори (особливо нещодавні – тих, хто виїхав і не повернувся), чи таку, що пов'язана зі світом мільйонами зв'язків?

Розглядаючи діаспори не як зрадників, а як агентів України, ми не лише посилюємося як суб'єкт світової політики (а без цього, як бачимо, нам не вижити), а й зберігаємо шанси на повернення, сприяємо формуванню особистої прив'язаності тощо, через українські школи та храми зміцнюємо та робимо світовими українську мову, культуру, церкви. Хтозна, може, наступне покоління породить достатню кількість тих, хто захоче повернутися на землю предків. Врешті, ми не дали цього шансу й старим діаспорам. Рано чи пізно нам доведеться замислитися над подвійним громадянством для українців світу.

Завершу тим, що будь-які рішення треба ухвалювати на основі аналізу даних, і це означає, що без післявоєнного перепису населення нам не обійтися. Інакше будемо блукати у темряві незнання.

Залишилося відповісти на питання, чому цей текст названий поемою. Бо він про драматичні речі, містить десятки різних переплетених мотивів, а водночас один найголовніший, що червоною ниткою пронизує всю проблематику, – економічна свобода.