Ми знову наступаємо на «старі граблі» у питанні мирних переговорів

Бачу, все ретельніше починають розставлятися «старі граблі». Я про зрадо-переможний підхід в питанні руху до миру.

Уже писала раніше, що ніколи не розуміла закидів на адресу попередньої влади щодо Мінських угод. Як і зараз не розумію закидів на адресу діючої влади щодо мирного процесу.

Ми всі хочемо миру. І не просто миру, а й перемоги, яка має дві складових – повернення територій та Україна як частина простору Заходу (безпекового, економічного, ціннісного).

Питання – як цього досягти, в якій часовій перспективі та якими засобами. Оскільки – самотужки, без чіткого бачення та підтримки Заходу – це неможливо.

Чим далі, тим більше (можливо, я помиляюсь) стає зрозумілим, що все буде рухатись від другої складової в супроводі зростаючої військової допомоги Заходу, що є невідʼємною складовою. Оскільки іншого варіанту для створення бодай запиту у Росії на реальний мирний процес як суттєве військове посилення України (щоб у Росії відчули, що це війна), на сьогодні немає.

Російська влада сьогодні не демонструє прагнення навіть заморозки війни, попри те, що цей варіант вважається програшним для нас, бо фіксує де-факто присутність РФ на наших окупованих територіях, яка, до того ж, вимагає ще й юридичного закріплення статусу, що є нонсенс і неадекват на рівні взагалі постановки таких вимог, і цього точно не буде (бо не може бути).

Звісно, треба пильно ставитись до будь-яких ініціатив (їх далі, думаю, ставатиме більше). Але при цьому мене дивує, що будь-які апріорі можливі варіанти, якщо це не повернення до кордонів 1991 року уже зараз, сприймаються як зрада всередині країни. Хоча усі розуміють, що ситуація рухається до варіанту заморозки де-факто, а не де-юре (на юридичному рівні, це варіант ні миру, ні війни), якщо Захід кардинально не перегляне свій підхід до війни.

Повторю те, що уже писала раніше. З 2014 по 2022 роки Захід перебував в ілюзіях можливості компромісу з Росією та тактики умиротворення. Мінськ виник як межа дій самого Заходу, і ці угоди тодішня українська влада точно не дала використати російській владі у своїй інтересах (маю на увазі прагнення Кремля, щоб Україна стала частиною «ЛДНР» як простору російського бачення). Це був довгий шлях доведення Заходу, що Росія не хоче ніякого врегулювання ситуації через надання більших прав з боку Києва окупованим частинам Донецької та Луганської областей (а тоді на Заході було багато тих, хто в це вірив).

Що стосується мирних зусиль зараз, то Захід лише на третьому році повномасштабного вторгнення РФ, схоже, починає прокидатися, і формулювати підхід щодо руху до миру. Підхід, який базується на суттєвому посиленні військової складової України та необхідності повернення до основоположних принципів міжнародного права.

Але це все одно не відбувається швидко. Особливо з урахуванням політично-передвиборчих чи політично-поствиборчих ситуацій у США та Франції. Як точно зазначив днями Курт Волкер, США надають допомогу Україні поетапно, тобто те, що безпосередньо вкрай необхідно на тому чи іншому етапі, а не всю одразу. І якщо це не зміниться, то війна триватиме на виснаження, а не перевагу, де публічно звучатимуть слова перемога та поразка, а непублічно – обговорюватимуться варіанти заморозки.