Що не так з антиросійськими санкціями?

Абсолютно «дикі історії» для розуміння кілька днів підряд публікує видання The Insider. Перший матеріал – про постачання з Тайваню (за який ми підсвідомо вболіваємо в його протистоянні з Китаєм) до Росії верстатів, на яких руzzкі «питяють» свої снаряди та «Ланцети».

Другий матеріал уже сьогоднішній. Про те, як в Брюсселі спокійно проживають колишні (?) співробітники ГРУ, а нині – поставщики військового експорту в Росію. Живуть собі, радіють життю, пʼють в центрі європейської столиці вино і заїдають мушлями.

Це – до питання регуляцій, ліцензування, санкційних політик. І закриття очей на це тими країнами, які «дуже занепокоєні».

Якщо чесно, інколи руки опускаються, коли пишеш сотні листів до урядів і посольств, а на виході – в кращому реакція нульова, в гіршому – ше й агресія на пропозиції подивитися, що у них там під боком робиться. Минулого року мої наполегливі звернення до одного з дружніх до України посольств закінчилось, сорі, тим, що мене напівдипломатично послали. Мовляв, не знаємо, звідки у вас дані про експорт, заборонити своїм приватним підприємствам щось продавати ми не можемо, а якщо це йде через треті країни – то які питання до нас?

Зрештою, в грудні, якесь додаткове ліцензування таки ввели. Але це, як на мене, напівміри.

Прекрасно розумію, що ми такі історії сприймаємо через призму своїх відчуттів. Але ж, ну блін… Навіщо робити вигляд, що готується черговий пакет санкцій, якщо ще перші пакети в РФ вже навчились обходити?

І більшість ходить, посміхається тобі в обличчя, обіцяють, що звернуть увагу – а на виході – результати на копійку. І мільярдні контракти з РФ.

Не знаю, як з цим справлятися. Поки не знаю…